2  

Мт. 19, 16-22: „16 І підійшов ось один, і до Нього сказав: Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне? 17 Він же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді. 18 Той питає Його: Які саме? А Ісус відказав: Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. 19 Шануй батька та матір, і: Люби свого ближнього, як самого себе. 20 Говорить до Нього юнак: Це я виконав все. Чого ще бракує мені? 21 Ісус каже йому: Коли хочеш бути досконалим (εἰθέλεις τέλειος εἶναι), піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною. 22 Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, бо великі маєтки він мав”. 

Досконалий – гр. τέλειος: а. про вік, розвинутий, зрілий, дорослий; б. як вираз, запозичений з термінології містерійних релігій, втаємничений, освячений; в. у моральному значенні, досконалий. Цей термін має спільну основу з τέλος – завершення, ціль, і в древній грецькій філософії означав призначення людини. Отже, грецький термін τέλειος набагато ширший, ніж український переклад „досконалий”, і означає не тільки моральні якості, а спрямування до остаточного призначення людини: коли хочеш у повноті реалізувати своє людське покликання, коли хочеш усвідомити суть людського існування тощо. 

Досконалість, у даному випадку, це не завершеність, яка визначається як те, до чого не можна нічого додати, і від чого не можна нічого відняти (як окреслюють му­зику Моцарта). Досконалість – це не досягнення вершини моральності чи святості після виконання слів Ісуса: піди, продай добра свої та й убогим роздай. Досконалість – це спрямованість: іди вслід за Мною. Це початковий рух у правильному напрямку. 

Юнак настроєний на зовнішню активність, на добрі діла у відношенні до ближнього, але не має бажання внутрішніх змін, і навіть не усвідомлює необхідність зміни способу мислення і світосприйняття. Якщо він послухає Ісуса, то зовнішнє виконання пора­ди спри­чи­нить де­пре­сію, жаль і не­за­до­во­лен­ня. Він ста­не не кра­щим, а гір­шим. От­же, спо­чат­ку не­об­хід­на внут­ріш­ня змі­на – на­вер­нен­ня, змі­на мен­таль­но­сті і змі­на шка­ли цін­но­стей. Зов­ніш­ні дії по­вин­ні бу­ти на­слід­ком внут­ріш­ніх змін. Щось по­діб­не від­бу­ва­є­ть­ся і при зви­чай­но­му ду­хов­но­му ке­рів­ництві. Хри­стия­нин, на­строє­ний ли­ше на зов­ніш­ню ак­тив­ність, бу­де за­пи­ту­ва­ти: що йо­му ро­би­ти в кон­крет­ній жит­тє­вій си­туа­ції. А від­по­відь ду­хів­ни­ка бу­де спри­йма­ти так, як юнак сло­ва Ісу­са. 

По­вер­ні­мо­ся до іє­рар­хії пот­реб Мас­лоу. Юнак осяг­нув пер­ший і дру­гий рі­вень: пот­ре­би ті­ла та без­пе­ки. Він праг­не чо­гось біль­шо­го – віч­но­го жит­тя, тоб­то ду­хов­них цін­но­стей. Але ду­хов­ні цін­но­сті, тоб­то п’ятий рі­вень пот­реб, він ото­тож­нює з тре­тім і чет­вер­тим рів­нем. Тоб­то, ре­аль­но він праг­не зем­них, а не не­бес­них цін­но­стей, хо­ча цьо­го не ус­ві­дом­лює. Він хо­че пе­ре­хо­ди­ти на на­ступ­ні рів­ні, не втра­чаю­чи по­пе­ред­ніх, тоб­то, згід­но з тео­рі­єю Мас­лоу. 

Але Ісус Хри­стос го­во­рить йо­му щось ін­ше: по­пе­ред­ні цін­но­сті ти по­ви­нен ут­ра­ти­ти, ли­ше то­ді бу­деш ма­ти шанс пе­ре­йти на п’ятий рі­вень. От­же, плав­ний пе­ре­хід від зем­но­го до ду­хов­но­го не­ре­аль­ний – по­ви­нен бу­ти стри­бок. 

Пі­ди, про­дай до­б­ра свої – зро­би­ти це оз­на­чає зро­би­ти цей стри­бок, до чо­го юнак не го­то­вий. Чи не це са­ме від­бу­ва­є­ть­ся з на­ми – плу­тан­ня зем­но­го і не­бес­но­го.  

Пі­ди, про­дай до­б­ра свої – оз­на­чає змі­ни свій спо­сіб мис­лен­ня, свою шка­лу цін­но­стей ра­ди­каль­но, а не ли­ше ча­ст­ко­во. Ду­хов­не не мо­же бу­ти до­дат­ком до зем­но­го, а стоя­ти на пер­шо­му міс­ці. В цій ме­ди­та­ції про­сі­мо Бо­га, щоб ми глиб­ше ус­ві­до­ми­ли все це в своє­му жит­ті. 

Обгорта мене туга, болить голова. 

Стіни й стеля гнітять, мов темниця... 

Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова? 

Де поділась моя чарівниця. 

Молода моя муза, і горда, й смутна, 

Жалібниця-порадниця тиха? 

Я ж без неї тепера така самотнá 

Серед сього безкрайого лиха. 

Сеє лихо моє, мов туман восени. 

Без краси-блискавиці, без грому, 

Без раптового вихру буйної весни. 

Що гуляє по гаю густому. 

Навіть муза боїться вступити сюди, 

В сей осінній туман небарвистий, 

Кличе здалека: «Встань і за мною ходи 

Тим шляхом, що сіяє сріблистий. 

Кожна зірочка снігу нам буде в очах, 

Наче справжняя зірка, зоріти, 

Будуть зорі встилати розложистий шлях, 

Наче шлях тріумфатора квіти. 

Будуть сніжнії зорі таночки вести 

З буйним вітром, мов коло дівоче, 

Адже правда, моя вихованко, і ти 

До зірок полинула б охоче?..» 

Вабить, кличе далекая муза мене, 

Мов гарячка наводить примари, 

А навколо туман, наче море сумне... 

Чом його не розвіють сі чари? 

Леся Українка.