1. Накреслення перспективи
Перед тим як розпочати роздуми на тему совісті,
хочу спочатку накреслити перспективу – розпізнати ціль
нашого життя. Праця над вдосконаленням совісті не є ціллю
духовного життя. Буде погано, якщо розпочнемо від
аналізування совісті, від вироблення моральної
досконалості. Святість не полягає ні в моральній
досконалості, ні в осягненні психічної зрілості.
Християнське життя не є постійним, індивідуальним
культивуванням свого духовного і морального городу.
Святість – це зустріч нашої слабості з силою і милосердям
Бога, відчинення на Святого Духа, входження на
правах адаптованої дитини до родини Святої Тройці. Треба
ясно бачити з самого початку – куди повинна бути
спрямована наша увага. Бог вибрав нас ще до сотворення
світу, до гріха Адама, до наших власних гріхів, і
призначив кожного з нас для себе (Еф 1, 5). Найважливіша
правда – Бог нас полюбив і послав до нас свого Сина і
нашого брата, щоб ми стали Божими дітьми (Ів 1, 12), щоб
жили в реляції дитини до Отця, який нас любить, веде і
запрошує, щоб ми жили Його Духом, щоб ритм нашого серця і
любові був ритмом Божого серця. Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини
Божі (Рим 8, 14).
І тому в християнському вихованні підставовою
справою є створення такої диспозиційності, щоб нас міг
вести Божий Дух, щоб розвинулось в нас тринітарне життя,
закорінене в нас в моменті хрещення! Під час хрещення
кожний був занурений в Трійцю, і важливо, щоб цей
надприродний дар розвивався.
"Так, – скаже хтось, – але я грішник, маю
різноманітні слабості, спочатку мушу їх подолати. Щоб
відчинитись на дію Святого Духа, я мушу бути морально
чистим!" Але це неправда! Кукіль росте разом з пшеницею
(Мт 13, 30), коріння бур’яну сплітається з корінням
пшениці, і Господь дозволяє рости обом! Боротьба зі злом
зміцнює Божий зачин. Святість не росте в стерильних
умовах. Саме тому, що зазнаємо своєї слабості, відчуваємо
потребу опертись на Бога, і тому наші зусилля повинні
бути спрямовані не на гріх, який хочемо викорінити, а на
розвиток Божого життя, яке нам дано і яке ангажує до
любові, запалює до вчинку.
Отож не треба шукати досконалості своєї чи
чужої душі, а старатись бути дітьми свого Отця, повністю
віддати Богові себе, свою любов, мализну і слабість,
психічні рани і комплекси, надії і плани, жертовність і
майбутнє! Християнське виховання повинно провадити до
послуху в вірі та довіри до Христа, а не тільки до
схематичного перероблення своєї душі та совісті. Важливо
не те, що ми в житті осягнемо, але як зможемо
спілкуватись з Богом, наскільки будемо вразливими на Його
порухи. Чи вміємо відчинятись на Святого Духа? Бог
проявляється в міру нашої практики віри. Якщо з нашого
боку нема любові до Бога, диспозиційності, що випливає з
любові, то Він стає ще більш недоступнішим. Якщо
віддаємося Йому повністю, то Він нас пориває, притягує до
себе – хоч залишається таїною, в яку проникаємо лише
вірою. Щодо Бога треба бути дитиною, але, щоб отримане
надприродне життя передавати в любові, треба бути
дорослим по відношенню до світу. Духовне керівництво
повинно допомогти встановити ці пропорції: дитиною щодо
Бога і дорослим щодо світу. Багато людей мислить навпаки:
щодо Бога треба бути дорослим і сильним; Богу треба
доказувати, що ми заслуговуємо на небо. Натомість щодо
світу, життя і обов’язків ми інфантильні, тому що
надмірне опікування комуністичного суспільства не
дозволяло самостійної зрілості.

|