Думки, які приготовляють  

« Той, хто відчуває втіху, має думати про те, як діятиме, коли знову переживатиме спустошення, і накопичувати нові сили на цей час».

Ще раз, як у правилах 7 і 8, Ігнатій звертається до способу думання. Це повторне звернення до «думання» вказує на відчуття Ігнатієм сили, яку можна знайти в деяких способах мислення, щоб чинити опір духовному спустошенню під час духовного спустошення (правила 7 і 8) чи під час духовної втіхи (правило 10)  [1] .

«Думання» у правилі 10, прийняте під час духовної втіхи, не зосереджується на теперішньому духовному спустошенні, як думання у правилах 7 і 8, але швидше на майбутньому духовному спустошенні. І це думання зосереджується на тому, як ми діятимемо під час майбутнього духовного спустошення: « Той, хто відчуває втіху, має думати про те, як діятиме, коли знову переживатиме спустошення». До прикладу, Джейн під час перших днів реколекцій у втісі, коли вона досвідчує тепло Божої любові, може думати наперед про духовне спустошення, яке, як вона знає, повернеться, і як вона діятиме тоді, щоби чинити опір.

Розглядаючи правила 7 і 8, ми відмітили, що мислення, до якого нас закликає Ігнатій під час духовного спустошення, беручи до уваги, що це спустошення – випробування, допущене Господом (правило 7), і що втіха незабаром повернеться (правило 8), не з’явиться в нас спонтанно в темряві спустошення, а повинно вибратися свідомо. На шостий день реколекцій Джейн почуватиметься краще, на спонтанному рівні, просто відчуватиме знеохочення, якщо буде думати так, як заохочує Ігнатій; вона повинна свідомо вибрати те, чого навчають правила.

Так само і під час духовної втіхи мислення, яке готує до наступного духовного спустошення, не з’явиться спонтанно. Якщо особи, які переживають люблячу близькість Бога, відповідають на втіху тільки на спонтанному рівні, то вони можуть стверджувати разом із св. Джуліаною з Норвича: «У хвилини радості я могла сказати разом із св. Павлом: Ніщо мене не позбавить любові Христа». Особи, обдаровані духовною втіхою, справді отримують силу й зростають через дар Божої любові. Чи духовна втіха допоможе приготуватися в особливий спосіб для майбутнього духовного спустошення, залежить від того, чи вони, отримавши благодать духовної втіхи, також виберуть спосіб мислення, який Ігнатій пропонує у правилі 10. Вони покликані зробити цей вибір, навіть коли на спонтанному рівні не відчувають у цьому потреби. Тут, як і в попередніх правилах, постійна практика полегшуватиме застосування вказівки Ігнатія.

Ці роздуми про цінність деяких свідомо прийнятих способів мислення – як під час духовної втіхи, так і під час духовного спустошення – показують розуміння Ігнатієм щоденного духовного життя. Для Ігнатія духовні особи не дозволяють собі пасивно переживати неминучі чергування духовної втіхи й духовного спустошення. Навпаки, вони живуть із постійним духовним усвідомленням. Вони усвідомлюють духовне спустошення, і коли його досвідчують, то вибирають думання, основане на вірі. Вони також усвідомлюють духовну втіху і вибирають, коли її досвідчують, думання про майбутнє духовне спустошення і як до нього приготуватися. Постійні щоденні зусилля духовного усвідомлення формують людину розпізнавання, яка чуйна до свого духовного життя  [2] .

Якщо ми не приготовані

Що станеться у нашому духовному житті, коли під час духовної втіхи ми не думатимемо про майбутнє духовне спустошення й підготовку до нього? Якщо Джейн в перші радісні дні реколекцій не думатиме про повернення духовного спустошення й не готуватиметься до нього? Якщо св. Джуліана з Норвича просто прийматиме свої спонтанні почуття в стані духовної втіхи, то чи зможе вона сказати разом із Павлом: «Ніщо мене не позбавить любові Христа?»

У цьому випадку, як говорить Тонер, духовне спустошення впаде на нас «з заплутаним шоком здивування»  [3] . Це може спричинити «повну втрату самовладання»; від удару цього заплутаного здивування всі наші духовні практики і плани можуть просто розвалитися  [4] . Він пише, що ми можемо відчувати «гіркоту з тенденцією фальшиво звинувачувати себе, чи сумніватися у вірності Бога, чи бути злими на своє життя». Справді, коли духовне спустошення приходить як зовсім несподіваний удар, то ми можемо відчувати сум чи навіть гіркоту, і говорити Господу ці чи подібні слова: «Я служив Тобі, Господи, як міг, а це внутрішній біль – це єдиний результат? Чи мої зусилля мають якусь цінність? Чи всі ці духовні прагнення чогось варті?» Непередбачуване духовне спустошення більше піддає нас необдуманим оцінюванням спустошення як нашої поразки, забуваючи про різні причини, задля яких Бог його допускає – як ми бачили в дев’ятому правилі; якщо це стається, то знеохочення близько. Якщо ми не приготовані до духовного спустошення, то вона важче нас битиме і нам важче буде йому опиратися. У десятому правилі Ігнатій показує способи долання цих труднощів.

