1. Накреслення перспективи  

Перед тим як розпочати роздуми на тему совісті, хочу спочатку накреслити перспективу – розпізнати ціль нашого життя. Праця над вдосконаленням совісті не є ціллю духовного життя. Буде погано, якщо розпочнемо від аналізування совісті, від вироблення моральної досконалості. Святість не полягає ні в моральній досконалості, ні в осягненні психічної зрілості. Християнське життя не є постійним, індивідуальним культивуванням свого духовного і морального городу. Святість – це зустріч нашої слабості з силою і милосердям Бога, відчинення на Святого Духа, входження на правах адаптованої дитини до родини Святої Тройці. Треба ясно бачити з самого початку – куди повинна бути спрямована наша увага. Бог вибрав нас ще до сотворення світу, до гріха Адама, до наших власних гріхів, і призначив кожного з нас для себе (Еф 1, 5). Найважливіша правда – Бог нас полюбив і послав до нас свого Сина і нашого брата, щоб ми стали Божими дітьми (Ів 1, 12), щоб жили в реляції дитини до Отця, який нас любить, веде і запрошує, щоб ми жили Його Духом, щоб ритм нашого серця і любові був ритмом Божого серця. Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі (Рим 8, 14). 

І тому в християнському вихованні підставовою справою є створення такої диспозиційності, щоб нас міг вести Божий Дух, щоб розвинулось в нас тринітарне життя, закорінене в нас в моменті хрещення! Під час хрещення кожний був занурений в Трійцю, і важливо, щоб цей надприродний дар розвивався. 

"Так, – скаже хтось, – але я грішник, маю різноманітні слабості, спочатку мушу їх подолати. Щоб відчинитись на дію Святого Духа, я мушу бути морально чистим!" Але це неправда! Кукіль росте разом з пшеницею (Мт 13, 30), коріння бур’яну сплітається з корінням пшениці, і Господь дозволяє рости обом! Боротьба зі злом зміцнює Божий зачин. Святість не росте в стерильних умовах. Саме тому, що зазнаємо своєї слабості, відчуваємо потребу опертись на Бога, і тому наші зусилля повинні бути спрямовані не на гріх, який хочемо викорінити, а на розвиток Божого життя, яке нам дано і яке ангажує до любові, запалює до вчинку. 

Отож не треба шукати досконалості своєї чи чужої душі, а старатись бути дітьми свого Отця, повністю віддати Богові себе, свою любов, мализну і слабість, психічні рани і комплекси, надії і плани, жертовність і майбутнє! Християнське виховання повинно провадити до послуху в вірі та довіри до Христа, а не тільки до схематичного перероблення своєї душі та совісті. Важливо не те, що ми в житті осягнемо, але як зможемо спілкуватись з Богом, наскільки будемо вразливими на Його порухи. Чи вміємо відчинятись на Святого Духа? Бог проявляється в міру нашої практики віри. Якщо з нашого боку нема любові до Бога, диспозиційності, що випливає з любові, то Він стає ще більш недоступнішим. Якщо віддаємося Йому повністю, то Він нас пориває, притягує до себе – хоч залишається таїною, в яку проникаємо лише вірою. Щодо Бога треба бути дитиною, але, щоб отримане надприродне життя передавати в любові, треба бути дорослим по відношенню до світу. Духовне керівництво повинно допомогти встановити ці пропорції: дитиною щодо Бога і дорослим щодо світу. Багато людей мислить навпаки: щодо Бога треба бути дорослим і сильним; Богу треба доказувати, що ми заслуговуємо на небо. Натомість щодо світу, життя і обов’язків ми інфантильні, тому що надмірне опікування комуністичного суспільства не дозволяло самостійної зрілості.