Види духовної втіхи 

Пояснюючи, що він має на увазі під духовною втіхою, Ігнатій не подає визначення, тільки низку прикладів духовної втіхи. Фактично Ігнатій говорить нам: «Це досвід духовної втіхи, це інший досвід духовної втіхи, це ще інший», і продовжує до тих пір, поки ми не зрозуміємо цей досвід і не вловимо суть духовної втіхи. Цей список великий, хоча й не вичерпний – про що свідчать інші праці Ігнатія, в яких говориться про духовну втіху [1]. Ми коротко розглянемо кожний приклад досвіду духовної втіхи у цьому правилі Ігнатія [2].

«Завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа» 

Ігнатій пише: « Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа». Ми вже подали опис молитви Раїси Марітен: « Раптом сильне відчуття Його близькості, ніжності, незбагненної любові, яка спонукає Його вимагати нашої любові й уваги. Глибоко зворушена, я витерла дуже солодкі сльози». А Тереза пише: «Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність. Він був таким упродовж усього мого життя! Він повністю сховав мене під своїми крилами!». У цей момент Раїса і Тереза «спалахують любов’ю» до свого Творця і Господа. Досвід триває якийсь час, і його духовна користь залишається після того, як досвід припинився. Це вишуканий досвід цього виду духовної втіхи.

Така духовна втіха впізнавана в житті тих, які шукають Бога. Блаженний момент, коли віруюча людина відчуває, як її серце піднімається в любові до Бога. Жінка витривало молиться псалмами, борючись із розпорошеннями. Вона знаходить фразу, яка промовляє до її серця й переконує її, що Бог разом із нею в її боротьбі. Її серце нагрівається любов’ю до вірного Бога. Інша ситуація: чоловік переживає важкі ситуації на роботі. Він конфронтує з ними, і справи покращуються. Цей досвід відкриває йому, що безконечний Бог знає і любить його. Коли повертається додому, то його серце наповнюється любов’ю до Бога, який так близько від нього у важкі хвилини. Під час недільної меси церковний спів зворушує серце вірянки. Слова віри і краси сакральної мелодії, відчуття спільноти наповнюють її благоговінням і любов’ю до Бога, який уділяє їй свої благодаті. У кожному з цих випадків серце « спалахує любов’ю до свого Творця і Господа».

Такий досвід відрізняється тривалістю та інтенсивністю. Раїса «спалахує любов’ю» до Бога під час годин ранкової молитви. В саду Тереза також «спалахує любов’ю» до свого Господа. Тепло цього досвіду менше, але залишається в ній упродовж дня – як проявляє «небесний вираз обличчя» і її слова під час вечірньої зустрічі з сестрою. Духовна втіха може тривати хвилини; може тривати упродовж періоду молитви чи поклоніння; може тривати кілька днів чи тижнів. Тривалість духовної втіхи в різних ситуаціях може бути різною.

Духовна втіха також відрізняється інтенсивністю. Часом її відчувають дуже інтенсивно – як у випадку Раїси і Терези. Часом людина може досвідчувати спокійне тепло чи ніжне піднесення серця в любові до Бога. Такі варіації в часі й інтенсивності характеризують усі форми духовної втіхи. Вони залежать від люблячого провидіння і мудрості Бога, який знає, як давати своїм дітям добрі дари (Лк. 11, 13).

«Внаслідок  цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого»

Цей другий опис духовної втіхи зумовлений першим і висвітлює наслідок запалення душі любов’ю до Бога: «душа спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок». Запалення любов’ю до Бога спричинює любов до всіх людей і створінь, щоби її інтегрувати з основною любов’ю: «Внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого».

