Під час духовної втіхи: смиренне серце 

У першій частині цього правила Ігнатій говорить до людей в стані духовної втіхи і подає їм поставу, яку їм слід прийняти, і спосіб, у який вони повинні це зробити. Особа в стані духовної втіхи повинна набратися смирення: «Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися». Ігнатій вже вчив нас, що одна із головних причин, задля якої Бог допускає досвід духовного спустошення, – глибше вкорінити нас в євангельське смирення (правило 9, третя причина). Тепер, у правилі 11, Ігнатій знову до цього повертається і напоумляє нас під час духовної втіхи активно «прийняти» цю поставу «якомога більше». Чому він так сильно наполягає на цій особливій духовній рисі серця?

Безумовно, смирення благословенне само по собі й стягує на нас Божу благодать (1 Пт. 5, 5). Згідно з Ігнатієм, смиренне серце – це багатий духовний ґрунт, з якою виходять інші чесноти ( ДВ 146); смиренне серце – це серце, повністю відкрите на Божий поклик ( ДВ 167). Але, як завжди у цих правилах, Ігнатій звертається до конкретних потреб у розпізнаванні – усвідомлення, розуміння, дії – порухів у наших серцях. Він нам говорить, що смиренне серце в особливий спосіб допоможе під час духовної втіхи.

Коментуючи восьме правило, ми цитували св. Джуліану з Норвичу, її опис чергування духовної втіхи і духовного спустошення: «Знову й знову, і так тривало десь двадцять хвилин». Під час духовної втіхи Джуліана виражає сильне відчуття повної довіри до Бога. Під час першої втіхи вона пише: «У цій насолоді я відчувала вічну впевненість, потужно захищену від будь-якого болісного страху... що на землі не було нічого, що могло би мені завдати шкоду». Під час наступної духовної втіхи це саме відчуття сильної впевненості повертається: «І тоді Бог знову дав мені втіху і душевний мир, радість і таку блаженну і потужну впевненість, що я не відчувала ні страху, ні жалю, ні фізичного чи духовного болю, ніщо вже не могло мене турбувати».

По суті, Джуліана підсумовує послідовність досвіду духовної втіхи точним відчуттям духовної безпеки: «У хвилини радості я могла сказати разом із св. Павлом: Ніщо мене не позбавить любові Христа». Духовна втіхи несе в собі радісне відчуття безпеки в Богові: це почуття – один із вимірів Божого дару під час втіхи.

В Джуліани це відчуття повного звільнення від усіх страхів, жалів, болю і глибоке відчуття, що ніщо не відділить її від любові Бога, поєднане з іншою духовної поставою великого значення: під час духовної втіхи її серце смиренне у значенні, про яке тут говорить Ігнатій. Втішена постійною духовною втіхою, Джуліана знає, що духовне спустошення не було наслідком її гріха: « Я не заслужила цієї радості, але Господь дає її вільно тоді, коли бажає, і часом він допускає, щоб ми переживали жаль, але як одне, так і друге – та сама любов» [1]. Під час духовної втіхи вона не покладається на свої сили чи духовний прогрес, але покірно визнає, що духовна втіха, яку вона переживає, – це дія в ній Божої благодаті. Якщо дар Божої любові під час духовної втіхи приймається серцем, яке у той самий час вкорінене в євангельську покору, то звільняється велика й солідна духовна енергія. Ми виразно відчували таку енергію в Джуліани.

Що станеться, якщо Божий дар відчуття безпеки під час духовної втіхи радісно прийнятий, але без відповідного зусилля намагатися, «наскільки можливо», підтримувати смиренне серце? Тоді, подібно як у Великий Четвер у Петра, сповненого великою любов’ю до Господа і радіючого теплотою дружби Господа, відчуття безпеки може спонукати до духовно хворих кроків із наступним ризиком духовної поразки (Мр. 14, 27-31) [2]. Петро стане покірним тільки після болючого падіння, коли страх подолає його хоробрість, на яку він покладався у час близькості з Господом (Мр. 14, 66-72). Серце, яке радісно приймає благодать духовної втіхи і водночас прагне, наскільки це можливо, залишатися покірним, не покладатиметься на свої сили й не страждатиме під час поразки.

У першій частині правила 11 Ігнатій хоче перестерегти нас від ризику покладатися на власні сили під час радості духовної втіхи. Даючи пораду намагатися підтримувати покірне серце під час духовної втіхи, він показує спосіб, у який можна безпечно зберігати Божу дію в нас під час такої втіхи і ефективно уникати пастки наївних духовних засобів.

Це постава, яку Ігнатій радить прийняти під час духовної втіхи: смиренне серце. Як ми можемо осягнути таку поставу під час радості духовної втіхи? Ігнатій пише: « Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи». Знову, як і в попередніх правилах, шлях до такого впокорення лежить через вибір способу розмірковування під час духовної втіхи.

Під час духовної втіхи слід думати, « як мало ми варті під час спустошення , позбавлені благодаті або втіхи». Якщо Джуліана розмірковує під час духовної втіхи, як пише: «У хвилини радості я могла сказати разом із св. Павлом: Ніщо мене не позбавить любові Христа», то під час духовного спустошення вона «могла сказати разом із св. Петром: Господи, рятуй мене, гину», і її серце легше буде смиренним під час духовної втіхи, коли вона насолоджується Божою любов’ю. Розмірковування у стані  духовної втіхи про те, як ми вели себе під час попереднього духовного спустошення – ревно молилися чи послаблювати молитву, були витривалими у своїх рішеннях чи змінювали їх, чи використовували різні засоби для боротьби зі спустошенням, чи залишалися спокійними, чи думали про майбутню духовну втіху, чи нічого цього не робили – покаже нам нашу духовну силу й відкриє наші справжні потреби в постійній допомозі Господа. У такий спосіб під час духовної втіхи ми захистимо себе від досвіду Петра, описаного в Мр. 14: радості від близькості Господа і доброї, але наївної надії на власну духовну силу, яка приведе до болючого падіння.

Якими сильними, в дійсності, ми були під час темряви й суму минулого духовного спустошення? [3] Могли би ми сказати, як Аліса, що «все це здається їй безнадійним і непотрібним»? Чи ми, як Джейн, відчували «велике занепокоєння» і «неспокій, замішання, знеохочення»? Згадування під час духовної втіхи минулого досвіду духовного спустошення і « як мало ми варті під час спустошення, позбавлені благодаті або втіхи», є, як говорить нам Ігнатій, ефективним способом осягнути плідне смирення [4]. Таке смирення захищає і підтверджує дар духовної втіхи, який тепер досвідчується.

Такі роздуми, як і інші види роздумів, які пропонує Ігнатій, не виникнуть спонтанно; так роздумувати потрібно свідомо: « Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про…» Такі роздуми стають звичкою через постійне повторювання, щоб це правило ввести у життя.