24  

Над­сві­до­мість ба­чить кос­мос – лад і гар­мо­нію там, де під­сві­до­мість ба­чить ли­ше ха­ос. Це ду­же до­б­ре по­ка­зав Чарльз Віль­ямс в од­ній зі сво­їх кни­жок. Мо­ло­да жін­ка ги­не в авіа­ка­та­ст­ро­фі. Її ду­ша ли­не на бе­рег Тем­зи. Цю річ­ку во­на ба­чи­ла у своє­му жит­ті ба­га­то ра­зів. За­бруд­не­на річ­ка ви­кли­ка­ла в неї ли­ше по­чут­тя оги­ди. Але те­пер во­на ба­чить на­ба­га­то біль­ше, ніж за жит­тя. Річ­ка очи­щає міс­то, і то­му во­на по­вин­на бу­ти бруд­ною. Річ­ка ви­ко­нує своє при­зна­чен­ня, отож, во­на ав­тен­тич­на – та­ка як є і та­ка яка має бу­ти. Чор­не спри­йнят­тя дов­ко­лиш­ньо­го сві­ту пе­ре­тво­рю­є­ть­ся у бі­ле – все бруд­не не ви­кли­кає в неї вже оги­ди. Жін­ка вдив­ля­є­ть­ся в річ­ку і по­чи­нає роз­різ­ня­ти в гли­би­ні чис­тий стру­мок – пер­вин­ну во­ду, ство­ре­ну Бо­гом. Вдив­ля­є­ть­ся ще і ба­чить у цьо­му струм­ку жи­ву во­ду, яку Ісус Хри­стос дав са­ма­рян­ці. 

Надсвідомість показує людині космос у хаосі, добро у злі, любов у стражданні, показує людині Бога там, де людина бачила лише чорта. 

Ох, розкрились троянди червоні, 

наче рани палкі, восени, 

так жалібно тремтять і палають – 

прагнуть щастя чи смерті вони? 

Не осиплються тихо ті квіти, 

не настане життя в них нове, 

ні, ударить мороз до схід сонця 

і приб’є поривання живе. 

І зчорніють червоні троянди, 

наче в ранах запечена кров... 

Ох, нехай же хоч сонця нап’ються, 

поки щеїх мороз не зборов! 

Леся Українка