Випробування  

« Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили». З точки зору Бога духовне спустошення – випробування. У стані духовного спустошення той, хто починає роздумувати над ним, переступає через духовний поріг. До таких роздумів або без таких роздумів він може керуватися тільки спонтанними порухами на таке спустошення; спустошення здається безсенсовним, непотрібним і вважається тільки неприємним тягарем, який знеохочує і турбує. Якщо відповідь на духовне спустошення не-обдумана, то спустошення може легко спричинити гіркоту чи навіть занурити в смуток і безнадію.

Якщо духовне спустошення видається безсенсовним лихом, то його дуже важко переносити, і людина в такому стані легко може стати жертвою його шкідливих навіювань. Через роздумування, яке пропонує Ігнатій, такі особи переступають через поріг спонтанного відчуття безсенсовного обтяження і стають на дорогу усвідомлення, що цей досвід спустошення – Божий намір. Зрозумівши, що ця темрява має для Бога значення, ці особи збуджують у собі нову енергію, аби чинити опір і відкидати спустошення.

Блаженна Анджела з Фоліньйо описує досвід глибокого й довгого духовного спустошення:

«Упродовж цього періоду я була в стані важкого стресу, мені здавалося, що я не відчуваю Бога, і також я думала, що Він мене покинув; я не могла сповідатися. З другого боку, я думала, що, можливо, це сталося через мою гордість, і, з іншої сторони, я ясно відчувала глибину багатьох своїх гріхів, що мені здавалося, що не зможу визнавати їх із належним жалем чи навіть говорити про них. Мені здавалося, що не було можливості відкрито про них говорити. Я навіть не могла прославляти Бога і молитися. Мені здавалося, що від Бога в мені залишилося тільки переконання, що я не страждала так, як заслужила, і, подібно, що я не хотіла відійти від Божої благодаті та грішити, щоб отримати все добре чи погане, або страждати через те, що світ може запропонувати, я також не хотіла погодитися на жодне зло. Упродовж чотирьох тижнів я сильно й важко мучилася у цьому стані» [1].

Це класична мова духовного спустошення: «я не відчуваю Бога» і «також я думала, що Він мене покинув». Анджела, жінка глибокої віри у Божу любов, болісно додає: «Я навіть не могла  прославляти Бога і молитися» і «Мені здавалося, що від Бога в мені залишилося тільки переконання, що я не страждала так, як заслужила». Вона говорить, що « сильно й важко  мучилася у цьому стані», який тривав чотири тижні.

Анджела добре розуміє, що, «щоб отримати все добре чи погане, або страждати через те, що світ може запропонувати», вона ніколи не думатиме про те, щоб учинити щось, що могло би зменшити в ній Божу благодать. Її серце спрямоване до Бога, і вона твердо це розуміє, навіть у стані глибокого духовного спустошення; але це переконання не усуває внутрішніх проблем. У такому важкому стані вона намагається зрозуміти причину спустошення. До голови приходять дві причини, і в обох – причина в ній. Вона пише: «Я думала, що, можливо, це сталося через мою гордість». Ця думка закладає, що її гордість – це причина теперішнього болю. Друга думка ширша; її чітке усвідомлення своїх гріхів у загальному пробуджує почуття безпомічності. Анджела відчуває: «не зможу визнавати їх із належним жалем» і «навіть говорити про них» і навіть «не було можливості відкрито про них говорити». Упродовж цих чотирьох тижнів вона відчуває себе ув’язненою у безжалісних лещатах духовного спустошення без будь-якого свідомого знаку надії в своєму серці [2].

« Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили». Якщо Анджела, занурена у внутрішній біль упродовж чотирьох тижнів, зможе вийти поза спонтанні реакції страху і безнадії і думати, що це випробування, яке Бог допускає у своєму люблячому провидінні, яке керує її життям, то вона переступить через описаний поріг. Вага духовного спустошення не зникне повністю і раптово, але Анджела отримає сили переживати те, що тепер знає, з вірою, і надасть цьому значення у світлі безмежної мудрості й любові Бога [3]. Вона зрозуміє, що її випробування, як і випробування людей в історії спасіння (Юд. 8, 25-27), має рятівне значення і належить до божественної педагогіки любові.

Щось подібне можемо сказати і про Алісу та Джейн. Аліса, незважаючи на найкращі зусилля служити в новій парафії, досвідчує духовне спустошення і «все це здається їй безнадійним і непотрібним». Якщо Аліса свідомо думатиме, що Господь діє в її житті навіть тепер, допускаючи духовне спустошення як випробування, то навіть якщо біль спустошення не зникне відразу, але серце отримає наснагу переносити це з більшою надією. Хоча тепер вона не може ясно зрозуміти, як це діється, але зростатиме в довірі до Божою любові, яка діє в ній, допускаючи це лихо для того, щоби спрямувати її до нового життя. Збільшення довіри буде променем світла в довколишній темряві. Якщо Джейн, перебуваючи в глибокому спустошенні на шостий день реколекцій, зможе думати, що це духовне спустошення не просто безсенсовна напасть, а випробування, яке допустив Господь, то зросте її сила переносити це без нарікань.

Під час духовного спустошення такі роздуми, що це випробування в планах люблячого Божого провидіння, хоча цінні самі по собі, але не легкі, коли ми занурені в сумне спустошення, і можуть вимагати свідомого вибору, аби роздумувати на рівні віри, яку ми не відчуваємо тепер. Наші думки розсіяні й біжать до відчуття болю, отож тільки через постійне повторення таких вправ ми призвичаємося до них. Постійне відновлення вибору думати про досвід духовного спустошення як про випробування, допущене Богом, покращуватиме духовну стабільність у час темряви; у такий спосіб, як Ігнатій говорить Терезі Рехадей, духовне спустошення трансформується в урок – для духовного росту.