1. Коли людина відходить від Бога (Правило 1)
Чиїсь кроки затримуються біля мене: Зрештою, це мій смуток, Тінь Його руки, Ніжно протягнутої? Франциск Томпсон
Досвід духовного визволення
Продовжуючи стиль попередньої частини, ми знову звертатимемося до тексту Ігнатія з перспективи конкретного духовного досвіду. Як було відмічено, оскільки правила Ігнатія постали з духовного досвіду й описують його, то такий метод поміщає правила в їхнє природне середовище і дає нам можливість краще відкривати повноту стислої мови, якою користується Ігнатій. У цьому розділі ми розглядатимемо перше правило. Оскільки перше й друге правила тісно зв’язані й їх можна зрозуміти разом, ми вивчатимемо один духовний досвід, в який залучені ці два правила, і повернемося до цього досвіду в наступному розділі, коли вивчатимемо друге правило. Мабуть, найвідоміший досвід навернення в нашій духовній традиції – це досвід Августина, яскраво описаний у його Сповіді. Це момент благодаті в саду під фіговим деревом, коли довгі пошуки духовного відновлення Августина врешті увінчалися успіхом. Він плакав, і почув спів хлопчина за муром: «Візьми й читай, візьми й читай». Він відкриває Святе Письмо й знаходить слова св. Павла: «Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла» (Рим. 13, 12). Цей момент змінив життя Августина, і він розпочинає духовну подорож, яка привела його до великої святості [1]. Тут ми зосередимося на серії складних внутрішніх порухів у серці Августина, які були безпосередньо перед моментом навернення. Ми їх розглянемо спочатку в ширшому контексті, а потім – у специфічному актуальному контексті. Насправді ця історія починається в молодості Августина, коли він приймає поблажливий для себе стиль життя, який розвивається. Він пише тверезо: «У молодості я загорівся поганими справами. Я дико піддавався різним і темним пристрастям» [2]. Цей процес почався з лінивства у Тагасті, коли йому було п’ятнадцять років і його навчання перервалося через відсутність коштів, і закріпився у Карфагені, де він продовжував навчання. Це виражено у інтенсивному вислові: «Я загорівся». Потужний порух не обмежувати себе ввійшов у юне серце Августина і розвивався у наступні роки. Але цей рух, хоча і домінантний, входить у конфронтацію з іншим, який зростає. Його життя «безплідного сіяння скорботи» і «неспокійної втоми» [3] все більше його пригнічує, і він тужить за глибокою духовною зміною в собі. Проходять роки, і напруження між цими двома рухами зростає, але він ще не здатний діяти. Все це перемішалося в Августина, але одного дня він сів, щоб поговорити з Понтіціаном, урядником в імператорському суді, й Аліпієм, близьким товаришем [4]. Понтіціан, не усвідомлюючи, який вплив на Августина матиме його розповідь, розповідає анекдот дня. Двоє його знайомих, незначні клерки в Римі, прогулюючись, увійшли в будинок побожних християн і знайшли там копію Життя св. Антонія авторства св. Атаназія. Один із них почав читати про те, як молодий Антоній рішуче й радісно послухав слова Ісуса до багатого юнака: «Якщо хочеш бути досконалим, то йди, продай усе, що маєш, роздай убогим і йди за мною». Він прочитав усе святе життя Антонія як повністю віддане Господові. Глибоко зворушені цим прикладом, вони відразу вирішили зробити це саме. Вони також роздали свої маєтки й присвятили своє життя служінню Господові – як Антоній. Понтіціан закінчив розповідь і пішов, не підозрюючи, як це вплинуло на Августина. Ця історія пробудила в Августина глибокий біль, коли він порівнював негайну й ревну відповідь цих людей Богові зі своєю довгою безпомічністю і нерішучістю. Августин описує внутрішнє страждання, яке він тоді відчував: «Такою була моя хвороба. Я мучився, я звинувачував себе як ніколи до того, що був обплутаний і скований. Я надіявся, що мої ланцюги можна розірвати раз і назавжди, бо мене тримала лише одна мала річ. А Ти, Господи, ніколи не переставав дивитися в глибину мого серця. У своєму безжалісному милосерді Ти подвоїв мій страх і сором для того, що якщо я ще раз послизнуся і зношені й тонкі частини ланцюга не розірвуться, то отримають нову силу і зв’яжуть мене ще міцніше. В глибині душі я постійно повторював: «Нехай це станеться зараз, нехай це станеться зараз!», саме повторювання цих слів майже вирішило проблему. Я хотів це зробити, але не зробив» [5]. Словництво наповнене напруженням. Августин «мучиться», «звинувачує» себе «більше як ніколи до того»; він «обплутаний і скований». Але він усвідомлює, що Бог діє в його враженому серці й виражає це гострими словами: «безжалісному милосерді». Він продовжує: «Я стояв на краю вирішення… Я пробував знову й підійшов трошки ближче до моєї мети, потім ще ближче, я майже досягнув її і вхопив. Але ні» (175). Ясно, що в цей момент в Августина всередині змінився напрямок. Якщо ми порівняємо попередній напрямок – поблажливий до себе самого, не бере до уваги Бога, з «метою», до якої він тепер «підійшов ближче», тобто повернувся до Бога, то зміна очевидна. Дві цілі радикально протилежні. Довгі роки він жив поблажливо до себе самого. Тепер, хоча дуже слабо й невпевнено, він повертається в другу сторону – до Бога. Ув’язнений між цими двома цілями, він переживає момент інтенсивної