«Думки, породжені» втіхою і спустошенням   

Ігнатій, описавши різні види духовного спустошення в першій частині правила 4, звертається в останньому реченні до нової, хоча й дотичної теми: думок, які походять як з духовної втіхи, так і з духовного спустошення. Досвід, взятий з духовного щоденника кардинала Стефана Вишинського, допоможе зрозуміти навчання останньої частини правила 4.

Йдеться про короткий інцидент, який стався у 1953 році в період великого напруження між Церквою в Польщі, якою керував Вишинський, і радянською владою. Вночі Вишинського арештували, завезли в порожній францисканський монастир і зачинили в якійсь келії. Зрозуміло, що його серце наповнила тривога: що з ним буде? Що буде з Церквою, яку він так любить? Він пише:

 «Я оглянув кімнату, в якій залишилися сліди капуцина, який тут недавно жив.

Я був один. На стіні над ліжком висіла ікона з написом: «Ривальдська Богородице, втішай засмучених». Це був перший дружній знак, який наповнив мене великою радістю. Врешті-решт сталося те, чим мені так часто погрожували: «Удостоїтися перенести зневагу за ім'я Ісуса» (Ді. 5, 41). А я побоювався, що вже ніколи не розділю цю честь, яка спіткала всіх моїх колег по семінарії» [1]  .

Спочатку на серці кардинала Вишинського було важко, він відчував відповідальність за Церкву в період, коли він особисто і вся Церква були вразливі. В келії він відчув самотність. Потім він досвідчив благодать, поєднану з трьома елементами. Ми коротко розглянемо ці елементи в світлі останнього речення Ігнатія в четвертому правилі.

Перший елемент – зовнішній: ікона Богородиці з молитвою. Другий – внутрішній: як тільки кардинал Вишинський глянув на ікону й прочитав молитву, то афективний стан змінився. Зникло відчуття самотності, і щось «дружнє» зігріло його серце. Також зникло почуття тривоги, він досвідчив «велику радість». Очевидно, що це було усвідомлення присутності великої радості, яка походила з віри й виражала віру; це була духовна втіха. Врешті, радість духовної втіхи породила думки. Те, що турбувало, тепер стало зрозумілим у світлі Святого Письма; він розділяв досвід перших апостолів, які раділи, що можуть страждати ради Ісуса. Те, що було джерелом турботи, тепер, у момент зміцнення віри, видається «честю», яку, як він «побоювався», ніколи не розділить зі своїми колегами по семінарії. Значення теперішньої миті, велика радість, біблійне розуміння актуальної ситуації, значення честі, яку він розділяє тепер із своїми колегами: все це повністю змінило його серце, наповнило енергією, аби пережити важкий період хоробро і з вірою.

Отож виразні три елементи: зовнішня дійсність – як знаряддя доброго духа; досвід духовної втіхи з афективною радістю; низка думок, породжених духовною втіхою, які дають енергію. В останньому реченні правила 4 Ігнатій висвітлює третій елемент: думки, породжені духовними порухами в серці. Він пише: « Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення». Тут ми також знаходимо важливий елемент у навчанні Ігнатія про розпізнавання духів.

Як виразно видно із вибору слів «втіха» і «спустошення» і з поданих у правилах 3 і 4 прикладів, як духовна втіха, так і духовне спустошення – це афективний досвід, який відповідно надихає або пригнічує. До сих пір Ігнатій говорив мовою серця.

Але тепер Ігнатій пояснює, що афективний досвід духовної втіхи і духовного спустошення поєднаний з концептуальним змістом, що є «думки, породжені» цими двома видами духовних порухів. Духовна втіха і духовне спустошення містять ще щось, окрім ефективності, афективні порухи породжують думки. Ці думки не просто супроводжують афективні порухи, а породжуються самими афективними порухами [2]  . Між афективними порухами і думками, які йдуть за ними, можна знайти зв’язок: другі виходять із перших. Коли кардинал Вишинський перебуває сам в келії, то радісний досвід духовної втіхи породжує нові думки, поєднані з вірою.

Побожні люди досвідчують такі взірці думок, породжених афективністю, в щоденному духовному житті. Жінка, повертаючись із роботи, відчуває глибоку духовну втіху й наповнена усвідомленням великої Божої любові до неї. В радості втіхи вона думає, як їй відповісти на Божу любов в її щоденних сімейних стосунках; афективний досвід духовної втіхи породжує нові блаженні думки. Ясно, що ці думки не йдуть паралельно з духовною втіхою, але породжені нею, виходять із самого досвіду втіхи.

Як тільки мужчина пробує молитися, то відчуває знеохочення і відокремлення від Бога. В знеохоченні він думає, щоб відкласти або взагалі припинити щоденні молитви; з афективного досвіду духовного спустошення постають нові й погані думки. Знову ж таки, ці думки не просто супроводжують духовне спустошення, але походять із нього як із безпосереднього джерела. Через нашу свідомість щодня проходить багато різноманітних думок. Розпізнавання духів займається специфічними думками, які походять із духовної втіхи й духовного спустошення [3]  .

І тут Ігнатій також стверджує принцип протилежностей. Якщо афективний досвід духовної втіхи і духовного спустошення протилежні, то такий самий контраст буде і у випадку породжених цим досвідом думок: « Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення».

Подальше розгортання приведених прикладів це покаже. Жінка, повертаючись із роботи, в теплі духовної втіхи думає, як їй відповісти на Божу любов в її щоденних сімейних стосунках. Але через кілька днів вона відчуває знеохочення і відокремлення від Бога. Тепер, в стані духовного спустошення, вона бореться, щоб не втратити віру в прогрес любові в сімейних стосунках й починає думати, що ці зусилля слід припинити. Думки, породжені духовним спустошенням, діаметрально  протилежні попереднім думкам, породженим духовною втіхою.

Що тільки імпліцитно стверджено в правилі 4, буде експліцитним у правилі 5: думки з духовної втіхи слід приймати, а з духовного спустошення – відкидати. У наступних правилах Ігнатій даватиме нам ефективні для цього знаряддя.

У правилі 4 Ігнатій представив низку важких порухів, які називає духовним спустошенням. Це сам у собі важкий і неприємний досвід. Але, виразно їх показуючи, Ігнатій дає нам велику допомогу. Як вже було відмічено, якщо ми не усвідомлюємо й не розуміємо природу духовного спустошення, то піддаємося його шкідливій дії. Якщо ми ясно розуміємо – практичними й вживаними термінами – природу духовного спустошення, то стоїмо на дорозі звільнення від його тиранії. Ігнатій допомагає нам у цьому правилом 4. Ігнатіянське розпізнавання духів відчиняє двері для надії; це проголошення визволення для поневолених (див. Лк. 4, 18).