16
Самий простий
приклад: я ненавиджу якусь людину. Йду до сповіді,
сповідаюся з моєї ненависті і отримую розрішення –
прощення покарання за цю ненависть. А що далі? Чи сповідь
усунула з мого серця цю ненависть? Чи я перестав
ненавидіти цю людину? Ні. Ненависть далі перебуває в
моєму серці і нищить мене, гріх далі перебуває в мені, і
я повинен постійно сповідатися з того самого гріха,
сповідь не висмоктує цю отруту з мого серця. Але ми
звикли до цього – вважаємо, що це звичайний людський стан
свідомості і почуттів, що це щось нормальне, і інакше не
може бути. Усвідомлення гріха і сповідь не роблять мене
кращим. Життя не стає легшим, мені погано, мої гріхи
накопичуються, і з часом мені все гірше і гірше. Своєю
богомільністю і нездатністю мислити християни часом
доводять себе до внутрішньої кризової ситуації на межі
самогубства. І тільки страх перед пеклом утримує їх
зробити цей крок. Гамлет дуже добре описує цей
стан:
„Чи бути, чи не
бути – ось питання.
Що благородніше?
Коритись долі
І біль від гострих
стріл її терпіти,
А чи, зітнувшись в
герці з морем лиха,
Покласти край
йому? Заснути, вмерти –
І все. І знати:
вічний сон врятує,
Із серця вийме
біль, позбавить плоті,
А заразом
страждань. Чи не жаданий
Для нас такий
кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й
снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни
присняться після смерті,
Коли позбудемось
земних суєт?
Ось в чім причина.
Через це
Живуть напасті
наші стільки літ.
Бо хто б терпів
бичі й наруги часу,
Гніт можновладця,
гордія зневаги,
Відштовхнуту
любов, несправедливість,
Властей сваволю,
тяганину суду,
З чесноти скромної
безчесний глум,
Коли б він простим
лезом міг собі
Здобути вічний
спокій? Хто стогнав би
Під тягарем життя
і піт свій лив,
Коли б не страх
попасти після смерті
В той край
незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався?
Страх цей нас безволить,
І в звичних бідах
ми волієм жити,
Ніж линути до не
відомих нам”.

|