4. Духовне керівництво на шляху до священства  

А. Роль духовного керівництва в розпізнаванні покликання 

Церква служить священицькому покликанню, дбає про його розвиток, отож чуває над його народженням, розпізнає його і супроводжує. Чинить це через молитву, таїнства, проголошення слова і свідчення любові. 

Церква постійно чує заклик Ісуса: Тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав(Мт 9, 38). Покликання є даром, про який треба просити. 

Виконуючи пастирську функцію, Церква проголошує таїну священства. Треба говорити «сміливо про священицьке життя як про безцінну вартість… Педагоги, а особливо духовні, повинні без страху ясно й рішуче представляти покликання до священства як реальну можливість для тих, які володіють необхідними прикметами й дарами. Не треба боятися, що це якимось чином зв’яже молодь або обмежить їхню свободу, навпаки – виразні пропозиції у відповідному моменті можуть виявитись вирішальним чинником, який спонукає молоду людину до вільної й автентичної відповіді» (39 п.). 

Виховна робота повинна охопити як спільноту, так і індивідів. Кожному треба допомогти прийняти дар, який він отримав. 

«Найважливішим і найефективнішим засобом пробудження покликання є свідчення життя священиків» (41 п.). Велика відповідальність лежить на родині, яка для покликаного є «ніби першою семінарією». Слід належним чином оцінити молодіжні групи, організації і рухи в пробудженні покликання. Велику роль відіграє катехизація. 

«Вираженням піклування про покликання, – пише Іоанн Павло ІІ, – повинна бути рішуча і переконуюча пропозиція духовного керівництва» (40 п.). Святіший Отець закликає, щоб знову відкрити традицію індивідуального духовного керівництва, яке в історії принесло цінні плоди. «Необхідно заохочувати молодь, аби відкрила і оцінила дар духовного керівництва, аби його шукала і, сповнена довіри, вимагала від своїх вихователів віри» (40 п.). 

Святіший Отець звертає увагу на значення психологічної допомоги у внутрішній формації. «В конкретних випадках і при виконанні точно окреслених умов формація може бути підтримувана, але не замінена певними формами психологічної допомоги» (40 п.). 

Святіший Отець заохочує священиків, щоб через духовне керівництво супроводжували покликання, підкреслюючи особливу важливість і незвичайний пріоритет цього служіння. «Священики, зі свого боку, повинні першими віддавати свій час і сили цій справі виховання і духовної допомоги; в майбутньому ніколи не будуть жаліти, що обминули або відсунули на дальший план інші справи, навіть корисні, аби бути вірними своїй місії помічників Святого Духа й просвічувати покликаних і бути їхніми провідниками» (40 п.). Духовний керівник є помічником Святого Духа. Завданням духовного керівника є «просвічувати покликаних і бути провідником», отож він повинен вислухувати, прояснювати сумніви, показувати красу священства, підтримувати ідеалізм, але не приховувати труднощі. 

Доля зерна покликання залежить від того, чи покликаний шукає і чи знайде духовного керівника, який допоможе йому розпізнати Божу волю і взяти на себе відповідальність піти за Христом. 

Б. Духовне керівництво в семінарії 

Святіший Отець, обговорюючи проблему формації до целібату, пише, що «семінарист повинен формувати в собі глибоке й автентичне життя молитви і піддаватись духовному керівництву. Духовний керівник повинен допомагати семінаристам у самостійних, зрілих і вільних рішеннях, основою яких є визнання цінності священицької дружби і самоконтролю, а також акцептація самотності і відповідний фізичний та психічний стан» (50 п.). 

«Керівництво семінарії зосереджене довкола людей, які відповідають за формацію: ректора, духівника, настоятелів і викладачів» (66 п.). Адгортація наголошує, що слід розрізняти між внутрішніми й зовнішніми виборами, дотримуватись свободи вибору сповідників і «виконувати постулат розважності й дискретності духівника» (66 п.). 

Святіший Отець нагадує про роль вищих семінарій у формації кандидатів до священства. «Семінарія – це визначений час і місце, але передовсім виховна спільнота в дорозі. Семінарія, згідно зі своєю найглибшою тотожністю, є в Церкві своєрідним продовження спільноти апостолів, зібраних довкола Ісуса, які слухають Його слово, готуються до пережиття Пасхи, очікують на дар Духа, аби могли виконувати довірену їм місію» (60 п.). 

Семінарія є особливим досвідом Церкви. Єпископ присутній у семінарії через свого представника. «Як церковна спільнота – єпархіальна або чернеча, семінарія повинна зміцнювати в кандидатів почуття спільноти з їхнім єпископом і зі спільнотою усіх священиків» (60 п.). 

Головною метою виховної спільноти в семінарії є «супроводження майбутніх священиків в їхньому покликанні, тобто розпізнавання покликання, допомога прийняти його і приготування до прийняття таїнства священства (60 п.). 

Святіший Отець наголошує, що формація кандидата до священства є передовсім самовихованням. «Бо ніхто не може нас, як вільних істот, замінити в відповідальності за користування свободою. Очевидно, що майбутній священик, і особливо він, повинен собі щораз краще усвідомлювати, що властивим протагоністом його формації є Святий Дух, який, даючи йому нове серце, уподібнює його до Ісуса Христа, Доброго Пастиря, і формує на Його взірець» (60 п.). 

Кандидат до священства підтверджує свою свободу, коли піддається Святому Духові. «Але прийняття дії Духа означає також акцептацію всіх «посередників», якими користується Дух» (60 п.). Всі форматори в семінаріях є «посередниками» дії Святого Духа, але особливим способом ним є духовний керівник. Зусилля духовного провідника і всіх форматорів результативні лише тоді, коли «майбутній священик з переконанням і щиро з ними співпрацює» (60 п.).