18
Сліпці спочатку
крикнули,
потім ще більше
кричали, і в кінці кажуть.
Отже:
Крикнули – ще
більше кричали – кажуть.
Людина кричить
тоді, коли страждає, коли її болить, коли вона
щось втрачає. Її крик – це крик або волання про
порятунок, або домагання чогось, змушення інших
щось для неї робити. В такому психічному стані
людина ставить себе саму в центрі свого
світогляду, весь світ повинен крутитися довкола
мене, довкола моїх болів і проблем, довкола моїх
криз і депресій. Усе довкілля – як люди, так і сам
Бог – повинно мені допомагати, робити те, що я
хочу. Крик – це знак егоцентризму, зацикленні на
собі. Весь світ стає ворожим, я живу в джунглях, де
мене ніхто не любить, змушений різними формами
насилля боротися за своє місце у цьому світі.
Той, хто кричить, опанований своїми болями і
емоціями. Він неспроможний глянути в очі правді,
об’єктивно оцінити світ духовний і психічний стан,
свою внутрішню ситуацію і свої справжні проблеми.
Він опанований ситуацією. Йому необхідно вийти
з цієї ситуації, подивитися на неї зі сторони,
скинути окуляри своїх невпорядкованих
схильностей. Отже зі стану крикливості
необхідно переходити до внутрішнього
заспокоєння, до спокійної розмови. Крик – це
монолог, спокійна розмова – це
діалог.
Стосунки між
слуханням і говорінням не є однозначними. Вони
можуть бути гармонічними стосунками – коли
слухання допомагає мовленню, а можуть
породжувати протиріччя – той, хто багато
говорить, не вміє слухати, не вміє провадити
діалог. Людина має один писок і два вуха. Вже це
означає, що слухання є важливішим, і йому слід
приділяти більше уваги, ніж говорінню. Отже, в
молитві треба більше слухати, ніж говорити. В
сьогоднішньому світі все навпаки: людину вчать
користуватися своїм писком, а не вухами.
Мистецтво говорити, проповідництво, риторика,
декламування, рецитування – на ці теми
написані сотні книжок, а що з мистецтвом
слухання? Цього вчаться напевно тільки
психотерапевти.
В цій медитації
спробуймо усвідомити свою спроможність слухати іншу
людину.
Мої любі, до мене
ходіть! я сама
Поговоримо думами
тихо.
Межи мною і вами
нікого нема –
не розлучить ні
щастя, ні лихо,
я спокійна, не
бійтесь, слізьми не заллю
ваші образи любі
та милі,
ви живі, бо я живо
тепер вас люблю,
ви для мене тепер
не в могилі.
Знаю добре – вже
виросли квіти й трава
на могилах, що
стали над вами,
але там тільки
смуток і жах спочива,
вас нема там, ви й
досі між нами.
Тільки смутно вам
жити: зітханням, слізьми
рідну тінь рідні
люди вітають,
ви – непрошені
гості між тими людьми,
що найбільше з
усіх вас кохають.
Ваше ймення в
вигнанні, під карою сліз
заборонено спогад
про нього,
образ ваш, мов
упир, що з могили приліз,
кров зганяв з
обличчя рідного.
Як осиковим кіллям
отих упирів,
так хотять
забуттям вас прибити,
обсіваються маком
дрібниць, марних слів,
аби ви не могли
доступити.
Як пробитий упир,
ваша вражена тінь
блідне, бліден, і
смерть її криє,
між живими і вами
росте просторінь, –
рідне серце могилу
вам риє...
Леся
Українка

|