3. Розвиток сумління  

Прагну коротко показати труднощі і внутрішні опори, які перешкоджають Богові надприродним способом охопити душу, а сумлінню не дають розвиватись, і на що духовне керівництво повинно звертати особливу увагу. Свої роздуми хочу розділити на дві частини. Спочатку відбувається процес психічного звільнення практичного розуму від емоційності, щоб він міг вільно вибирати властиві дії. Лише після цього відбувається надприродне формування духовних здатностей, розуму і волі теологальними чеснотами віри, надії й любові, а також безпосереднім впливом дарів Святого Духа. Можна розпізнати рівні природного формування сумління і надприродної його перебудови. В дійсності це не два окремі етапи, які слідують один за одним, оскільки вони накладаються один на одного, а благодать відсуває психічні блокади. Співпраця з благодаттю не розпочинається лише після того, як психіка набирає зрілості з допомогою природних середників. Відкриття на благодать розпочинається з хрещенням, а втаємничення в контемплятивну молитву слід розпочинати в дошкільному віці. Ці два рівні розвиваються одночасно. Чим більше хтось співпрацює з надприродною благодаттю, тим більше його розвиток стає природним. 

Хочу розпочати роздуми від проблеми частих психічних загальмувань, на які духовний керівник повинен звертати увагу і прояснювати їх, щоб вести до внутрішнього визволення. 

Перша проблема – домінування емоцій над розумом. Сумління є дією розуму. Розум, якщо керує емоційною сферою, визнає основну, фундаментальну користь потягів, які повинні бути афірмовані як корисні – перед тим як їх спрямовувати. В моральних чеснотах формується гармонія почуттєвої сфери і раціональної, яка вказує на добро. Але часто трапляється, що розум здомінований одним почуттям, яке випихає інші почуття як небажані. Найчастіше така невротична репресія приймає одну з форм, які легко розпізнати в сповідальниці: страх або емоційна енергія пригнічують почуття, яке інстинктивно сприймається як небажане, внаслідок чого розум не спроможний керувати почуттєвістю. Сумління блокується невротичним тиском. У випадку лякливого неврозу, який ототожнюємо зі скрупулярністю, страх стає домінантним. Скрупулянт не керується сумлінням – актом розуму, а почуттям страху. Він боїться усього: себе, Бога, своєї сексуальності, думок, порухів, далеких наслідків своїх вчинків. Страх повністю блокує розум. У такій ситуації духовний керівник повинен спершу зменшити страх, показуючи його абсурдність і вказуючи на Боже милосердя. Скрупулянт мусить відважитись поводитись згідно з судженнями розуму, всупереч емоційному почутті непевності, яке визволяє надмірний страх. 

Піддання себе керуванню емоційної енергії – це другий вид невротичного блокування сумління. Така людина переконана, що власним зусиллям повинна здавити в собі небажані почуття. Вона не залишає в своїй психіці місця для емоційного збудження і благодаті. В цьому випадку небажані почуття випираються почуттями відваги і амбіцій. Така людина нагадує старшого брата з притчі про блудного сина – обмеженість, твердість і переконаність у власній досконалості. Сумління заблоковане важким почуттям обов’язку, яке гасить внутрішню свободу і не допускає творчу ініціативу в любові. В цьому випадку духовний керівник повинен – всупереч вивченим моральним порухам керованого – зламати добре збудовану структуру і звільнити місце для вільного вираження почуттів і для динаміки натхнень Святого Духа. Такій людині слід показати можливість використання впокорень, що супроводжують падіння, щоб вона зрозуміла й відчула, що спасає благодать, а не емоційна сила; а відбутись це може тільки через віру в Христа, без якого нічого чинити не можемо (Ів 15, 5). 

