9. Пробудження і підтримування необхідності духовного керівництва  

о. Стефан Мєчніковскі ТІ   

Духовне керівництво, яке практикується в Церкві з давньої давнини, є допомогою досвідченого провідника, даною іншій людині з метою, аби вона щораз ширше відчинялась на активну присутність Бога; є формуванням у ній постави щораз більшої вірності щодо особисто до неї адресованого Божого заклику; є навчанням особи розпізнавати духовні порухи; все це для того, аби повніше піти за голосом благодаті й реалізувати себе. 

У такому розумінні ведення душ є вихованням до справжньої свободи, до щораз більшої самостійної співпраці з Богом, до релігійної зрілості; є закладанням фундаментів міцного особистого життя у християнстві, щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду, щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос. А з Нього все тіло, складене й зв'язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов'ю (Еф 4, 14-16). 

Отож, ведення душ є справою зіндивідуалізованого, поглибленого душ-пастирства, що випливає з переконання, що загальні форми керування душами недостатні. Люди мають різні харизми, які діють по-різному в різних зовнішніх обставинах. Не йдеться про якусь версію мирського розвитку особовості ані також про щось у виді духовного люксу, надаваного ближнім (при користі цього завдання), а про допомогу для кожного, хто потребує вказівок на своїй духовній дорозі до зрілості в Христі, «чинити зріст», як лаконічно сказав апостол. 

Хто не зауважить, що це передовсім фундаментальна допомога для майбутніх душпастирів і керівників душ, обов’язком яких буде допомагати іншим на тій самій дорозі? Якщо на початку їхнього духовного розвитку забракне здорового і досвідченого керівництва, то може здійснитись погроза: «Якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму». 

Маючи на увазі пастирське завдання пресвітерів, декрет про послугу і життя священиків говорить: нехай пресвітери «з’єднуються якнайтісніше з Христом, Спасителем і Пастирем через плідне прийняття таїнств, особливо через часту сповідь, яка, приготована в щоденному іспиті совісті, дуже допомагає для необхідного навернення серця до любові Батька милосердя. У світлі віри, живленої Святим Письмом, можуть ретельно досліджувати знаки Божої волі і порухи Його благодаті в різних подіях життя, і таким чином з дня на день ставати більш приготованими до сповнення своєї місії». 

Це душпастирська перспектива! 

«Аби вірно виконувати своє післанництво, нехай їм лежить на серці щоденна розмова з Христом в особистому культі Пресвятої Євхаристії. Нехай охоче віддаються духовним вправам і високо цінять духовне керівництво» (DK n. 18). 

Останні слова заслуговують на увагу. 

На переконанні про необхідність духовного керівництва для семінаристів спираються вказівки щодо їхнього духовного вироблення: 

«Духовна формація нехай тісно поєднується з інтелектуальною і душпастирською, при чому з допомогою духовного керівника повинна так вестись, аби семінаристи навчилися жити в тісній і безперервній єдності з Отцем через Ісуса Христа в Святому Духові. Маючи через свячення уподібнитись до Христа-Священика, нехай способом свого життя призвичаюються якнайсердечніше притулитись до Нього як до товариша» (DFK n. 8). 

Декрет про послугу і життя священиків говорить: «справжню материнську функцію щодо душ, яких треба вести до Христа, виконує церковна спільнота, – через любов, молитву, приклад і діла покути – вона є засобом, з допомогою якого показаний шлях до Христа і завдяки якому вірні отримують спонуку, поживу і зміцнення до духовної боротьби (пор. DK n. 6), – і сам уряд пастиря розповсюджується на формування автентичної спільноти». 

І додає: «пресвітери виконують в обсязі своєї влади уряд Христа – Глави і Пастиря, в імені єпископа збирають Божу родину, оживлену братньою любов’ю. Для виконання цього завдання, як і до інших завдань, їм дана духовна влада, яка дана їм для будування. 

До священиків як до вихователів віри належить турбуватись особисто або через інших, аби кожний вірний був ведений у Святому Духові до розвитку свого покликання згідно з Євангелієм – до щирої й дієвої любові та свободи, якою визволив нас Христос. Небагато дадуть церемонії, навіть красиві, або товариства, навіть динамічні, якщо не будуть наставленими на виховання людей до осягнення християнської зрілості. Пресвітери будуть їм допомагати її вдосконалювати, аби вони могли зрозуміти, якою є Божа воля і чого вимагає природа речей у кожній події, великій та малій» (пор. DK n. 6). 

