11  

Вони роблять неймовірне зусилля волі, починають кричати: Господи, Сину Давидів. Господи – це визнання віри, визнання Його божественності й надприродних можливостей. 

Слуга Божий Митрополит Андрей так розпочинає Молитву про Божу Мудрість: Великий і всемогутній Боже! Зішли на мене з високих і святих Своїх небес і від престолу Своєї святої слави Твою святу мудрість, що сидить поруч Тебе. Дай мені мудрість Твого уподобання, щоб я в житті умів те, що Тобі миле, гаряче бажати, мудро шукати, у правді признавати і досконало виповняти на славу й честь Твого святого Імені, „на хвалу слави Твоєї благодаті”. 

У цих сліп­ців ба­чи­мо га­ря­че ба­жан­ня, муд­ре шу­кан­ня і при­знан­ня у прав­ді. Пер­ше звер­тан­ня „Си­ну Да­ви­дів” не­дос­ко­на­ле, Бог не від­по­ві­дає. Але, не­зва­жаю­чи на те і на зов­ніш­ні пе­ре­шко­ди, во­ни ще біль­ше во­ла­ють до Бо­га про по­ря­ту­нок, шу­ка­ють, і їх­нє дру­ге звер­тан­ня „Гос­по­ди, Си­ну Да­ви­дів” – це ве­ли­кий крок впе­ред, лю­ди­на та­ким звер­нен­ням спря­мо­вує свій зір до не­ба, ус­ві­дом­лює вер­ти­каль­ну пло­щи­ну сво­їх про­блем, свій ду­хов­ний ви­мір. Ус­ві­дом­лює свій стан в цьо­му сві­ті – стан гріш­ни­ка, при­чи­ною яко­го є не зов­ніш­ній світ з йо­го бі­да­ми і не­щас­тя­ми, а са­ма лю­ди­на: її внут­ріш­ній стан. Ус­ві­дом­лен­ня сво­єї грі­хов­но­сті – це ус­ві­дом­лен­ня не­об­хід­но­сті над­при­род­них за­со­бів до­по­мо­ги, що мо­же да­ти ли­ше Бог. На цьо­му рів­ні ус­ві­дом­лен­ня роз­по­чи­на­є­ть­ся справж­нє са­кра­мен­таль­не жит­тя хри­стия­ни­на – участь в Цер­ков­них бо­го­слу­жін­нях і в Свя­тих Та­їн­ст­вах: в пер­шу чер­гу в Та­їн­ст­вах По­ка­ян­ня і Єв­ха­ри­стії, прак­ти­ка мо­лит­ви. Як­що хри­стия­нин не осяг­не цей рі­вень, то йо­го бо­го­міль­не жит­тя – па­ро­дія, яка лег­ко пе­ре­рос­тає в ту­пий фа­на­тизм. 

У цій медитації постараймося ввійти в своє сакраментальне життя і усвідомити всі недоліки. 

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, 

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей. 

А тепер я в тебе останню надію вложила. 

О, не згасни ти, світло безсонних очей! 

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари 

в серце жадібне моє, сповнилось серце ужерть, 

вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, 

не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. 

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. 

Се ж я зрікаюсь не мрій, я зрікаюсь життя. 

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, 

і тепер вже немає мені вороття. 

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою! 

Слово, коли ти живе, статися тілом пора. 

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, 

той не вмре, не здобувши нового добра. 

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, – 

дай мені крила свої, хочу їх мати сама, 

хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, 

а як прийдеться згинуть за теє – дарма! 

Леся Українка