3  

Щоб пе­ре­йти на ду­хов­ний рі­вень, нам не­об­хід­но втра­ти­ти зем­ні цін­но­сті – або бу­к­валь­но, тоб­то зо­вніш­ньо, або від­нос­но, тоб­то внут­ріш­ньо – ма­ти це, але не бу­ти до цьо­го гли­бо­ко прив’язаними. 

У цій ме­ди­та­ції пос­та­рай­те­ся пе­ре­гля­ну­ти, пе­ре­ос­мис­ли­ти і пе­ре­оці­ни­ти своє жит­тя з по­гля­ду зо­вніш­ньої втра­ти зем­них цін­но­стей, тоб­то всьо­го то­го, що ви в своє­му жит­ті вва­жає­те сво­ї­ми по­раз­ка­ми: не­реа­лі­зо­ва­ні ці­лі, не­щас­ли­ве ко­хан­ня, не­дос­тат­нє ма­те­рі­аль­не за­без­пе­чен­ня, про­бле­ми та кон­флік­ти по­всяк­ден­но­го жит­тя то­що. 

Зга­дай­те ФУН­ДА­МЕНТ або ПЕР­ШИЙ ТИЖ­ДЕНЬ – пер­шу прак­тич­ну ме­ди­та­цію про сви­нок, яких Ісус то­пить. 

Біб­лій­ний Іов – це об­раз лю­ди­ни, яка втра­ти­ла все, і са­ме втра­та всьо­го при­ве­ла йо­го до Бо­га.  

Іо­ва 42, 50: „Тіль­ки пос­лу­хом уха я чув був про Те­бе, а те­пер моє око ось ба­чить Те­бе...” 

У філь­мі „Гра” Майкл Ду­глас по­ви­нен ут­ра­ти­ти все, на­віть по­кін­чи­ти жит­тя са­мо­губ­ст­вом – щоб внут­ріш­ньо гли­бо­ко змі­ни­ти­ся і по­ча­ти но­ве жит­тя. 

У цих ви­пад­ках втра­та від­бу­ва­лась без їх­ньої зго­ди і ба­жан­ня внас­лі­док зов­ніш­ніх об­ста­вин, на які во­ни не ма­ли жод­но­го впли­ву. 

А що таке внутрішня добровільна втрата? Це ігнатіанські реколекції. 

Лю­ди­на ство­ре­на для то­го, щоб Гос­по­да Бо­га про­слав­ля­ти, по­кло­ня­ти­ся Йо­му і слу­жи­ти, і та­ким чи­ном спа­сти свою ду­шу. Ін­ші ж ре­чі на зем­лі ство­ре­ні для лю­ди­ни і для то­го, щоб до­по­ма­га­ти їй у до­сяг­нен­ні ме­ти, для якої во­на ство­ре­на. З цьо­го ви­пли­ває, що лю­ди­на по­вин­на ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти їх на­стіль­ки, на­скіль­ки во­ни їй до­по­ма­га­ють у до­сяг­нен­ні ме­ти, і від­мов­ля­ти­ся від них, як­що во­ни пе­ре­шко­джа­ють у до­сяг­нен­ні ті­єї ж ме­ти. І то­му ми по­вин­ні ста­ти людь­ми без­при­страс­ни­ми (без­сто­рон­ні­ми, на вла­сти­вій від­да­лі, ві­до­крем­ле­ни­ми, ней­траль­ни­ми, не­упе­ре­дже­ни­ми, врів­но­ва­же­ни­ми, бай­ду­жи­ми – в по­зи­тив­но­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва) до всьо­го ство­ре­но­го (всьо­го, що не є Бо­гом) – у всьо­му, що на­ле­жить до сво­бо­ди на­шо­го ви­бо­ру, – що до­зво­ле­но і що не за­бо­ро­не­но, щоб не ба­жа­ти здо­ров’я біль­ше, ніж хво­ро­би, ба­гат­ст­ва біль­ше, ніж убо­го­сті, по­че­стей біль­ше, ніж по­гор­ди, дов­го­го жит­тя біль­ше, ніж ко­рот­ко­го, і так в усіх ін­ших спра­вах, праг­ну­чи і ви­би­раю­чи ли­ше те, що нам кра­ще (біль­ше) до­по­ма­гає у до­сяг­нен­ні ме­ти, для якої ми ство­ре­ні (ДВ 23). 

Св. Ігнатій ставить Бога на першому місці, а все інше повинно бути підпорядковане головній меті. І засобом для цього служать духовні вправи. 

Під на­звою „ду­хов­ні впра­ви” ма­є­ть­ся на ува­зі будь-який спо­сіб ви­ко­нан­ня іс­пи­ту со­віс­ті, ме­ди­та­ції (роз­ду­му­ван­ня, роз­мір­ко­ву­ван­ня, роз­ва­жан­ня, Бо­го­мис­лен­ня), кон­тем­п­ля­ції (спо­гля­дан­ня, мо­лит­ви сер­ця), мо­лит­ви вго­лос (ус­на) і по­дум­ки (умо­вої чи внут­ріш­ньої мо­лит­ви) та ін­ші ду­хов­ні ді­ян­ня, про які мо­ва йти­ме да­лі. Бо як про­гу­лян­ка, ходь­ба і біг є впра­ва­ми ті­лес­ни­ми, так різ­ні спо­со­би під­го­ту­ван­ня і фор­му­ван­ня ду­ші до спро­мож­но­сті звіль­ни­ти­ся від уся­ко­го не­впо­ряд­ко­ва­но­го по­тя­гу, є ду­хов­ни­ми впра­ва­ми. А ко­ли звіль­нить­ся – щоб шу­ка­ла Бо­жу во­лю і від­на­хо­ди­ла та­кий по­ря­док сво­го жит­тя, щоб він слу­жив для її спа­сін­ня (ДВ 1). 

Щоб звільнитися від невпорядкованого потягу ми повинні спочатку цей потяг у собі відкрити, побачити та усвідомити, що цей потяг справді невпорядкований, тобто поганий. Отож ми повинні пізнати себе глибше і переоцінити свої внутрішні потяги і прагнення. Може виявитись, що те, що ми вважали добрим, насправді є поганим, і навпаки – те, що вважали поганим, насправді є добрим. 

Сон літньої ночі колись мені снився, 

Коротка та літняя нічка була, 

І сон був короткий, – він хутко змінився 

І зник, як на сході зоря розсвіла. 

Чудовая мрія, розкішна та ясна, 

Кохано в ту ніч обгорнула мене, 

Приснилась мені люба доля прекрасна, 

Приснилось невидане щастя дивне. 

Була я щаслива, безмірно щаслива; 

Приснилось мені... та чого не списать! 

Де в світі є мова така чарівлива, 

Щоб справжнєє щастя могла розказать? 

Та сон був короткий. Ранесенько-рано 

Вже зникла рожевая мрія моя, – 

Туди полинýла, де грала кохано 

Злотисто-рожева світóва зоря. 

Поглянула я, що вже нічка зникала, – 

І душу мою обгорнула печаль; 

І тихо-тихесенько я промовляла: 

«Сон літньої ночі! Мені тебе жаль!..» 

Я щастя не маю і в мріях не бачу, 

Бо іншої мрії у серці ношу; 

Коли я часами журюся і плачу, – 

Я щастя у долі тоді не прошу. 

Для інших і доля, і щастя хай буде, 

Собі я бажаю не сну, а життя, – 

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, 

Йому вже до щастя нема вороття! 

Леся Українка.