Наші помилки і дар навернення
«По-перше, буваємо байдужими, лінивими чи недбалими у тому, що стосується духовних вправ; відтак духовна втіха залишає нас із нашої ж вини». Ми пояснимо першу причину двома прикладами, як Бог може діяти в серцях побожних осіб. Патрік вирішив взяти участь у кількаденних групових реколекціях у місцевому реколекційному центрі. Бог стоїть у центрі його життя, він вибрав реколекції, бо хоче духовно зростати. Упродовж перших днів реколекцій Патрік повністю віддається спільнотній молитві та індивідуальній молитві Святим Письмом. Він дуже уважний до дії Бога під час молитви, тішиться атмосферою мовчання в будинку, яка допомагає зосередитися на Богові. Дні минають плідно в духовному плані, він наповнений духовною втіхою. Але за якийсь час Патрік послаблює свою реколекційну працю. Він менше зосереджений на Богові; він починає скорочувати молитву, він не уважний до Божих порухів у своєму серці. Духовна втіха затухає і на її місце приходять малі порухи духовного спустошення. Цей неспокій спонукає Патріка переглянути свій стан під час реколекцій. Він починає помічати свої занедбання в молитві й неуважність до Божої дії. Патрік вирішує відновити попередню ревність, робить це, духовна втіха приходить на місце духовного спустошення. Подібна динаміка може також відбуватися у повсякденному житті. Упродовж останніх років Катерина духовно зростає й відчуває прогрес у своїй молитві. Вона систематично ходить до церкви в неділю, систематично молиться Святим Письмом, систематично відвідує молитовну групу. Катерина часто відчуває присутність Бога, молитва приносить їй спокій серед щоденної забіганості. Але в якийсь момент вона послаблює молитву. Вона продовжує молитися, але вже не систематично й не сумлінно. Приходить момент, коли вона вже не відчуває спокій від молитви, не відчуває Бога так, як перед тим, починає відчувати якийсь неспокій у стосунках з Богом. Внутрішній неспокій спрацьовує як сигнал до духовного пробудження. Катерина порівнює попередні стосунки з Богом і теперішні, коли вона ослабила щоденну молитву, і вирішує відновити попередні практики з ревністю й довірою. Духовне спустошення минає і Катерина знову відчуває близькість Бога. Мир у Бозі повертається і вона знаходить нові сили для щоденного життя вірою. В обох випадках однакова схема: побожні особи, які шукають Бога, починають щось занедбувати в духовних практиках, молитовне життя починає послаблюватися. Внаслідок чого духовна втіха починає зменшуватися і дає місце духовному спустошенню. Якщо особа розпізнає свою ситуацію, усвідомить і зрозуміє, що перебуває в стані духовного спустошення, і вчинить відповідні кроки для його подолання, то Божа «причина» в допущенні спустошення вичерпується. Духовне спустошення спонукає навернутися в якійсь царині духовних практик, і якщо це буде зроблено, то людина твердо стає на шлях духовного розвитку. Особи дев’ятого правила – це особи, фундаментальний напрямок духовного життя яких веде до Бога і від гріха; « у тих, хто старанно очищається від гріхів і в служінні Господу Богу чинить поступ від доброго до ще кращого» (правило 2). Вони можуть бути «байдужими, лінивими чи недбалими» в деяких часткових аспектах духовних практик, як у випадку Патріка і Катерини. У таких випадках вони можуть йти до Бога взагалі, але відходити в часткових аспектах духовного життя. Бог, щоби зцілити їх у чомусь частковому, може забрати в них духовну втіху й допустити духовне спустошення. Перша причина духовного спустошення в дев’ятому правилі описує дію доброго духа, подібну до тої, яку ми бачили в першому правилі. У випадку тих, «хто йде від одного смертного гріха до іншого», добрий дух «викликає в них докори сумління та жаль», діючи на розум, збуджуючи сумління, щоб вони уникали важких гріхів і повернулися до Бога. Тепер, але вже на тоншому рівні, Бог знову допускає духовний дискомфорт – заміну духовної втіхи духовним спустошенням, – спонукаючи до навернення і духовного оновлення в конкретній занедбаній сфері духовного життя тих, які залишаються вірними Богові [1] . Один приклад, взятий з Духовного Щоденника св. Ігнатія, допоможе в подальшому поясненні першої причини духовного спустошення і слугуватиме ілюстрацією чутливих духовних рівнів, на яких може відбуватися ця динаміка. 