Юнак відчуває Божий поклик до священства і йде в семінарію. Але часом відчуває прив’язання до місць і осіб, які він залишив, аби служити Богові. Якогось дня проводить годину на молитві в каплиці. Під час молитви його серце « спалахує любов’ю до свого Творця і Господа». Він відчуває близьку присутність Бога, в ньому пробуджується глибоке прагнення відповісти на цю любов. Він дуже виразно усвідомлює, що Божа любов – це те, чого його серце сильно прагне. Цей досвід звільняє його від попередніх прив’язань. Його любов до місць і осіб не зменшилася, але тепер він любить їх у Бозі, чию любов глибоко пережив. Тепер його любов до «створіння» не заважає йому відповісти на Божий поклик. Його серце « спалахує любов’ю до свого Творця і Господа» і «в наслідок цього не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого».

Часто дуже побожні люди переживають подібні внутрішні конфлікти. Їхні серця вибрали Божу любов і служіння Богові, але вони ще переживають боротьбу між прагненням служити і прив’язанням до деяких місць, стосунків, занять, закладів і подібних «створених речей», які, якщо їм піддаватися, то відтягуватимуть їх від служіння Богові. Дар цього другого виду духовної втіхи припиняє цю боротьбу. Їхні серця люблять ці «створені речі» не менше, але з новою свободою, яка тепер співзвучна з їхньою любов’ю до Бога. Тягар усунуто, і все їхнє єство інтегрується з відповіддю на Божий поклик.

«Коли  душа проливає сльози, які спонукають її… до любові до свого Господа»

Вид духовної втіхи, який Ігнатій тепер представляє, охоплює в духовній втісі всю особу. Духовну втіху досвідчує втілена людська особа, і часом порухи серця виражаються тілесно через сльози, які супроводжують і доповнюють досвід.

Сльози можуть виражати багато чого. Ігнатій уточнює, які сльози виражають духовну втіху: « сльози  , які спонукають її… до любові до свого Господа». Як і в кожній духовній втісі, в центрі стоїть усвідомлене відчуття любові до Бога; ці сльози виражають спрямування серця в любові до Бога. І так Раїса пише: « Раптом сильне відчуття Його близькості, ніжності, незбагненної любові, яка спонукає Його вимагати нашої любові й уваги. Глибоко зворушена, я витерла дуже солодкі сльози». Ці сльози мотивовані фізичним вираженням і є фізичним вираженням серця, яке в любові йде до Бога. Це саме відбувається в досвіді Терези: « Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність». Коли Блез Паскаль зустрів Бога в глибокому внутрішньому досвіді, який він назвав «вогнем», то написав: «Радість, радість, радість, сльози радості» [3].

Ігнатій подає три богоцентричні мотивації таких сліз, дві специфічні й одна ширша: « чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою». Сльози « з жалю за свої гріхи» – не гіркі, деструктивні сльози самоосудження; це лікуючі сльози жінки в ногах Христа (Лк. 7, 36-50), сльози, які виражають полегшення серця безмежним милосердям і акцептацією. Такі сльози дають людському серцю свободу і мир [4]. Інший вид сліз виражає любов до Спасителя і співучасть у його страстях. Такі сльози фізично виражають зростаючу любов до жертви розп’ятого Спасителя, який проявляє свою любов у стражданнях.

Врешті, такі сльози можуть викликатися «з якихось інших причин» – без уточнення, лише загальний напрямок: «що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою». Такі «інші причини» можуть включати страждання послідовників Христа, рани Церкви, яку Господь так полюбив (Еф. 5, 25), розвиток зла у світі тощо [5]. Ці сльози, подібно до інших, виражають люблячий жаль, який підтверджує любов особи до Бога.

Такими є блаженні сльози духовної втіхи. Побожні люди з вдячністю пам’ятають такий досвід свого життя, коли очі наповнювалися сльозами й вони відчували Божу близькість і любов. Вони розуміють різницю між цими сльозами й іншими; це богоцентричні, лікуючі сльози, які дають силу. Ми знову на святій землі.

