12
Мт. 20, 32-33: „32 Ісус же спинився,
покликав їх та й сказав: „Що хочете, щоб Я вам
зробив? 33 Вони Йому кажуть: „Господи, нехай нам
розкриються очі!” Ісус зупиняється і починається
діалог. Що
хочете, щоб Я вам зробив? Благання „Змилуйся
над нами” ще нічого не говорить. Кожна людина має
свої проблеми, свої бажання, свій світогляд і свій
образ Бога. І її безпосереднє звертання до Бога,
її молитви і прохання ще не означають, що вона
релігійна і духовна. „Змилуйся над нами” – це
дуже абстрактне благання, яке не означає
пізнання і усвідомлення своєї гріховності і
відкриття ума і серця перед Богом. У випадку
сліпців їхні благання могли означати прохання
дати їм милостиню, їжу, одежу – отже могли
стосуватися виключно матеріальних цінностей і
ще не виражати духовний вимір їх релігійності.
І питання Ісуса – це випробування: що для вас
головне, яка шкала ваших цінностей, чи ви
усвідомлюєте глибину своїх проблем, свою
гріховність, яка є справжньою причиною ваших бід, і
чи ви готові прийняти Бога до свого серця,
прозріти не тільки тілесно, але й духовно? Вони
відповідають: Господи, щоб нам
відкрилися очі! В третьому звертанні вони
опускають „Сину Давидів”, звертаються виключно
до Його божественності і конкретизують своє
прагнення: наша проблема в нашій
сліпоті.
34 І змилосердивсь Ісус, доторкнувся до їхніх
очей, і зараз прозріли їм очі, і вони подалися за
Ним. Бог простягає їм свою руку, вони прозрівають
і йдуть слідом за Ним, що означає також їхню духовну
зрячість. У випадку оздоровлення десятьох прокажених
дев’ять йдуть своїм шляхом, отже духовне зцілення не
відбулося, лише фізичне.
В цій медитації
постараймося глибше зрозуміти як ми звертаємося до Бога і
чи усвідомлюємо свій актуальний внутрішній
стан.
Хотіла б я уплисти
за водою,
немов Офелія,
уквітчана, безумна.
За мною вслід
плили б мої пісні,
хвилюючи, як та
вода лагідна,
все далі,
далі...
І вода помалу
мене б у легкі
хвилі загортала,
немов дитину в
тонкий сповиток.
І колихала б, наче
люба мрія,
так тихо,
тихо...
Я ж, така безвладна,
дала б себе нести
і загортати,
пливучи з тихим,
ледве чутним співом,
спускаючись в
блакитну, ясну воду
все глибше,
глибше...
Потім би на хвилі
зостався тільки
відгук невиразний
моїх пісень, мов
спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів, –
в ній щось було
таке смутне, криваве,
та як згадати?
Пісня та лунала
давно,
давно...
А потім зник би й відгук
і на воді ще б
колихались тільки
мої квітки, що не
пішли зо мною
на дно ріки. Плили
б вони, аж поки
в яку сагу
спокійну не прибились
до білих водяних лілей, –там стали б.
Схилялися б над
сонною водою
беріз плакучих
нерухомі віти,
у тихий захист
вітер би не віяв;
спускався б тільки
з неба на лілеї
і на квітки, що я,
безумна, рвала,
спокій,
спокій...
Леся
Українка

|