16  

Самий простий приклад: я ненавиджу якусь людину. Йду до сповіді, сповідаюся з моєї ненависті і отримую розрішення – прощення покарання за цю ненависть. А що далі? Чи сповідь усунула з мого серця цю ненависть? Чи я перестав ненавидіти цю людину? Ні. Ненависть далі перебуває в моєму серці і нищить мене, гріх далі перебуває в мені, і я повинен постійно сповідатися з того самого гріха, сповідь не висмоктує цю отруту з мого серця. Але ми звикли до цього – вважаємо, що це звичайний людський стан свідомості і почуттів, що це щось нормальне, і інакше не може бути. Усвідомлення гріха і сповідь не роблять мене кращим. Життя не стає легшим, мені погано, мої гріхи накопичуються, і з часом мені все гірше і гірше. Своєю богомільністю і нездатністю мислити християни часом доводять себе до внутрішньої кризової ситуації на межі самогубства. І тільки страх перед пеклом утримує їх зробити цей крок. Гамлет дуже добре описує цей стан: 

„Чи бути, чи не бути – ось питання. 

Що благородніше? Коритись долі 

І біль від гострих стріл її терпіти, 

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха, 

Покласти край йому? Заснути, вмерти – 

І все. І знати: вічний сон врятує, 

Із серця вийме біль, позбавить плоті, 

А заразом страждань. Чи не жаданий 

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти. 

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт; 

Які нам сни присняться після смерті, 

Коли позбудемось земних суєт? 

Ось в чім причина. Через це 

Живуть напасті наші стільки літ. 

Бо хто б терпів бичі й наруги часу, 

Гніт можновладця, гордія зневаги, 

Відштовхнуту любов, несправедливість, 

Властей сваволю, тяганину суду, 

З чесноти скромної безчесний глум, 

Коли б він простим лезом міг собі 

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би 

Під тягарем життя і піт свій лив, 

Коли б не страх попасти після смерті 

В той край незнаний, звідки ще ніхто 

Не повертався? Страх цей нас безволить, 

І в звичних бідах ми волієм жити, 

Ніж линути до не відомих нам”.