«  Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові»

Тепер Ігнатій поєднує духовну втіху з трьома теологальними чеснотами, окреслюючи втіху як зростання в цих трьох основних чеснотах. Віра, надія і любов присутні в побожній особі через благодать хрещення. Але вони можуть зростати в відповідний час і особа може це відчувати.

Християнин молиться. Він прагне зосередитися на Богові, але всі сили йдуть на боротьбу з розпорошеннями, усвідомлення присутності Бога дуже маленьке. Він згадує обітницю Ісуса: «Я буду з вами завжди…» Коли він зосередився на цих словах, то серце піднеслося з живим відчуттям близькості Бога. У цей момент у його досвіді вірі щось міняється. Перед тим теоретичне розуміння присутності Бога тримало його навіть на дуже розсіяній молитві. Тепер зростає відчуття присутності Бога. Його віра в присутність Бога пожвавлюється і глибше відчувається. Досвід поглиблюється, дає нову силу вірі й наповнює його новою енергією служіння Господові.

Якщо він переглядатиме свій досвід молитви, то зможе визначити момент, коли розпочалося «зростання» віри [6]. Його досвід до того, як він почав молитися словами Ісуса «Я буду з вами завжди», відрізняється від досвіду після того, як він почав молитися цими словами. До того його віра була справжня, але мало відчутна; після того він усвідомлює поглиблення відчуття присутності Бога: він відчуває  зростання віри. Він також може розпізнати тривання цього зростання, чи це короткий момент у молитві, чи це відбувається до кінця молитви або навіть упродовж усього дня. Але в якийсь момент живе відчуття присутності Бога зникає. Але духовна сила цього досвіду залишається в його серці. І, врешті, людина може також відчувати інтенсивність збільшення віри. Відчуття присутності Бога може поглиблюватися поволі, сильніше або дуже сильно. Такий досвід відчутного зростання віри Ігнатій називає духовною втіхою.

Щось подібне може також бути і з надією. Жінка переживає важкі ситуації в сім’ї. Вона молиться про допомогу й робить усе можливе, аби покращити стосунки в сім’ї. Хоча проблеми залишаються, але якийсь прогрес відбувається. Але якогось дня все повернулося до попереднього стану й вона відчуває, що її надія на зміни на краще затухає. Забираючи дітей після школи, вона зустріла подругу, яка, як і вона, є дружиною і матір’ю. Під час розмови вона відчуває, як її подруга вірить у Боже провидіння в своєму житті. Повернувшись додому, вона відчуває як її серце піднімається до Бога з відновленою вірою в дію провидіння в її житті й житті її родини. Вона досвідчує зростання надії, що Бог буде з нею в її зусиллях, і утверджується у своєму рішенні любити свою сім’ю.

Таке саме відчутне зростання відбувається і з любов’ю. У такому духовному досвіді ми сильніше відчуваємо Божу любов в нас і збільшення сили любити людей довкола нас. У любому з цих випадків – віри, надії й любові – особи, які духовно відчули \ усвідомили, помічають зростання в своїх серцях, яке дає енергію і полегшує прогрес на шляху до Бога.

«  А також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних»

Останній вид духовної втіхи полягає в радості. У цьому досвіді наші серця переживають щастя перед Богом з радістю, яка « закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі». Ігнатій говорить, що ця радість духовно відновлює душу, « сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі». Ще раз, як і в правилі 2, Ігнатій говорить про «заспокоєння» і мир як дію доброго духа.

Священник молиться і сумлінно готує недільну проповідь. Під час проповіді послання виходить з його серця й торкає серця слухачів. Після літургії віряни приходять й говорять, як проповідь їм допомогла. Він повертається до щоденної праці, але в його серці залишається тиха радість в Бозі. Він вдячний за своє покликання й прикладається до засобів, які його покращують: молитва, навчання, пастирське служіння. Він утверджується у своєму служінні й шукає можливостей подальшого духовного поступу. Він відчуває радість у Бозі, Який закликає і притягує його до «небесних речей».

