3. Зв’язок між духовною і емоційною сферами людини  

Стверджуємо, що вплив емоційної сфери на духовну є значним, але проблема залишається: як їх поєднати? 

Почнемо з конкретного прикладів. Священик після кільканадцяти років душпастирської практики вирішує, що повинен залишити Католицьку Церкву і перейти до іншої, бо Католицька Церква не живе євангельськими принципами, не є послушною Святому Духові, а ієрархія є суттєвою перешкодою для слухання Святого Духа. До цього він дійшов в харизматичних групах (це ствердження нічого не говорить про молитовну практику харизматичних груп). 

Чернець після довгого чернечого життя в Ордені, довголітній форматор чернечої молоді вирішує, що Бог хоче, щоб він одружився, і таким чином євангелізував світ. При нагоді сильно критикує Церкву за брак спільнотності. 

Клерик має сильний потяг до дівчини, їхні контакти стають частішими, на зауваження, що він це сприймає безкритично, заявляє з гарячим переконанням, що ця реляція допомагає йому переживати майбутнє священство і дає досвід, який його збагачує. 

Черниця щоденно багато годин проводить разом з парохом; пояснює, повністю переконана в слушності своєї думки, що парох такий нещасний і так її потребує, що сумління не дозволяє їй його залишити, що цього вимагає правдива християнська любов. 

Таких прикладів багато. Люди, які мають подібні проблеми, це психічно нормальні люди. В них бачимо відсутність об’єктивного бачення себе самих. Їхній погляд на дійсність забарвлений світом власних потреб, емоцій і нереальних очікувань. Вони «думають» інакше, ніж хтось збоку. Правда, що Католицька Церква не реалізує Євангеліє у всій повноті, що ієрархія часом помиляється, але звідки з’являється рішення, що Церкву треба покинути? Зазвичай, жодний аргумент, навіть найбільш значущий і об’єктивний, не може змінити спосіб мислення таких людей. Правда, що контакт клерика з дівчиною є необхідним, що може збагачувати, допомогти в майбутній душпастирській праці, але все залежить від того, яка мета частих зустрічей? Аргументи про зміну цієї реляції не приймаються. 

Це показує, що в людини може бути два способи мислення: один подібний до вищезгаданих цитат, другий – в людей зі сторони. Два різні способи оцінювання ситуації. Погляньмо на ці приклади зі сторони рефлексії над «Я» людини. В нашому «Я» переживаються проблеми, які спричиняють поведінку, яка часом шокує нас і інших. Чим є «Я»? Попробуємо окреслити стисло, обминаючи ширшу рефлексію, яка не є необхідною для цього реферату. «Я» людини – це все те, що нас створює, чим ми є, що найповніше проявляється в стосунках з оточенням. «Я» в наших роздумах означає те саме, що й особа. 

Наше «Я» можемо аналізувати у двох площинах: структури і змісту. 

а) В площині структури розрізняємо «Я» ідеальне і «Я» актуальне (реальне). 

- «Я» ідеальне – збір індивідуальних та інституційних ідеалів людини, які вона приймає свідомо. 

Індивідуальні ідеали – вартості, які ми вибираємо для себе; вони віддзеркалюють те, ким/чим ми хочемо бути. 

Інституційні ідеали – вартості групи, в яку людина входить або в якій живе, видимі для зацікавленого. Йдеться про те, як дана особа розуміє пропоновані їй ідеали. 

- «Я» актуальне, реальне розподіляється на «Я» явне і «Я» приховане. «Я» явне належить до сфери свідомості – як людина бачить себе в конкретній поведінці. «Я» приховане – те, чого людина в собі не усвідомлює, і що може пізнати завдяки проекційним тестам. Людина диспонує можливістю дій і поведінки, яких не усвідомлює, і які не піддаються контролюванню. 

б) Зміст «Я» людини творять три елементи: вартості, постави і психічні потреби. Вартості – тривалі та абстрактні ідеали, які стосуються ідеальних способів поведінки і життєвих цілей конкретного індивіда. Йдеться про п’ять основних вартостей людського життя. Перші три, названі посередніми, стосуються євангельських рад: вбозтва, чистоти і послуху. Дві наступні, названі цільовими: наслідування Ісуса Христа і з’єднання з Богом. 

Постави – тенденції до дії, народжуються внаслідок активності пізнавальної та емоційної сфер. Вони об’являють саму особу. Вони численніші від вартостей, бо, напр., така чеснота як послух може виражатись кількома способами: повага до настоятеля, диспозиційність щодо нього тощо. Вартості окреслюють постави, але постави не завжди виражають вартості. Вони можуть бути мотивовані іншими людськими здатностями, про що буде мова. 

