ДУХОВНІСТЬ - Галлагер. Духовне розпізнавання Part 46

У всьому цьому існує динаміка пам’ятати / забувати. Під час духовного спустошення ворог спокушає нас забувати; наше завдання – пам’ятати. Ігнатій навчає Терезу Рехадей, що «загальна тактика ворога щодо початківців, які бажають служити Господові, полягає у тому, щоб чинити перешкоди й труднощі», і «щоб ми не згадували про велику радість і втіху, яку Господь зазвичай дає неофітам на службі у Господа, які долають ці труднощі й вибирають страждання разом із своїм Творцем і Господом» [1] .

Під час духовного спустошення ворог накидає завісу, «щоб ми не згадували» про велику радість і втіху, яку Бог дає вірним і побожним людям. Ігнатій пояснює їй, що ворог «навіює нам, що Бог нас повністю забув» [2] .

Тереза Авільська, описуючи «дуже важкі випробування душі», говорить, що під час цього досвіду « забула про всі благодаті, отримані від Господа». Залишилися тільки болючі спомини; вони були подібні до снів» [3] . Під час випробування вона забула всі попередні благодаті, отримані від Господа, а їх було дуже багато. Від них залишилися тільки «спомини», але нереальні й подібні до снів, тобто, заперечення правди, і тому вони не втішають, а спричинюють біль. Фіоріто коментує: «Ми можемо прослідкувати, зі слів св. Терези, одну з тактик поганого духа: коли він атакує, то хоче, щоб ми забули…» Ворог «знає, що пам’ять про отримані благодаті дасть нам силу боротися зі спокусами і тому веде нас до забуття» [4] .

Особи в стані духовного спустошення відчуватимуть спокусу «забувати», характерну для дії ворога. В такій ситуації, коли вони перебувають у темряві спустошення, ворог спокушатиме їх «не згадувати» про вірну Божу любов, яку вони вже досвідчили на своєму духовному шляху. Аліса в почутті безнадії і Джейн в стані знеохочення можуть швидко забути про тверду вірність Бога у їхньому житті. Якщо вони, як і інші люди в стані духовного спустошення, не усвідомлять цю тактику ворога, то не зможуть перейти через почуття пригнічення і духовної ізоляції, які давлять на їхні серця; вони справді забудуть про «стійку любов» Бога (Пс. 117, 2), з якою, як св. Павло, можуть сказати: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 13).

Під час духовного спустошення потрібно пам’ятати, як Ігнатій пише до Терези Рехадей, про «велику радість і втіху, яку наш Господа дасть душам», які прагнуть Його любити і Йому служити, пам’ятати про правду, яку ворог хоче затемнити: що ми не одні й що ми можемо чинити опір, бо божественна допомога – достатня благодать – завжди в нас присутня. Таке «пам’ятання» зміцнює нас, як зміцнювало весь Божий люд (Втор. 32, 7; Пс. 105, 5; 143, 5), хоробро йти духовним шляхом.

Прагнення чинити опір під час духовного спустошення збільшує нашу здатність чинити опір. Також зростає наше усвідомлення, що Бог завжди в нас і що Боже провидіння завжди діє у нашому житті: відчутне під час духовної втіхи й не відчутне, але дійсне й дієве під час духовного спустошення. Ми краще розуміємо, що кожної миті нашої подорожі ми можемо, як Ісус, сказати в правді: «Я не сам» (Йо. 16, 32).

[1] Young, Letters of Saint Ignatius, 19.

[2] Там само, 22.

[3] The Book of Her Life, chapter 30, paragraph 8, in The Collected Works of St. Theresa of Avila, vol. 1, trans. Kieran Kavanaugh and Otilio Rodriguez (Washington, D.C.: ICS Publications, 1987), 256; quoted in Fiorito, Discernimiento y Lucha, 95.