12
Мт. 20, 32-33: „32 Ісус же спинився, покликав їх та й сказав: „Що хочете, щоб Я вам зробив? 33 Вони Йому кажуть: „Господи, нехай нам розкриються очі!” Ісус зупиняється і починається діалог. Що хочете, щоб Я вам зробив? Благання „Змилуйся над нами” ще нічого не говорить. Кожна людина має свої проблеми, свої бажання, свій світогляд і свій образ Бога. І її безпосереднє звертання до Бога, її молитви і прохання ще не означають, що вона релігійна і духовна. „Змилуйся над нами” – це дуже абстрактне благання, яке не означає пізнання і усвідомлення своєї гріховності і відкриття ума і серця перед Богом. У випадку сліпців їхні благання могли означати прохання дати їм милостиню, їжу, одежу – отже могли стосуватися виключно матеріальних цінностей і ще не виражати духовний вимір їх релігійності. І питання Ісуса – це випробування: що для вас головне, яка шкала ваших цінностей, чи ви усвідомлюєте глибину своїх проблем, свою гріховність, яка є справжньою причиною ваших бід, і чи ви готові прийняти Бога до свого серця, прозріти не тільки тілесно, але й духовно? Вони відповідають: Господи, щоб нам відкрилися очі! В третьому звертанні вони опускають „Сину Давидів”, звертаються виключно до Його божественності і конкретизують своє прагнення: наша проблема в нашій сліпоті. 34 І змилосердивсь Ісус, доторкнувся до їхніх очей, і зараз прозріли їм очі, і вони подалися за Ним. Бог простягає їм свою руку, вони прозрівають і йдуть слідом за Ним, що означає також їхню духовну зрячість. У випадку оздоровлення десятьох прокажених дев’ять йдуть своїм шляхом, отже духовне зцілення не відбулося, лише фізичне. В цій медитації постараймося глибше зрозуміти як ми звертаємося до Бога і чи усвідомлюємо свій актуальний внутрішній стан.
Хотіла б я уплисти за водою, немов Офелія, уквітчана, безумна. За мною вслід плили б мої пісні, хвилюючи, як та вода лагідна, все далі, далі... І вода помалу мене б у легкі хвилі загортала, немов дитину в тонкий сповиток. І колихала б, наче люба мрія, так тихо, тихо... Я ж, така безвладна, дала б себе нести і загортати, пливучи з тихим, ледве чутним співом, спускаючись в блакитну, ясну воду все глибше, глибше... Потім би на хвилі зостався тільки відгук невиразний моїх пісень, мов спогад, що зникає, забутої балади з давніх часів, – в ній щось було таке смутне, криваве, та як згадати? Пісня та лунала давно, давно... А потім зник би й відгук і на воді ще б колихались тільки мої квітки, що не пішли зо мною на дно ріки. Плили б вони, аж поки в яку сагу спокійну не прибились до білих водяних лілей, –там стали б. Схилялися б над сонною водою беріз плакучих нерухомі віти, у тихий захист вітер би не віяв; спускався б тільки з неба на лілеї і на квітки, що я, безумна, рвала, спокій, спокій... Леся Українка
| |