В «Я» ідеальному вартості є суттєвим стовбуром, натомість в «Я» актуальному цей стовбур складається з постав, ознак особовості і психічних потреб. Останні можуть бути свідомими або підсвідомими, тобто мотивувати людину без участі її свідомості і без можливості контролювання потреб. Психічні потреби – це предиспозиції до дії, що виникають з природи людини або народжуються з певних вад в організмі. Можуть спиратись на фізіологічну, емотивну і/або духовну природу людини. Щоб зрозуміти описану поведінку, необхідно – не обминаючи дію злого духа і помилкові рішення під впливом цієї дії – розглянути природні порушення в сфері психічних потреб, які при певних умовах вводять напруження в емоційне життя, порушують пізнавальну сферу і проявляються в щоденній поведінці. Психологи Григоріанського університету поділили спрощену низку потреб, редуковану до чотирнадцяти позицій, на дві групи. Критерієм поділу були п’ять згаданих вартостей. 

Потреби: агресії, ексгібіціонізму, сексуальну, принижування себе, почуттєвої залежності, втечі від ризику, виправдовування себе визнано розбіжними, не співмірними або не нейтральними для покликання. Якщо якусь потребу називають «неможливою погодити» з покликанням, то це означає, що її неможливо прийняти разом з вартостями, об’явленими Христом. Ці потреби по своїй природі автоцентричні, і при заспокоєнні не слабнуть, а підсилюються. Їхній динамізм ставить людину в егоїстичному центрі й відтинає від автентичного служіння іншим. 

Потреби: прагнення афіліації, успіху, порядку, пізнання, домінації, протидії та опікунчості визнані нейтральними або менше розбіжними з покликанням. 

Постави можуть виражати вартості, але існує і друга можливість – постави можуть бути наслідком сил, що випливають з психічних потреб людини. Постави можуть служити не тільки вартостям, але й потребам. Постави, які народжуються з потреб, мають егоїстичні цілі, напр., захист свого «Я». Постава ввічливості може бути вираженням любові і поваги до іншої людини, і тоді вона виражає вартість любові; але її може породжувати також і страх, і тоді вона є захистом перед агресією по відношенню до іншої людини, яка є сильнішою і загрожує. Боячись виразити цю агресію, слабша особа приймає поставу ввічливості, яка не є вираженням вартості. 

Проблема була би простішою, якби людина усвідомлювала свою маску ввічливості. З різних причин людина втікає від усвідомлення або неспроможна це усвідомити. Ми доходимо до дійсності, яка називається підсвідомістю, до покладів особовості, які не підлягають контролюванню, але зумовлюють нашу поведінку і ослаблюють відповідь людини на Божий поклик. 

Що діється з людиною, з її психікою, коли зустрічаємось з описаними явищами? Свідомо вибрані ідеали, напр., целібат, мають внутрішню рушійну силу. Психічні потреби мають її також. Було сказано, що існують потреби, суперечні з вибраними вартостями. Потреба сексуальності або почуттєвої залежності нейтралізує свідомий вибір силою протилежної психічної потреби. Заспокоєння таких потреб, найчастіше підсвідоме, нищить свідомо вибраний целібат. Народжується психічна неузгодженість. Свідоме рішення не реалізується динамікою протилежних підсвідомих сил. 

Потреба почуттєвої залежності полягає у прив’язуванні до себе людей, обдаровуючи їх, але для того, щоб отримати ще більше. Це є запереченням постави служіння, допомоги, поваги до інших і до себе. Особа з сильною почуттєвою залежністю, не усвідомлюючи цього, використовує людей для власних, егоїстичних цілей, будучи переконана, що все навпаки. Раціональні аргументи не приймаються, бо така особа реагує, приймаючи позірність раціональності, на емоційному рівні. Виражанням цього є неможливість прийняти іншу точку зору. Поведінка цієї людини дуже часто не має нічого спільного з площиною моральності. Це проблема психічної незрілості звичайних, нормальних людей. 

Як приведені приклад, так і аналіз «Я» людини показують певні зневолення в способах мислення, оцінювання і поведінки. Показують, що почуття впливають на оцінювання ситуації, на вибори, безпосередньо поєднані з духовним виміром людини. Психотерапію єднає з духовним керівництвом спільна мета – визволення людини, але ця мета реалізується в різних площинах. Метою психотерапії є визволення від поведінки, умов і структур особовості, які утруднюють «відкриття себе» і «присвоєння» проголошуваних ідеалів. Метою духовного керівництва є довести людину до свободи, щоб відповідала на Божий поклик у повній внутрішній свободі. 

Коли говоримо про психотерапію, то це не означає, що користування нею є необхідною умовою автентичного духовного життя. Психотерапія не мусить бути вступом до повного духовного життя, але в багатьох випадках вона буде дуже корисною. Зв’язок між емоційно-пізнавальною і духовною сферами існує, і ним не можна нехтувати. Це зрозумів ще св. І. Лойола.