духовної боротьби, яка доходить до кульмінаційної точки через розповідь Понтіціана. Тонкий, але ще потужний порух серця стримує його на шляху до нової мети: «Мене тримали якісь дрібниці, незначні та беззмістовні, мої старі прив’язання. Вони щипали моє тіло й шепотіли: «Ти звільнишся від нас? З цього моменту ми вже ніколи не будемо разом із тобою, ніколи. З цього моменту ти вже ніколи не зможеш робити ці й інші справи, ніколи». Ці голоси вже не закривали мій шлях виразно, але їхнє шепотіння, здавалося, досягало мене ззаду, так, ніби вони нишком встрявали в мою спину, намагаючись, щоб я повернув голову тоді, коли хотів йти вперед. У моєму стані нерішучості вони не давали мені відірватися від них, звільнитися, перескочити через бар’єр на другу сторону, куди Ти мене кликав» (175-76). Важливо знову відмітити змістовну мову: «Мене тримали»; «їхнє шепотіння, здавалося, досягало мене ззаду»; «ніби вони нишком встрявали в мою спину»; «коли хотів йти вперед». «Вперед» і «назад». Вперед – до Бога, назад – від Бога, до попереднього самопоблажливого життя без Бога. Шепотіння в серці й образи безповоротної втрати можливості життя для себе ефективно спрямовували його «назад» – замість йти «вперед». Конфлікт, хоча ослаблений, але ще напружений, і залишається. Але тепер щось нове входить у цей вир протилежних порухів у серці Августина. Свіжий порух, наповнений миром і надією, зустрічається з внутрішнім стражданням. Слова Августина стають теплими і сердечними: «Але тепер… Я подивився в інше місце, і коли так стояв, тремтячи, на грані, на іншому боці я міг побачити чисту красу Стриманості в усій її чистій, незаплямленій радості, як вона лагідно манила мене перейти на другий бік і вже не вагатися. Вона протягнула свої люблячі руки, аби привітати й обійняти мене, показуючи мені безліч добрих прикладів. Разом із нею було безліч хлопців і дівчат, багато молоді й людей різного віку. Між ними стояла Стриманість – не безплідна, а плідна мати дітей, радощів, зроджених із Тебе, Господи, її Обручнику. Вона всміхалася, аби підбадьорити мене, і ніби говорила: “Чи ж ти не можеш жити так, як вони живуть? Чи ти думаєш, що вони знаходять силу в собі, а не в своєму Господові? Чому ти намагаєшся покладатися на власні сили й падати? Довірся Богові й не бійся. Він не залишить тебе й не дасть тобі впасти. Довірся Йому без страху, і Він привітає тебе й зцілить твої хвороби”» (176). Ще раз ми бачимо основне словництво, зосереджене тепер в напрямку до Бога: «Але тепер. Я подивився в інше місце»; «на іншому боці»; «вона лагідно манила мене перейти на другий бік». І тепер внутрішнє клекотання, метання, суворість, бич страху й сорому завмерли, і їх замінила хвилина ясності й радості. Августин відчуває люблячі руки, протягнуті до нього, посмішку, яка його підбадьорює. Усвідомлює, що він не безпомічно одинокий у своїй боротьбі повернутися до Бога. Нова надія розгортається в ньому, коли він бачить приклад багатьох інших людей, які боролися і знайшли в Богові силу для відновлення свого духовного життя. Тепле запрошення довіритися піднімається у його серці: «Довірся Йому без страху, і Він привітає тебе й зцілить твої хвороби». Коли ми читаємо його слова, то відчуваємо щось прекрасне, благословенне, яке діє в Августині і лагідно й потужно дає йому надію, спрямовує його «вперед» – до Бога. У цей момент Августин вже не може себе стримати, сідає під фіговим деревом і починає плакати. Це вирішальний момент благодаті. Він чує голос хлопчика, який кличе його «взяти й читати», розгортає Святе Письмо, знаходить слова Павла до Римлян, про які вже згадувалося, і його життя змінюється. Розповідь Августина про внутрішні порухи, які передували його духовному відновленню, драматична; різні порухи серця, які сприяли чи перешкоджали йти від Бога, інші сприяли чи перешкоджали йти до Бога, боролися й конфліктували між собою. Очевидно, що йдеться про духовні порухи, які впливали на спрямування Августина від Бога і до Бога; це царина розпізнавання духів. Чи ми можемо зрозуміти духовне значення цих різних порухів? Чи можливо розпізнати різні загрози в такому духовному досвіді, щоби особа зрозуміла, як на них ефективно відповідати? Такий досвід Ігнатій описує в двох перших правилах. Вивчаючи їх, ми зрозуміємо, що ці два правила роз’яснюють фундаментальну справу всього розпізнавання духів: духи, яких ми розпізнаємо, діють у наших серцях у протилежний спосіб в залежності від фундаментального напрямку нашого духовного життя: від Бога чи до Бога. [1] R. S. Pine-Coffin, trans., Saint Augustine Confessions (Harmondsworth: Penguin Books, 1961), book VIII.12, pp. 177-78. [2] Там само, II.1. This and the following quotation are my own translation. All other quotations from the Confessions in this chapter are taken from the Pine-Coffin translation cited in the preceding note. The page numbers for these quotations are given at the end of the quotation itself. [3] Там само, II.2. [4] Там само, VIII .6, pp . 167-68.
[5] Там
само, VIII.11, p.
175. Fiorito, Discernimiento
y Lucha, 54-55, 60-61,
105-8,
і Toner, Spirit of Light or Darkness, 44-45,
використовують частини цієї
розмови з Понтіціаном і її
наслідки для ілюстрації
правил 1 і 2.
| ||