Мета випробування
Уявімо собі, що Анджела, Аліса, Джейн чи інша побожна особа переживає таке випробування в різні моменти свого духовного життя. Кожного разу це болісне випробування; глибина болю залежатиме від інтенсивності та тривалості досвіду спустошення, але це завжди духовне страждання. Уявляємо далі, що кожного разу, коли вони піддані такому випробуванню, вони покірно намагаються чинити опір і відкидати духовне спустошення; вони хочуть залишитися вірними попереднім рішенням і використовують відповідні духовні засоби для подолання спустошення. Під час тривання у цій боротьбі з перемогами і поразками поступово діється щось чудесне; вони відкривають, що атакуюча сила випробування зменшується, що тепер вони швидше усвідомлюють, розуміють і реагують, відкидаючи духовне спустошення й отримуючи кращі результати. Переживаючи ці випробування зі стійкою довірою, вони покращують свою здатність зносити їх без шкоди. Аліса, до прикладу, витривало переносить час духовного спустошення. Вона не перестає молитися і прагнути служити. Вона опирається спустошенню через благальну молитву, медитацію, іспит сумління, відповідну покуту – різні засоби які пропонує Ігнатій для боротьби з духовним спустошенням. Спустошення проходить, Аліса відкриває нові можливості служити Богові в парафії та за її межами. Повертається духовна втіха, і її молитва наповнена присутністю Бога ще більше. Коли духовне спустошення знову повернеться, то Аліса знову відчує його тягар, але цього разу воно вже не буде сприйматися як «безнадійне і непотрібне». Вона вже духовно його переживала і знає, завдяки особистому досвіду, що ця темрява – не кінець надії та сенсу в духовному житті. Це, скоріше, випробування, допущене Господом. Тепер вона з власного досвіду знає, що якщо щиро чинитиме опір духовному спустошення так, як може, то Бог це побачить, випробування закінчиться, духовна втіха повернеться і, через це випробування, Бог дасть їй нову благодать. Чинячи опір, Аліса вчиться чинити опір. Якщо Аліса зазнає це випробування і чинить опір не один раз і не два, а постійно – як тільки духовне спустошення приходить, то вчиться щораз більше, і її здатність чинити опір щораз покращується. Перешкода, яка для багатьох стає основною перешкодою в духовному поступі, тобто знеохочення духовного спустошення, втрачає свою здатність перешкоджати в прямуванні до Бога. Ігнатій говорить, що Божа воля допускає самі випробування: «Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога». Ігнатій говорить, що Бог допускає випробування, коли ми відчуваємо себе позбавленими божественної допомоги, залишеними на свої людські сили, для того, що дати нам можливість чинити опір «різним спонукам та спокусам ворога», які нас атакують. Вкорінені духовні здатності (чесноти), як вчить класична теологія, розвиваються завдяки повторенню своїх дій. Повторний досвід і повторний опір випробуванням духовного спустошення – це звичайний шлях, згідно з Божим планом для людини, до свободи й долання такого спустошення. Якщо опиратися покірно й хоробро, то духовне спустошення стає важливим духовним уроком, який навчає надії й веде людину до духовної зрілості, досягнути якої не можливо тільки через саме духовне спустошення. Тут постає ключова рефлексія щодо всього духовного життя. Побожні люди згадують своє життя, як вони жили своїм покликанням, як жили в родинах, як працювали – упродовж останнього тижня чи дня, як молилися, і мають схильність оцінювати спокійний час духовної втіхи як плідний час, а час духовного спустошення як порожній час, неплідний або втрачений для духовного росту. Вони вдячні за світло і втіху, сприймають це як дію Божої любові в них. Але період духовного спустошення – минулий і теперішній – можуть вважати важким чи сумним; він сприймається як час «поза» дією Божої благодаті й поєднується з почуттям жалю. Багато що починає змінюватися, якщо такі побожні люди визнають те, що стверджує Ігнатій: любляче провидіння Бога містить не «половину» досвіду – духовну втіху чи духовне спустошення, а завжди діє в нашому житті, даючи духовну втіху й допускаючи духовне спустошення. Якщо приймаємо духовну втіху і чинимо опір духовному спустошенню, то кожний з цих порухів сприяє зростанню. Як одне, так і друге потрібне в міру того, як Божа любляча мудрість ними розпоряджається, і як одне, так і друге, як говорить нам Ігнатій, – це уроки. Через них ми йдемо «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).
| ||