2. Необхідність формації  

А. Ситуація у світі 

Ситуація сучасного світу вимагає постійної формації, частиною якої є духовне керівництво. Як шанс, так і загроза є завданням чи викликом конкретним особам і спільнотам. Через ситуації і події «Бог кличе віруючих і Церкву, бо завдяки їм євангеліє покликання і священства виявляє свою незмінну правду в змінних умовах життя» (10 п.). 

Серед чинників, які сприяють євангелізації, Святіший Отець перечислює загальне сьогодні прагнення справедливості і миру, пошуки правди, солідарності, турботу про екологію, прагнення Абсолюту й контакту з Ним. Багато молоді шукає ідеалів, народжується прагнення молитви, звільняється безкорисливість. 

Але існують й чинники, які утруднюють поширення євангелія. Поширюється раціоналізм, надмірний індивідуалізм, гедонізм, практичний атеїзм. «З Богом вже не треба боротися – людина гадає, що може без Нього обійтися» (7 п.). Спотворено сенс людської сексуальності. Свободу часто розуміють як самоволю. Толерантність перемінилась в релігійний і моральний релятивізм. Бачимо суб’єктивізацію віри, часткову й умовну приналежність до Церкви. Підтримується «недовіра і знеохочення до навчання Церковної ієрархії» (7 п.). 

Цю складну ситуацію Церква розпізнає і в світлі Євангелія інтерпретує, і завдяки цьому «спроможна долати труднощі й виклики нової історичної епохи» (10 п.). 

Б. Вірність покликанню 

Я нагадую тобі, що ти розгрівав Божого дара, який у тобі через покладання рук моїх (2 Тим 1, 6). Святіший Отець цитує ап. Павла, обґрунтовуючи необхідність постійної формації. «Розпалення» харизми є Божою справою, але й плодом зусилля розуму і волі людини. «Таїнство священства (…) є для священика запорукою Божих благодатей, які будуть йому дані завжди, коли будуть потрібними і придатними для гідного й досконалого сповнення довіреної йому місії» (70 п.). Формація стала умовою самореалізації людини. Життя є безустанним устремлінням до зрілості. Кожний християнин, особливо священик, є покликаний до святості: «Вони покликані не тільки як охрещені, але – і особливо – і як священики, тобто на основі нової гідності і згідно з властивими лише їй способами, що випливають з таїнства священства» (19 п.). 

«Священики (…) зобов’язані до набуття досконалості, бо стали по-новому посвячені Богові через таїнство священства». 

Постійна формація є необхідною, щоб «священик міг розпізнавати і виконувати постійне покликання, тобто Божу волю» (70 п.). Життя і місію священика постійно супроводжує заклик іди за Мною (Ів 21, 19). Цей заклик вимагає постійної відповіді і вірності аж до смерті (пор. Ів 21, 22). Постійна формація є процесом постійного навернення. Святий Дух підтримує священика в вірності, але «дар Духа не звільнює його від праці, а збуджує, аби вільно й відповідально співпрацював з ним і включився у постійну формацію як завдання, яке йому довірене. Отож постійна формація є вираженням і наказом вірності, яку священик повинен зберігати (…), є любов’ю до Ісуса (…), є завданням, яке випливає з самої природи прийнятого дару і таїнства священства» (70 п.). 

В. Душпастирство 

Постійна формація є необхідною, але «сьогодні (…) здається дуже нагальною не лише з огляду на швидкі суспільно-культурні зміни в житті людей і народів, серед яких працюють священики, але також у перспективі нової євангелізації, яка є найсуттєвішим і невідкладним завданням Церкви при кінці другого тисячоліття» (70 п.). 

Постійна формація є актом любові до Божого люду і є актом справедливості: священик є боржником Божого люду. Формація є необхідною, щоб священик був спроможний відповісти на право Божого люду отримувати Боже Слово, таїнства й акти любові. Завдяки формації священик може краще «пізнавати очікування, потреби, проблеми й вразливість тих, кому служить: людей, які живуть у конкретних умовах, борються з особистими, родинним й суспільними проблемами» (70 п.). Священицька формація є необхідною «з огляду на священицьке служіння, на його автентичність і духовну плідність» (72 п.). Пастирська любов є даною і заданою, є благодаттю і обов’язком. Священик посланий «розпізнавати заклики Святого Духа в історичних подіях своєї епохи, шукати властиві методи і більш придатні форми служіння в сьогоднішніх часах» (72 п.). 

Постійна формація дозволяє гармонічно поєднувати різні виміри життя і служіння священика, допомагає «подолати спокусу звести свою діяльність до зовнішнього активізму, який стає ціллю для себе, до бездушного надання послуг, до професійної праці для Церкви як організації. Лише постійна формація дозволяє священикові з чуйною любов’ю стерегти таїну, яку йому довірили для добра Церкви і людства» (72 п.). 

Святіший Отець звертає увагу на роль таїнства покаяння в формації і душпастирстві. Таїнство покути уділяють «священики, але й вони повинні ним користуватись, стаючи свідками милосердя Бога для грішників». Святіший Отець цитує адгортацію Про поєднання і покуту: «Якщо би якийсь священик не сповідався або сповідався погано, то це позначиться на його священстві, що побачить його спільнота» (26 п.). 

Святіший Отець наголошує, що «внутрішнім принципом, чеснотою, яка оживляє і керує духовним життям священика, (…) є пастирська любов, участь у ній самого Ісуса Христа: дармо отриманий дар Святого Духа і водночас завдання і заклик до відповідальної і вільної відповіді пресвітера (…) є даром себе самого» (23 п.). Пастирська любов єднає внутрішнє життя і служіння.