Під час духовного спустошення: довірливе серце
Якщо Джуліана зберігає покірне серце під час духовної втіхи, то під час духовного спустошення її серце залишатиметься спокійним і довірливим. Звичайно, що її духовне спустошення темне й інтенсивне: «Я змінилася, стала іншою, пригніченою і втомленою своїм життям, і знущалася над собою, і навіть не мала бажання жити далі. Я відчувала, що крім віри, надії та любові ніщо не принесе мені полегшення, але не відчувала їх». Коли духовне спустошення приходить знову, то Джуліана пише: «Я могла сказати разом із св. Петром: Господи, рятуй мене, гину». Якщо під час духовної втіхи людина відчуває духовну безпеку, то під час духовного спустошення все навпаки, тут вона відчуває духовну невпевненість. Джуліана «не має бажання жити» і кричить разом із св. Петром: «Господи, рятуй мене, гину». Таке почуття покинення й безнадії, разом із супроводжуючими навіюваннями неминучої духовної руїни, знайомі всім людям, які переживають духовне спустошення. Тепер Джуліана стає «я-рефлектуюче-надсобою-в-спустошенні» ( myself-reflecting-onmyself-in-desolation). Спокійно і в світлі віри вона роздумує про значення як духовної втіхи, так і духовного спустошення. Хоча вона відчуває біль духовного спустошення, але сприймає це спокійно і без самозвинувачень – як частину Божого провидіння в її житті: «Це відбувалося для того, щоб навчити мене, щоб я зрозуміла, що для деяких душ корисний такий досвід – якийсь час відчувати втіху, а іншого разу втратити її і залишитися зі своїми силами. Бог хоче, щоб ми знали, що Він чуває над нами в скорботі й у радості; і часом людина залишається сама ради добра її душі, хоча її гріх не завжди є причиною цього. Бо тоді я не поповнила жодного гріха, через який би заслужила залишення, бо це було так раптово. Я не заслужила цієї радості, але Господь дає її вільно тоді, коли бажає, і часом він допускає, щоб ми переживали жаль, але як одне, так і друге – та сама любов» [1]. Тут Джуліана є прикладом застосування другої половини духовної рівноваги, описаної Ігнатієм у правилі 11: вона роздумує про духовне спустошення з вірою і у спосіб, який дає відвагу витримати його до кінця. Завдяки таким роздумам вона твердо стоїть на своїй позиції, незважаючи на те, що почуття їй говорять, що вона довго не витримає в стані духовного спустошення. Ігнатій, як у правилах 7 і 8, знову заохочує роздумувати так, щоб отримати силу: « Навпаки, переживаючи спустошення, слід думати про те…». Хоча у другій частині правила 11 Ігнатій повертається до уже висвітленої теми (правила 7 і 8: як слід роздумувати під час духовного спустошення), але корисно підсумувати ці слова. Його мова наповнена надією – чим характеризуються всі поради Ігнатій під час духовного спустошення. Під час духовного спустошення потрібно « думати про те, що тієї благодаті , яку маємо, достатньо, щоби протистояти всім ворогам, звернувшись по допомогу до свого Творця і Господа». Під час духовного спустошення, коли ми схильні, як Джуліана, кричати до Господа: «Господи, рятуй мене, гину», коли відчуваємо, що ми мало на що здатні, тоді слід думати навпаки – що ми можемо зробити багато. Ми повинні думати, що можемо зробити багато тому, що хоча, як і Джуліана, відчуваємо себе покинутими, але Божа достатня благодать завжди з нами: отож з Божою допомогою зможемо чинити опір цьому випробуванню. Знаменно, що ми повинні думати, що Божої благодаті достатньо для того, щоб чинити опір усім, без винятків, нашим духовним ворогам. Завдяки таким думкам і супроводжуючим діям ми звертатимемося по допомогу до свого Творця і Господа, і ця допомога утвердить нас на шляху до Бога. | |