Отож основне значення у формуванні вірних, як мирян, так і майбутніх священиків, до християнської зрілості, належить духовному керівництву через властивих провідників. І також основною є роль священиків у розвитку церковної спільноти. Вони повинні під вправною рукою дозрівати до цієї ролі від самого початку і на протязі багатьох років. 

«Життя священика вимагає справжнього і сильного духовного напруження, аби бути з Духом і уподібнюватись до Духа. Вимагає насправді чоловічої аскетики, внутрішньої і зовнішньої, з боку того, хто, належачи особливим способом до Христа, в Ньому і через Нього розіп’яв своє тіло з його пристрастями й потягами» - говорить енцикліка про священицький целібат. 

«Христовий слуга зможе таким способом краще показувати світу плоди Духа, якими є: любов, радість, мир, терпеливість, зичливість, доброта, великодушність, лагідність, вірність, поміркованість, стриманість, чистота». 

І тому священик повинен мати глибоке переконання в необхідності духовного керівництва, яке необхідне насамперед у семінарському навчанні. 

*   *   * 

Які є джерела опору щодо цієї практики – що без труднощів можемо ствердити – щодо практики, яку колись цінили і використовували вірні різноманітних суспільних груп: ченців, священиків, кліриків і мирян? 

Відповідь не є легкою. Внутрішнє життя, «приховане життя любові», яке є об’єктом духовного керівництва, належить до інтимної сфери. Про це мало говориться і про це мало думають. Ясніше світло ззовні до тих регіонів не доходить, бо вони є об’єктом уважної рефлексії. Багато людей мають великий опір тому, що стережуть особову автономію. Ми заздрісно захищаємо свій внутрішній світ. Якщо навіть існують переконливі мотиви відчинити себе і просити про допомогу, то ми маємо ірраціональну нехіть до піддання себе залежності від когось іншого. У цьому є і страх, аби не піти задалеко, і невіра в те, що хтось може нам допомогти, а часом і висока думка про себе. Воліємо не знати стан речей, блукати в темряві, перебувати в маразмі (часом навіть у глибшій кризі), аніж просту дорогу правди, яка звільняє від тягарів. Але крім прагнення приховати свої інтимні переживання в кожній людині існує потреба поділитись ними з іншим. Людина шукає свідка й повірника. Переживання і думки, не поділені з іншою людиною, зникають, ніби їх не було. Втрачають вартість. З тих моментів, коли в людини повстає бажання звіритись комусь, необхідно користати, розпочинати розмови і духовне ділення з іншими. Це створює можливість нав’язати контакт. Опір зламано: людина відчиняється на інших, на співрозмовника, який проявляє зацікавлення. 

Другою причиною є непорозуміння, міфи, фальшиві ідеології й думки, якими обросло духовне керівництво. Говоримо собі: «ніхто не спроможний дійсно мене зрозуміти і допомогти мені, якщо я сам собі не допоможу». І перебуваємо в застою або відходимо назад. Підживлюємо небезпечну ілюзію, що в нашому болю квітне зерно очищення, з якого народиться «нова людина»; своє треба пережити, переболіти й перетерпіти. Такою є ціна розвитку: досвід – як власний доробок. Повторюємо безкритично за іншими, що сьогодні існують кращі, більш спеціалізовані методи звільнення людини від внутрішніх проблем, ніж духовне керівництво, наприклад, різноманітні природні терапії. 

У зв’язку з цими виправдовуваннями необхідно просто ствердити, що слабкими є докази, чому хтось прирікає себе на страждання, якщо існує можливість звернутися за допомогою. Щодо натуральних терапій, то слід сказати: не заперечуючи умовної і в деяких випадках досить значної придатності цих терапій, – особливо у випадках, коли хтось має більше психічних, ніж духовних проблем, коли має слабку віру або шукає лише людського полегшення – то я вважаю, що не слід надмірно вірити в ефективність психологічних методів і вводити в сферу духовності різні тести і психологічні сеанси досить сумнівних методів. 