Наступною причиною емоційного загальмування є дефектне сприйняття морального права. Моральне право є світлом, спрямованим на розум. Воно не є лише вираженням арбітражної волі праводавця. Право не є волюнтаристичним, а сапієнціальним. Воно показує напрямок як дорожній знак. Воно повчає сумління зсередини, але сумління не втрачає свободу для творчих рішень. Водій спрямований не на дорожній знак, а на ціль мандрівки. В моральному житті вирішальним є не моральне право, а добро, яке притягує само, і на яке моральне право лише вказує. Суттєвим є раціональне, а не емоційне сприйняття морального права – щоб сумління могло виконувати свої функції в моральному й духовному житті. Якщо в християнському вихованні моралізаторство заміняє сповіщення Божої любові, то сумління сковується, стає неспроможним виконувати духовну функцію. Духовний керівник повинен звільняти від шкідливих наслідків дефектного сприйняття морального права. 

Наступним важливим аспектом у формуванні сумління, пов’язаним з властивим сприйняттям морального права і емоційною свободою, є набуття людської зрілості. Треба, що кожна людина могла сміливо і самостійно, керуючись власним сумлінням, вирішувати за себе. В нашому суспільстві в цьому аспекті маємо багато проблем. Причин багато: нехватка житла, фінансова залежність від батьків, комуністичні стосунки – мужчина не знаходив задоволення з праці і мав свідомість, що не може утримати своєю працею родину, виховні шкільні програми, які не розвивали самостійного мислення, а вимагали лише повторювання енциклопедичних знань, надмірна опіка матерів, які не розвивали любов до чоловіка, а були емоційно спрямовані на дітей, внаслідок чого в дітей гальмувалась самостійність. Це все було причиною недовіри до суджень свого сумління. Духовний керівник повинен допомогти людині відважно взяти своє життя у свої руки, навіть всупереч волі батьків. Часто це дуже болить, але це необхідно зробити. Це стосується як чоловіків, так і жінок. Якщо двадцятирічна дівчина сповідається, що була непослушною батькам, то це означає, що такий послух в ній закорінений. Це фальшиве судження тримає її сумління на ланцюгу і перешкоджає розвиватись в її серці надприродній любові. 

Молодих людей треба спрямовувати до жертовності, щоб уміли давати не тому, що так наказано, а тому, що це варто! На жаль, катехизація надмірно наголошує на інтелектуальному аспекті, що не є корисним для зустрічі з живим Богом в молитві й діяльності, а оазне виховання, яке дає молитовний досвід і зустріч з Біблією і з групою ровесників, не вчить самостійної жертовності і відповідальності. Кандидати до чернецтва і священства в Польщі мають за собою катехитичний вишкіл, сакраментальну практику, але їм бракує досвіду християнства як жертовності й дару. Часом формаційні доми не створюють можливостей для самостійної жертовності, а утривалюють психічну незрілість. І тому часто миряни більш жертовні, ніж духовенство. Духовні керівники й душпастирі повинні схиляти молодь до самостійної жертовності і дару себе самих. Повинні критикувати прояви самолюбства й егоїзму. Мені здається, що сьогодні виховання необхідно починати з жертовності, а не з навчання молитов. 

Під час розвитку жертовності з’являються задатки для надприродної трансформації душі й сумління. Треба мати постійну готовність віддатись Богові з любові. Св. Тереза Авільська хотіла, щоб новички культивували великі прагнення. Необхідно самому формувати дар, який ми складаємо з себе Богові. Цей дар повинен бути повним, абсолютним, безумовним, і його слід відновлювати постійно. Це означає, що в молитві треба Богові часто повторювати, що віддаємось Йому на Його умовах, без диктування Богові – що і як має бути. Розвиток благодаті може відбуватись лише при поставі, що Богові не можна відмовляти. Якщо така постава часто виражається, а вона випливає з факту, що ми повністю залежні від Творця, то вона спрямовує до служіння і жертовності – в міру як Бог в різних обставинах життя підсуває нам можливості свідчити про любов. Талант благодаті не може бути закопаним, він вимагає сміливої і ризикованої, самостійної і компетентної відповіді. Тому, хто відмовляє Богові, Бог говорить мало. А чинить це з любові до людини, щоб не ставити її в незручні ситуації, коли Бог заохочує, а людина лінива й знеохочена. Духовний ріст відбувається там, де реалізується жертовність і дар себе. Духовний керівник повинен усвідомлювати в необхідності чуйності на Божі натхнення і відповіді на них. Натомість спосіб відповіді не належить до компетенції духовного керівника – він не знає всіх обставин життя, не може орієнтуватись в можливостях. Бог не веде нас по одній схемі, і духовний керівник не може за нас відповідати. Ми йдемо по житті як птахи під небом, які повинні шукати шлях свого льоту. Духовний керівник потрібний час до часу – на перехрестях доріг, а потім треба знов летіти самому, сміливо і жертовно, віддаючись Богові повністю. 

