12  

 

Мт. 20, 32-33: „32 Ісус же спи­нив­ся, по­кли­кав їх та й ска­зав: „Що хо­че­те, щоб Я вам зро­бив? 33 Во­ни Йо­му ка­жуть: „Гос­по­ди, не­хай нам роз­кри­ю­ть­ся очі!” Ісус зу­пи­ня­є­ть­ся і по­чи­на­є­ть­ся діа­лог. Що хо­че­те, щоб Я вам зро­бив? Бла­ган­ня „Зми­луй­ся над на­ми” ще ні­чо­го не го­во­рить. Кож­на лю­ди­на має свої про­бле­ми, свої ба­жан­ня, свій сві­то­гляд і свій об­раз Бо­га. І її без­по­се­ред­нє звер­тан­ня до Бо­га, її мо­лит­ви і про­хан­ня ще не оз­на­ча­ють, що во­на ре­лі­гій­на і ду­хов­на. „Зми­луй­ся над на­ми” – це ду­же аб­ст­ракт­не бла­ган­ня, яке не оз­на­чає пі­знан­ня і ус­ві­дом­лен­ня сво­єї грі­хов­но­сті і від­крит­тя ума і сер­ця пе­ред Бо­гом. У ви­пад­ку сліп­ців їх­ні бла­ган­ня мог­ли оз­на­ча­ти про­хан­ня да­ти їм ми­ло­сти­ню, їжу, оде­жу – от­же мог­ли сто­су­ва­ти­ся ви­ключ­но ма­те­рі­аль­них цін­но­стей і ще не ви­ра­жа­ти ду­хов­ний ви­мір їх ре­лі­гій­но­сті. І пи­тан­ня Ісу­са – це ви­про­бу­ван­ня: що для вас го­лов­не, яка шка­ла ва­ших цін­но­стей, чи ви ус­ві­дом­лює­те гли­би­ну сво­їх про­блем, свою грі­хов­ність, яка є справж­ньою при­чи­ною ва­ших бід, і чи ви го­то­ві при­йня­ти Бо­га до сво­го сер­ця, про­зрі­ти не тіль­ки ті­лес­но, але й ду­хов­но? Во­ни від­по­ві­да­ють: Гос­по­ди, щоб нам від­кри­ли­ся очі! В третьо­му звер­тан­ні во­ни опус­ка­ють „Си­ну Да­ви­дів”, звер­та­ю­ть­ся ви­ключ­но до Йо­го бо­же­ст­вен­но­сті і кон­кре­ти­зу­ють своє праг­нен­ня: на­ша про­бле­ма в на­шій слі­по­ті. 

34 І змилосердивсь Ісус, доторкнувся до їхніх очей, і зараз прозріли їм очі, і вони подалися за Ним. Бог простягає їм свою руку, вони прозрівають і йдуть слідом за Ним, що означає також їхню духовну зрячість. У випадку оздоровлення десятьох прокажених дев’ять йдуть своїм шляхом, отже духовне зцілення не відбулося, лише фізичне. 

В цій медитації постараймося глибше зрозуміти як ми звертаємося до Бога і чи усвідомлюємо свій актуальний внутрішній стан. 

 

Хотіла б я уплисти за водою, 

немов Офелія, уквітчана, безумна. 

За мною вслід плили б мої пісні, 

хвилюючи, як та вода лагідна, 

все далі, далі... 

                                      І вода помалу 

мене б у легкі хвилі загортала, 

немов дитину в тонкий сповиток. 

І колихала б, наче люба мрія, 

так тихо, тихо... 

                            Я ж, така безвладна, 

дала б себе нести і загортати, 

пливучи з тихим, ледве чутним співом, 

спускаючись в блакитну, ясну воду 

все глибше, глибше... 

                            Потім би на хвилі 

зостався тільки відгук невиразний 

моїх пісень, мов спогад, що зникає, 

забутої балади з давніх часів,  

в ній щось було таке смутне, криваве, 

та як згадати? Пісня та лунала 

давно, давно... 

                            А потім зник би й відгук 

і на воді ще б колихались тільки 

мої квітки, що не пішли зо мною 

на дно ріки. Плили б вони, аж поки 

в яку сагу спокійну не прибились 

до білих водяних лілей, там стали б. 

Схилялися б над сонною водою 

беріз плакучих нерухомі віти, 

у тихий захист вітер би не віяв; 

спускався б тільки з неба на лілеї 

і на квітки, що я, безумна, рвала, 

спокій, спокій... 

Леся Українка