Якщо ми приготовані

Тонер продовжує:

«З другого боку, якщо я дивлюся в майбутнє, очікуючи втрату втіхи й прихід спустошення як нормальний хід справ, то з Божою допомогою можу контролювати ситуацію й обеззброїти атаки спустошення на мою молитву, працю й рішення. Я відразу готовий до контратаки усіма засобами, які є в моєму розпорядженні»  [5] .

Якщо ми під час духовної втіхи думали про наступне духовне спустошення і приготувалися до нього, то спустошення не прийде як «заплутаний шок здивування», ми зможемо з Божою допомогою, якої завжди достатньо, реагувати швидше. У цьому випадку шкоди від спустошення буде менше.

Наступне порівняння допоможе це висвітлити. Уявімо двох людей, які їдуть в автобусі на роботу, обоє стоять і тримаються за вертикальні ручки. Перша особа розмовляє з кимось і дивиться у бокове вікно автобуса, коли він їде по прямій частині дороги. Оскільки дорога пряма, без поворотів, курс автобуса постійний; отож, якщо ця особа послабить ручку, за яку тримається, то не втратить рівноваги. Але тепер дорога доходить до повороту. Оскільки ця особа зосереджена не на дорозі, а на чомусь іншому, то не помітить, що автобус повертає в сторону. На повороті вона втратить рівновагу, може впасти, заподіяти якусь шкоду собі чи комусь іншому, випустити з руки якусь річ, яку тримала. Вона встає й далі продовжує щоденну діяльність, але після падіння решта дня вже переживається якось важче.

Друга особа, як і перша, також легко стискає ручку, за яку тримається, коли автобус їде по прямій дорозі. Ця особа під час їзди також зайнята чимось своїм, але, на відміну від першої особи, час від часу дивиться на дорогу попереду. Вона помічає поворот і, перед тим як автобус поверне, міцно хапається за ручку. На повороті вона тільки по інерції схиляться в сторону і твердо стоїть на ногах. На повороті вона тільки витрачає трошки енергії – і це все. Немає падіння, немає синяків, ніякої шкоди. Її день не обтяжений проходженням повороту, як у першої особи.

У десятому правилі Ігнатій хоче нас навчити духовного приготування, аналогічного для другої особи. Під час втіхи духовною дорогою йти легше, і ми йдемо без перешкод. Якщо у цей час радості й легкості духовного життя ми не тільки приймемо цей дар, але дивитимемося вперед й думатимемо про те, як діяти під час майбутнього духовного спустошення, то спустошення, яке пізніше прийде, втратить велику частину своєї сили й не спричинить великої шкоди. Якщо ми будемо готові прийняти атаку спустошення, то хоча для її подолання потрібно буде витратити додаткову духовну енергію, але ми, ймовірно, втримаємо духовну рівновагу. Якщо десяте правило сумлінно практикувати, то досвід свідчить про те, що стаємо сильнішими.

Пояснюючи дев’яте правило, ми показали, що Ігнатій також практикував такий вид приготування. Його роздуми, під час духовної втіхи, про попередню відсутність такої втіхи готували його до розуміння й відповіді на майбутню відсутність утіхи. Під час духовної втіхи він пише: «Пізніше, іншим часом, дуже втішений, я думав, що був задоволений, тобто, я думав, що краще було би не бути втішеним Богом, нашим Господом, якщо брак Його відвідин відповідає моїй внутрішній неналаштованості, бо я не допомагав собі упродовж дня». Такі роздуми приводять його до нового духовного розуміння: «Отож я подумав, що буде краще не бути втішеним у час моїх помилок, і що Бог, наш Господь, учинив це (бо любить мене більше, ніж я люблю себе), для мого більшого добра».

Ігнатій не лише приймає дар великої духовної втіхи, але також під час втіхи думає про минулий досвід як про приготування до майбутнього часу, коли духовна втіха зникне: «Я думав, щоб був задоволений… Я думав, що краще було би… Я подумав, що буде краще… Сила такого мислення очевидна – під час духовної втіхи краще приготуватися до майбутнього духовного спустошення.