2 квітня 1544 Ігнатій написав: «Пізніше, іншим часом, дуже втішений, я думав, що був задоволений, тобто, я думав, що краще було би не бути втішеним Богом, нашим Господом, якщо брак Його відвідин відповідає моїй внутрішній неналаштованості, бо я не допомагав собі упродовж дня чи дозволив деяким думкам відволікти мене від Його слів під час служіння меси і від Його величі, отож я подумав, що буде краще не бути втішеним у час моїх помилок, і що Бог, наш Господь, учинив це (бо любить мене більше, ніж я люблю себе), для мого більшого добра, отож для мене краще йти вперед не тільки в під час меси, але упродовж дня, аби Він мене відвідав» [2] . Цей текст показує, чим може стати розпізнавання духів у житті тих, які люблять Господа, якщо його вірно практикувати щодня; ці слова показують нам особу, яка постійно чуйна на любов і порухи Бога в своєму серці. Для Ігнатія на цьому етапі життя постійне розпізнавання і усвідомлення надає його стосункам з Богом усе багатство постійної щоденної взаємодії з кожним справжнім актом любові. «Пізніше, іншим часом, дуже втішений»: Ігнатій описує спокій і радість у стані глибокої духовної втіхи. Світло і тепло втіхи допомагають йому зрозуміти коливання духовної втіхи до цього моменту. Він стверджує, що «задоволений», тобто розуміє причину, і тому може перебувати в мирі, навіть коли втіха, яку переживав, зникне. Ігнатій розуміє, що відсутність духовних «відвідин» Бога «відповідає моїй внутрішній неналаштованості, бо я не допомагав собі упродовж дня чи дозволив деяким думкам відволікти мене від Його слів під час служіння меси і від Його величі». Любов Ігнатія до Бога була такою великою, такою узвичаєною, що Ігнатій сильно прагнув перебувати в постійній єдності з Богом, і тому усвідомлював навіть маленькі відволікання від Бога упродовж дня і під час служіння літургії. Коли він, навіть мимовільно, відволікається від Бога, то відчуває, що Бог дуже сильно його любить і хоче нагадати про себе, відбираючи в Ігнатій духовну втіху. Роздумуючи, Ігнатій починає розуміти причину – чому Бог позбавив його духовної втіхи: «я подумав, що буде краще не бути втішеним у час моїх помилок, і що Бог, наш Господь, учинив це (бо любить мене більше, ніж я люблю себе), для мого більшого добра». Ці слова в Духовному Щоденнику віддзеркалюють опис першої причини в дев’ятому правилі: « По-перше, буваємо байдужими, лінивими чи недбалими у тому, що стосується духовних вправ; відтак духовна втіха залишає нас із нашої ж вини». Ігнатій дуже чуйний до постійної дії Бога в його серці і тому навіть не потребує духовного спустошення, яке би його попередило, що він на мить відвернув свою увагу від Бога; достатньо, що зникла духовна втіха. Так він усвідомлює мету Господа і відновлює свої щоденні пошуки Бога. Потім він виражає велику духовну красу. Ігнатій, зрозумівши, чому Бог забрав у нього духовну втіху, тепер показує образ Бога, який діє у такий спосіб у його серці: «Бог, наш Господь, учинив це ( бо любить мене більше, ніж я люблю себе)». Ці вражаючі слово переносять нас до серцевини першої причини у дев’ятому правилі. Ігнатій визнає, що сам не бажав би втратити духовну втіху, і що Бог, який його любить, добре це знає. Він також визнає, що Бог любить його більше, ніж він сам себе любить, і у цьому «більше» розпізнає «причину» втрати духовної втіхи. Усуваючи духовну втіху, Бог дає Ігнатію можливість усвідомити й усунути свої дрібні прогріхи й відновити постійний зв’язок із Богом [3] . «Бо любить мене більше, ніж я люблю себе». Якщо побожні особи, так як Ігнатій, відкривають, що Бог любить їх більше, ніж вони себе, і починають розуміти зникнення духовної втіхи і досвід духовного спустошення у світлі лікувальної любові, то усвідомлюють першу причину, чому Бог допускає духовне спустошення. Таке розуміння додає сил, як у випадку з Ігнатієм, щось змінити, аби підійти ближче до Бога. [1] Див. Toner , Commentary , 49-53, де автор говорить про «християн, які духовно деградують» і про «християн, які духовно зростають», включаючи духовну деградацію, про яку ми говорили в правилі 1 (серйозна деградація, повне відвернення від Бога до важких гріхів), і ту, про яку ми говоримо в правилі 9 (менше деградація, але дійсна в якійсь царині духовного життя тих, які залишаються вірними Богові в фундаментальній орієнтації). Див. розділ 1. [2] My translation, in partial dependence on Decloux, The Spiritual Diary, 173. Once again I am integrating into this translation the rendering of the Spanish in S. Thio de Pol, trans., Ignatius of Loyola, La Intimidad del Peregrino: Diario espiritual de San Ignacio de Loyola (Bilbao: Mensajero—Sal Terrae, 1990), 193.
[3]
К.
С.
Льюїс
підсумовує
свою
розповідь
про
те,
як
Бог
діяв
у
його
житті,
простим
твердженням:
«Твердість
Бог
ніжніша
від
м’якості
людей,
і
Його
примус
–
це
наше
звільнення»
(
Surprised
by
Joy:
The
Shape
of
My
Early
Life
[New
York:
Harcourt,
Brace
&
Company,
1955],
229).
| ||