17  

Усунути наслідки свого гріха або полагодити автомобіль – це не легка справа. Вона вимагає великого зусилля розуму, серця і волі, вимагає від людини свідомо і зріло поставитися до свого духовного життя. Рівень парафії або, як тепер кажуть, анонімного християнства, для цього недостатній. Сакраментальна сповідь і душпастирство на рівні парафії мають свої обмеження. Для цього необхідно проводити душпастирство на глибшому рівні. А це можливо лише в малих спільнотах, де контакт зі священиком набагато ближчий і постійний – не обмежується недільним богослужінням і сповіддю. Лише в малих спільнотах християни спроможні відчувати і переживати спільнотний вимір віри, спроможні стати на шлях усвідомлення своєї гріховності і сприймати Боже Слово не тільки як навчаюче і повчаюче, а також як зціляюче – і то на всіх рівнях: духовному, психічному і фізичному. Лише в малій спільноті християнин може прийняти Боже Слово глибоко в своє серце, усвідомити себе як грішника і витягнути на яв перед усією спільнотою свої рани і болі. І тому древня Церква називала це сповіддю, хоч це не була сакраментальна сповідь, але вона мала велику силу внутрішнього оздоровлення. І це справжній процес зцілення або лагодження автомобіля. 

Біль­шість хри­сти­ян на­ле­жать до ано­нім­но­го хри­сти­ян­ст­ва, яке ви­ко­нує пе­ре­важ­но со­ці­аль­ну функ­цію, але не бо­го­слов­ську – не є ін­ди­ві­ду­аль­ним шля­хом лю­ди­ни до Бо­га. У цій ме­ди­та­ції пос­та­рай­мо­ся ус­ві­до­ми­ти своє ано­нім­не хри­сти­ян­ст­во. 

Безжалісна музо, куди ти мене завела? 

Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм? 

Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя? 

Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною? 

Ти квітами серця мого дорогу собі устелила, 

І кров’ю його ти окрасила шати свої, 

Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали, 

Ти, горда цариця, мене повела за собою, 

Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальним. 

Іду я, окована міцно, і дзвонять кайдани мої. 

Ти, владарко, все одбираєш од мене, - 

Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддать, 

І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити. 

Моє божевілля собі ти взяла за актора, 

Щоб грало закохані ролі тобі на потіху. 

Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє? 

Те щастя – то був тільки сон. Ти голосом гучним 

Від нього мене пробудила, гукнувши: 

«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені! 

Співай мені пісню, ту пісню, що спить в моїм серці. 

Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла, 

Всі струни озватися мусять хвалою мені, 

Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою». 

Даремне хотіла я арфу свою почепити 

На вітах плакучих смутної верби 

І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує 

Невільничих співів моїх. 

Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, 

І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, 

А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, 

І очі твої променіли вогнем переможним, 

І вабив мене той вогонь, і про все заставляв забувати. 

Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому, 

Навіть самій собі вголос казати не хтіла. 

Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице? 

Ось вони, пишні дари: сльози – коштовні перли, 

Людське признання – холодний кришталь, 

Смуток мене одягає чорним важким оксамитом, 

Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін. 

Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході. 

Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе! 

Леся Українка