Безсумнівно, що принципові елементи психології допоможуть у духовному керівництві. Ми повинні рахуватися і користати з психології в тій мірі, в якій вона дійсно стає знанням. Але знання психології в духовного керівника повинно бути на рівні життя і на послугах життя. Нема необхідності бути в царині психології ерудитами, але й не слід бути неуками. Духовний керівник повинен орієнтуватись у психологічних методах, але не застосовувати їх безпосередньо. Надмірну довіру до психології проявляють молоді духівники; спішать до неї, як би була п’ятим Євангелієм або другим Одкровенням. Очікують від неї розв’язання всіх таємниць душі. Ми замало цінуємо глибший духовний досвід як джерело світла й сили в допомозі іншій людині. Духовне керівництво зберігає своє значення всупереч усім застереженням. Церковні норми щодо керування душами виражаються мовою богослов’я і духовності, а не психології. 

А я, як прийшов до вас, браття, не прийшов вам звіщати про Боже свідоцтво з добірною мовою або мудрістю, бо я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп'ятого... І я в вас був у немочі, і в страху, і в великім тремтінні. І слово моє й моя проповідь не в словах переконливих людської мудрости, але в доказі духа та сили,щоб була віра ваша не в мудрості людській, але в силі Божій!   але ми говоримо Божу мудрість у таємниці, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу,   А нам Бог відкрив це Своїм Духом, усе бо досліджує Дух, навіть Божі глибини. Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так само не знає ніхто й речей Божих, окрім Духа Божого. А ми прийняли духа не світу, але Духа, що з Бога, щоб знати про речі, від Бога даровані нам, що й говоримо не вивченими словами людської мудрости, але вивченими від Духа Святого, порівнюючи духовне до духовного (1 Кор 2, 1-5.7.10-13). 

*   *   * 

Труднішою проблемою з користання духовного керівництва є невіра в уміння і компетентність священиків; також їх недоступність внаслідок зайнятості справами так званого загального душпастирства, або взагалаі позадушпастирськими справами. Багато священиків не мають часу на індивідуальне душпастирство, до якого належить духовне керівництво, або неохоче до нього ставляться, вважаючи це неефективною працею і важкою; до такої праці вони просто не приготовані. 

*   *   * 

Нарешті, може не одного – і навіть дуже зацікавленого духовним керівництвом – на порозі духівника затримує нездатність висловлювати свої почуття, формулювати свої питання і проблеми, окреслити свій духовний стан, в якому перебуває. Це зачиняє уста і робить неможливим контакти. У багатьох людей внутрішні справи – це плутанина прагнень, неспокою і передчуттів, одним словом: туман, який людина не хоче виявляти. Ніхто на ці теми ніколи не розмовляв серйозно – ані в родині, ані в іншому гроні, як людина може насмілитись на офіційну розмову? Сучасне покоління безпорадне в духовних справах, що випливає з незнання, несміливості й недовіри. 

Треба це усвідомлювати і різними способами заохочувати молодь до розмов. І психологія, як початковий етап, може допомогти. 

*   *   * 

У деякої категорії вірних існує прихована потреба духовного керівництва. Наприклад, коли вони стоять перед важливим життєвим вибором. Важливість ситуації та емоції не полегшують вибору, збуджують страх і невпевненість. Те саме й з тими, хто робить перші кроки на духовній дорозі. За тими борюканнями відчувається гостра духовна боротьба: добра і зла, духа світу і Божого Духа, а не тільки змагання натури. 

Таким ми радимо реколекції або дні тиші й зосередження в інтенсивній молитві для отримання яснішого світла. Необхідність вибрати шлях розпочинає етап рефлексії над життям, глибшого контакту з Богом, активнішої праці над собою, навернення, дозрівання до духовних рішень. Часто саме від цього починається духовне керівництво. 

Особливу категорію становлять ті, в яких потребу духовного керівництва породжує боротьба з якимось гріхом або скрупули. І тут дуже корисними можуть бути природні терапії. Але зауважую: як вступ до справжньої духовної проблематики. 

Ці групи вже відчувають якусь необхідність у керівництві. І ми маємо обов’язок надати її їм. Якщо вони її не отримують від священика, то почуваються розчарованими. В них народжуються сумніви, а часто й психічні проблеми. 

*   *   * 

Ще інші особи повинні відчути необхідність духовного керівництва, бо належать до груп, які займаються духовними справами: молитовні групи, харизматичні, Віднова в Святому Духові чи неокатехуменальні спільноти. Духовні справи вимагають чуйності, перевірки й спрямування. Здорове й солідне розпізнавання є необхідним. До них відноситься застереження апостола: щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду, щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос. А з Нього все тіло, складене й зв'язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов'ю (Еф 4, 14-16). 

