2. Бути керованим – ставати керівником  

Головне питання описаного досвіду можна сформулювати так: як бути керованим у житті – Богом і людьми, які до Нього приближають? Це питання важливе не тільки на початку життєвого шляху, але постійно – це найважливіше питання. Що я маю на увазі? Коли стаємо духовними керівниками, здебільшого з волі настоятелів, тоді питання: як бути керівником зводимо до питання: що робити, щоб правильно керувати іншими на шляху до Бога. Очевидно, що кожний звертається до попереднього досвіду – коли сам був керованим. Має значення також актуальний досвід бути керованим: в особистих контактах з «власним» керівником чи Богом. Але, закладаючи стан керованого, ми більше уваги приділяємо питанню, як це використати в стосунках з особою, яку маємо вести. Здається, проблемою починає бути не наш стан керованого, але керування іншими. 

Але основна проблема, на мою думку, залишається: як самому бути керованим, як піддаватись керуванню, яке остаточно є дією самого Бога. В цьому значенні стати духовним керівником не означає, що увага переноситься зі стану керованого на стан керівника. Центр уваги залишається незмінним – бути керованим Богом, а перехід до керування іншими означає, що зосередження на Божій дії охоплює не тільки власне життя, але й життя іншої людини: керівник повинен досвідчувати стан керованого Богом, який діє в міжлюдських стосунках, коли обидві сторони керуються Богом… Так відбувається суттєвий перехід: стан керованого збагачується досвідом керувати іншими, тому що інші люди долучаються до того самого досвіду: бути керованими Богом. 

Щоби глибше зрозуміти, що це означає, звернімося до найважливішого прикладу. В людському житті Ісуса Христа на першому місці був зв’язок з Отцем – Він був керований Отцем. Найкраще це подає Його улюблений учень: Син нічого робити не може Сам від Себе, тільки те, що Він бачить, що робить Отець (Ів 5, 19). Саме тому все, що чинить Ісус, є об’явленням Отця: Хто бачив Мене, той бачив Отця (Ів 14, 9). 

В цьому Євангелії знаходимо вимовні приклади, як Христос піддається керуванню Отця. Він не діє відразу, а ніби чекає на внутрішнє порушення, знак дії Отця. В цьому світлі стає зрозумілою сцена в Кані (Ів 2, 1-11); Ісусові недостатньо бажання Матері – Він починає діяти лише тоді, коли для Нього стає ясно, що бажання Матері згідне з волею Отця. Подібно і в іншому випадку, коли рідні очікують, що Він піде в Єрусалим на свято. Ісус спочатку відмовляється, не маючи певності, чи Отець цього хоче (Ів 7, 1-10). В інших випадках Ісус також очікує, але пізніше виявляється, що така пасивність згідна з волею Отця і приносить плоди: найповніше в смерті на хресті, сенс якої відкривається у Воскресінні, а раніше – в сцені з блудницею, коли євреї придумали для Нього пастку, так що будь-яка дія з його боку могла би бути причиною оскарження, а тим часом вихід знайшовся «сам», завдяки Його терпеливості (Ів 8, 3-11). 

Стан керованого Отцем є головною таїною особи Ісуса – в житті і в смерті. Постулюючи, що стан бути керованим є також суттю духовного керування іншими, можемо прийняти, що Ісус в земному житті був особливим взірцем духовного керівника – єдиним і неповторним способом керований Отцем. Натомість, якщо вирішальним критерієм керівництва приймемо – як це часто робиться – керування іншими, то приклад земного Ісуса не буде ясним. Чому? Бо хоч Він був для своїх учнів Учителем, хоч очікував від них «наслідування» себе, особливо в своєму відношенні до Бога як Отця, то, водночас, його стан був відмінним від стану інших «учителів»: коли вони, в кращому випадку, вказують на Бога, який всім керує, то Він сам є Богом. І тільки в цій перспективі можна зрозуміти Його нечувані претензії, що тільки Він заслуговує титул вчителя (Мт 23, 8), що для Нього єдиного необхідно залишити все… Що більше, навіть цей абсолютний радикалізм Ісуса можемо зрозуміти неправильно, якщо не візьмемо до уваги, що фундаментом цього є абсолютне ПІДДАННЯ себе Іншому: абсолютний послух Його керівництву. Інакше виникне непорозуміння, як у випадку учнів Ісуса: вони так зосередились на Ісусі як людині, що в вирішальному досвіді Хреста не змогли зрозуміти Його послух Отцеві. Прикладом такого нерозуміння є також Його перша поява після Воскресіння. Марія впізнає в Ньому свого вчителя, але хоче Його затримати, а якщо точніше – сама хоче затриматись на своїх стосунках з земним Ісусом. Але Він наголошує на своєму суттєвому зв’язку з Отцем: Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця (Ів 20, 17). 

Лише на цьому фоні стану Ісуса як керованого можна зрозуміти, що керування іншими в значенні духовного керівництва стало можливим тільки після Його смерті – в духовному вимірі Його подальшої діяльності. Бо лише після зішестя до Отця, про яке була мова в розмові з Магдалиною, людська природа Христа вже не затримувала уваги на собі настільки, щоб замість посередництва стати перешкодою в керуванні людьми на шляху до Отця. В Святому Духові, що походить від Отця і Сина, стає можливою єдність бути керованим і керувати іншими – не до «себе», але до себе як Особи Сина в Отцеві – в єдності Святого Духа. І тому саме в тринітарному вимірі доповнюється таїна Ісусового – бути керованим як спосіб керування іншими, тобто теологічна таємниця духовного керування. Це стан керованого Духом, який діє у всіх людях як Дух Ісуса Христа, що спрямовує всіх і вся до Одного – Отця.