1. Досвід і свідчення  

Досвід, до того, як стати теологією, спочатку є свідченням. А свідчення вимагає говорити в першій особі. Саме тому я мушу насамперед розповісти про власний досвід духовного керівництва. 

Спочатку було прагнення знайти когось, хто би керував мною – я хотів бути керованим. Наскільки пам’ятаю, це прагнення з’явилось тоді, коли я вже був «спрямований» до найважливішого рішення в своєму житті – вступити в Орден Єзуїтів. Рішення виникло пізно, після довгих пошуків, ніби напомацки, без допомоги інших. А якщо конкретніше: суттєвою допомогою була щоденна Євхаристія, сопричастя з Ісусом, який – хоч я цього не відчував – сам вів мене. Коли рішення було прийняте, але я не мав можливості реалізувати його відразу, тоді трудність – ясність щодо рішення і необхідність відкласти це рішення – схилила мене до пошуків людського керівництва – священика. Я знайшов постійного сповідника, але чи духовного керівника? Напевно, що ні, бо сам приймав рішення. 

Цей перший етап показує суттєві елементи мого досвіду духовного керівництва: з одного боку, необхідність знайти людську допомогу в труднощах, з другого боку, досвід, що допомога приходить не від людей, а від Бога. Другими словами, своєрідне напруження: між потребою людського посередництва на шляху до Бога і безпосереднім керуванням Богом. 

Так само, хоч на глибшому рівні, було на наступному етапі – початках чернечого життя. Також в Ордені я шукав допомоги в людей, які були призначені до цієї ролі: спочатку в Магістра новіціату, пізніше в різних духовних отців. Але в мене склалось враження, що не знаходжу в них очікуваної допомоги – я очікував ясних вказівок щодо подальшого духовного шляху, а тим часом усі керівники давали мені можливість вибирати. З другого боку: коли знайшовся такий, що був схильний давати конкретні вказівки, то я відчував, що це не для мене і що він не розуміє мого стану… Мені знову бракувало людського посередництва. А безпосереднє керування Богом? Напевно, що було, але невідчутне. Воно проявилось у новій формі мого прагнення бути керованим: я відчував, що воно повинно відбуватись через молитву – як безпосередній контакт з Богом. Але через яку молитву? Мене захоплювала молитва простоти, медитація в простій формі, про яку я дізнався через контакт з релігіями Сходу. І нарешті мені було дано знайти, хоч поступово, синтез: я знайшов керівника, який спрямував мене ясно і виразно на шлях молитви – безпосереднього піддання себе Богові. Відтоді все інше, подальший досвід духовного керівництва, увійшло в останню фазу, а її реалізація стала «тільки» справою часу – життя… 

Тут закінчується моє свідчення і починається теологічна рефлексія, яку мені підкидає мій досвід. Специфічність описаного досвіду впливає на особливий характер моєї рефлексії. Але надіюсь, що своєрідна односторонність окремого досвіду не заважає, а допомагає схопити суттєве в глибшому погляді на духовне керівництво. Я виділяю два моменти: перший, суттєвий в духовному керівництві, формулюю у формі гасла – бути керованим – ставати керівником; другий є тим самим, але виражений мовою теології – суттю керівництва є пошук безпосередності Бога в людському посередництві.