Тимчасом вони перебувають у якомусь фундаменталізмі, що виражається в знеохоченні до ретельного освічення глибшим духовним знанням, глибшого досвіду, офіціальної конфронтації з авторитетами. Деякі спільноти погрузли в переконанні, що їх достатньо вчить Святе Письмо, яке щоденно читають, і Святий Дух, на який вони відкриті по-своєму. Ці групи мають надмірно емоційну побожність, недостатньо підживлену догмою і знанням справ духовного життя. Замінили духовне керівництво священика на керування з боку спільноти, в якій панують невідомо які течії й тенденції. Деякі так звані «відповідальні» за ці спільноти пильно зберігають і підсилюють ці тенденції. 

Турботу про глибшу і всестороннішу особову культуру як допомогу для властивого розпізнавання – не елімінуючи, але включаючи в це священиків – я бачу у СХЖ (Спільноти Християнського Життя). В інших спільнотах це відбувається рідше й недостатньо. 

Такі групи і людей необхідно охопити опікою і чуйною душпастирською турботою, що випливає з почуття священицької відповідальності – якщо вони цього бажають. Звичайно, що не можна нікого змушувати прийняти духовне керівництво. Але делікатні й дискретні дії можливі, і до них заохочуємо. Часом вони й необхідні. 

Ще одна річ спонукує нас допомагати індивідам або групам у духовних справах: ситуація своєрідної конфронтації злого духа з добрим Духом у наші часи. 

Євангеліє відповідає про чисельні зустрічі й сутички Христа зі злим духом; в синагозі в Кафарнаум, в Гадаринському краї, у випадку зцілення німого тощо. 

Сучасна людина пасивно сприймає ці частини Євангелія: сумнівається в існування і явну діяльність диявола. Це є проявом його впливу на сучасний світ: приспати людську чуйність, аби вони не вірили в реальну присутність диявола. Для нас це не міфологічні описи, а правда Євангелія. 

Сьогодні диявол діє на людину інакше, ніж у давні часи, інструменталізує не тіло людини через біснуватість, а уяву і розум – звичайно, що посередньо, бо лише Бог має безпосередній доступ до людської душі. Злий дух діє через духа світу, через світогляд, який створює. Бачимо сьогодні сильні тенденції секуляризму. Бачимо в людей охолодження до сакральних речей, наслідком чого є цинізм. Бачимо негативний вплив порнографії, наркоманії, розводів тощо. І це відбувається з такою силою, що важко не бачити в цьому впливу злого духа. Згадаймо ще про збільшення діяльності анархічних і сатаністських груп. 

З другого боку бачимо живі тенденції духовної віднови: згадані вже молитовні рухи, харизматичні, активність мирян, діяльність місіонерська, екуменічна, літургійна тощо. Але духовні рухи розвиваються не в чистій формі, а з домішками помилок і зла. Важко ці помилки відразу побачити й усунути. «Пшениця росте разом з бур’яном». Така ситуація трапилась у Павлових спільнотах, наприклад, у Коринті (пор 1 Кор 2,3,7,8,10,12,14 і т.п.). Знаємо, в яких питаннях коринтяни потребували інструкцій. 

Церкві потрібні духовні люди, що добре розпізнають духовні явища. Не «девотні», а «тверезі в містиці», – як Норвід окреслює католицьке життя. 

*   *   * 

Повертаємось до основних понять: до формального об’єкта духовного керівництва. Духовної допомоги на Божих шляхах Церкві не бракує: в катехитичному навчанні, в моральних правилах, в сакраментальній практиці. Йдеться ще про духовну підтримку людей на їх шляху «сходження до Бога». Окремі особи живуть в різних умовах, перебувають на різних щаблях духовного життя. Їм не достатньо розпізнавання лише з допомогою чесноти християнської розторопності. Вони хочуть із шуму світу виловити Божий голос, що звучить лише для них – як цього завжди прагнув св. Ігнатій Лойола, подаючи не тільки «правила духовного розпізнавання», але і всю психологію Вправ. Розпізнавання є можливим лише на дорозі вірності щодо Божої благодаті, через постійне зростання у християнській зрілості. 

*   *   * 

І тому ключову роль у розпізнаванні духовної ситуації я бачу в духовних керівниках. Вони, Божі слуги, досвідчені і витривало практикуючі духовне керівництво, ведені Святим Духом, вчать та запалюють інших. Потрібно створювати школи духовного керівництва, які Церква сьогодні дуже потребує.