У такому досвіді духовної радості є «висхідний» напрямок. Радість, яку ми відчуваємо, притягує нас до «небесних» речей: до особистого Божого поклику, до Святого Письма, до поклоніння, до служіння іншим і до всього, що стосується Бога і його спасительної дії в нашому житті. Ці речі «закликають» і приваблюють нас. Вальтер Хілтон описує стан людини в глибокій молитві:

«Всі сили душі об’єднані, любов серця піднімається понад минущими речами, звертається і рухається вверх до Бога з гарячою тугою й духовною насолодою… Упродовж молитви ніщо не приносить більшої насолоди від молитви й думки про задоволення, яке тут знайшов» [7].

У «духовній насолоді» такої молитви особа досвідчує «висхідний» рух до Бога. «Ніщо не приносить більшої насолоди» від молитви й думки про задоволення, яке тут знайшов; у цій радості особа покликана й притягнута небесними речами.

Молода кармелітка записала свій досвід молитви тоді, коли була дуже розчарована й серйозно роздумувала над рішенням залишити чернецтво:

«“Я ніколи не матиму сили бути кармеліткою, це занадто важке життя для мене ”. Кілька хвилин я клячала в такому стані невпевненості й сумних думок, аж раптом, навіть не молячись і не просячи про внутрішній мир, відчула надзвичайну зміну в душі. Я вже не впізнавала себе саму. Моє покликання здавалося мені чудовим, бажаним; я побачила цінність страждання. Всі недоліки й труднощі чернечого життя здавалися мені набагато приємнішими від принад світу. З молитви я вийшла, повністю перемінена» [8].

У цьому досвіді молитви сум зникає, а спокійна радість повертається. У піднесенні серця вона відчуває поклик і привабливість «небесних речей» у своєму житті. Її кармелітське покликання тепер виглядає «красивим» і «привабливим». Вона пам’ятає про урок, який вивчила, що страждання може мати духовну цінність. Навіть найтяжчі аспекти її чернечого життя здаються їй бажаними – як відповідь на вірну любов люблячого Бога. Добрий дух діє в її серці, « сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі». Вона дуже блаженно пережила духовну втіху.

Побожні люди знають цю духовну радість із супроводжуючою привабливістю до Божих речей. Вони її відчували, можливо, у деякі періоди життя, можливо, під час щоденних праць. Плідність такої радості, яка наповнює духовну втіху, очевидна і є великим даром на шляху до Бога.

Такими є різні види духовної втіхи, які Ігнатій описує в третьому правилі. Важливо відмітити, що Ігнатій говорить про звичайний духовний досвід кожної особи, яка щиро шукає Бога. Це не опис малоймовірних містичних феноменів, зрозумілих лише небагатьом людям. Побожні послідовники Господа впізнають у своєму досвіді багато й, можливо, всі види духовної втіхи. Ігнатій розуміє, що люблячий Бог звичайно так діє в серцях своїх дітей [9].

Що станеться в нашому духовному житті, якщо ми усвідомимо Божу «звичайну» присутність в нас у духовній втісі, яку Він нам уділяє? Що станеться, якщо ми будемо «всередині» достатньо, щоби усвідомити й ідентифікувати цю духовну втіху, яку люблячий Бог дає нам щодня? Тоді ми, як і Ігнатій, краще «знаходитимемо Бога» упродовж дня [10]. Тоді те, що здавалося чудовим, але далеким навчанням віри, тобто, що Бог завжди з нами, перестане бути абстракцією, а ми в чудовий спосіб особисто досвідчимо цю правду. Через відчуття \ усвідомлення духовної втіхи в своїх серцях ми пізнаємо, що наш Бог є для нас, як і для євреїв у пустелі, «хмарою в день» і «вогняним стовпом вночі» (Вих. 13, 21-22), що Бог завжди поряд із нами і вказує нам шлях.