18  

Сліпці спочатку крикнули, потім ще більше кричали, і в кінці кажуть. Отже: 

Крикнули – ще більше кричали – кажуть. 

Лю­ди­на кри­чить то­ді, ко­ли стра­ж­дає, ко­ли її бо­лить, ко­ли во­на щось втра­чає. Її крик – це крик або во­лан­ня про по­ря­ту­нок, або до­ма­ган­ня чо­гось, зму­шен­ня ін­ших щось для неї ро­би­ти. В та­ко­му пси­хіч­но­му ста­ні лю­ди­на ста­вить се­бе са­му в цен­трі сво­го сві­то­гля­ду, весь світ по­ви­нен кру­ти­ти­ся дов­ко­ла ме­не, дов­ко­ла мо­їх бо­лів і про­блем, дов­ко­ла мо­їх криз і де­пре­сій. Усе дов­кіл­ля – як лю­ди, так і сам Бог – по­вин­но ме­ні до­по­ма­га­ти, ро­би­ти те, що я хо­чу. Крик – це знак его­цен­триз­му, за­цик­лен­ні на со­бі. Весь світ стає во­ро­жим, я жи­ву в джунг­лях, де ме­не ні­хто не лю­бить, зму­ше­ний різ­ни­ми фор­ма­ми на­сил­ля бо­ро­ти­ся за своє міс­це у цьо­му сві­ті. Той, хто кри­чить, опа­но­ва­ний сво­ї­ми бо­ля­ми і емо­ція­ми. Він не­спро­мож­ний гля­ну­ти в очі прав­ді, об’єктивно оці­ни­ти світ ду­хов­ний і пси­хіч­ний стан, свою внут­ріш­ню си­туа­цію і свої справж­ні про­бле­ми. Він опа­но­ва­ний си­туа­ці­єю. Йо­му не­об­хід­но вий­ти з ці­єї си­туа­ції, по­ди­ви­ти­ся на неї зі сто­ро­ни, ски­ну­ти оку­ля­ри сво­їх не­впо­ряд­ко­ва­них схиль­но­стей. От­же зі ста­ну крик­ли­во­сті не­об­хід­но пе­ре­хо­ди­ти до внут­ріш­ньо­го за­спо­ко­єн­ня, до спо­кій­ної роз­мо­ви. Крик – це мо­но­лог, спо­кій­на роз­мо­ва – це діа­лог. 

Сто­сун­ки між слу­хан­ням і го­во­рін­ням не є од­но­знач­ни­ми. Во­ни мо­жуть бу­ти гар­мо­ніч­ни­ми сто­сун­ка­ми – ко­ли слу­хан­ня до­по­ма­гає мов­лен­ню, а мо­жуть по­ро­джу­ва­ти про­ти­річ­чя – той, хто ба­га­то го­во­рить, не вміє слу­ха­ти, не вміє про­ва­ди­ти діа­лог. Лю­ди­на має один пи­сок і два ву­ха. Вже це оз­на­чає, що слу­хан­ня є важ­ли­ві­шим, і йо­му слід при­ді­ля­ти біль­ше ува­ги, ніж го­во­рін­ню. От­же, в мо­лит­ві тре­ба біль­ше слу­ха­ти, ніж го­во­ри­ти. В сьо­го­дніш­ньо­му сві­ті все на­впа­ки: лю­ди­ну вчать ко­ри­сту­ва­ти­ся сво­їм пис­ком, а не ву­ха­ми. Мис­тецтво го­во­ри­ти, про­по­від­ництво, ри­то­ри­ка, дек­ла­му­ван­ня, ре­ци­ту­ван­ня – на ці те­ми на­пи­са­ні сот­ні кни­жок, а що з мис­тецтвом слу­хан­ня? Цьо­го вчать­ся на­пев­но тіль­ки пси­хо­те­ра­пев­ти. 

В цій медитації спробуймо усвідомити свою спроможність слухати іншу людину. 

Мої любі, до мене ходіть! я сама 

Поговоримо думами тихо. 

Межи мною і вами нікого нема – 

не розлучить ні щастя, ні лихо, 

я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю 

ваші образи любі та милі, 

ви живі, бо я живо тепер вас люблю, 

ви для мене тепер не в могилі. 

Знаю добре – вже виросли квіти й трава 

на могилах, що стали над вами, 

але там тільки смуток і жах спочива, 

вас нема там, ви й досі між нами. 

Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми 

рідну тінь рідні люди вітають, 

ви – непрошені гості між тими людьми, 

що найбільше з усіх вас кохають. 

Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз 

заборонено спогад про нього, 

образ ваш, мов упир, що з могили приліз, 

кров зганяв з обличчя рідного. 

Як осиковим кіллям отих упирів, 

так хотять забуттям вас прибити, 

обсіваються маком дрібниць, марних слів, 

аби ви не могли доступити. 

Як пробитий упир, ваша вражена тінь 

блідне, бліден, і смерть її криє, 

між живими і вами росте просторінь, – 

рідне серце могилу вам риє... 

Леся Українка