Рівночасно з ангажуванням в жертовність потрібна ініціація в контемплятивну молитву. Ця молитва не є важкою. Її можна вчити дітей. Контемплятивна молитва не вимагає інтелектуального зусилля. Навпаки – освічені люди мають з нею проблеми. Контемплятивна молитва полягає у припиненні раціонального дискурсу, щоб тривати в вірі й відданні себе Богові. Віра, активована як теологальна чеснота, має силу пробитись поза самі поняття про Бога, може дійти до живого Бога. Кожний раз, коли відбувається акт віри, коли стверджуємо, що не розуміємо, але віримо – саме тоді торкаємось Бога, і Він уділяє нам свої благодаті. Тому для духовного розвитку необхідна регулярна практика контемплятивної молитви, коли в мовчанні затримуємось перед кивотом або іконою, допомагаючи собі коротким фрагментом Святого Письма. В цій молитві не йдеться про мислення, планування, диктування Богові чогось, не йдеться також про відчуття. Контемплятивна молитва є пасивним триванням у вірі в присутності живого Бога, в присутності таїни – в поставі довірливого спілкування з таїною. Духовний керівник повинен навчати саме такої молитви. На жаль, це дуже важко, тому що в наших храмах дуже багато усних молитов, натомість мало втаємничення в контемплятивну молитву. Важко знайти храм, де панує мовчання. Важко знайти літургію, в якій би було місце на тишу. 

Регулярна, щоденна продовжена контемплятивна молитва є необхідною для надприродної трансформації сумління. Беручи до уваги дійсність, в якій сучасна людина просто бомбардована всілякими чуттєвими збудниками, які відривають її від Бога і утруднюють жертовність і готовність на натхнення Святого Духа, треба внутрішньої чуйності, яка живиться регулярним ритмом молитви – щоб зерно благодаті не зів’яло. Лише в систематичній, продовженій молитві виробляється чуйність і вразливість на провід Святого Духа. Дари Святого Духа – це ніби антени, які треба правильно розмістити, щоб до них доходили хвилі. Духовне керівництво повинно виробляти вразливість на таку молитву і на таке практикування надії, в якій провід Святого Духа буде розпізнаватись і не плутатись з емоційністю. 

Сумління, приготоване до слухання натхнень Святого Духа, повинно вчитися позбуватись власних прив’язань. В нас присутні прагнення – як спадок від первородного гріха – володіти, забезпечити власну гідність і майбутнє фізичним і духовним добром. Об’явлення показує нам постать Авраама, який вірить Богові і все Йому віддає. Він зрікається навіть батьківщини і йде в незнане за Божим покликом. Віддає Богові навіть свого сина, хоч і не розуміє Божих планів. Тим часом батьки неспроможні дати дітям простір свободи, парохи говорять: «це моя парафія!», душпастирі говорять: «це моя молодь!», настоятелі говорять: «це мій монастир!», а Ісус говорить: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе (Лк 12, 20). Щоби духовно рости, Богові треба віддавати свої проблеми, справи, мрії, плани, рани, труднощі, почуття, волю і своє майбутнє.