1. Богословські засади постійної формації священиків і кандидатів до священства  

А. Наука про священство 

«Отці Синоду засвідчили про онтологічний зв’язок, який єднає священика з Христом, Первосвящеником і Добрим Пастирем. Ця тотожність є основою властивої формації до священства і у священстві» (11 п.). 

Святіший Отець цитує Отців Синоду (з 28.10.1990 р.): «Остаточним джерелом нашої тотожності є любов Отця. З посланим від Нього Сином, Первосвящеником і Добрим Пастирем ми сакраментально з’єднані у священстві завдяки дії Святого Духа. Життя і служіння священика продовжують життя і діяльність Христа» (18 п.). 

Ісус Христос показав кінцеве обличчя священства Нового Завіту. Місія Ісуса як Посередника сповнилась у жертві на хресті. Увесь Божий народ є священицьким народом, але особливу участь у священстві Христа мають ті, які були рукоположені у диякони, священики і єпископи. 

«Через помазання у таїнстві священства Святий Дух уподібнює їх, новим і специфічним способом, до Ісуса Христа – Голови і Пастиря» (15 п.). 

Священики є сакраментальним уособленням Ісуса Христа. Без них Церква не могла би виконати доручення Христа: 

Ідіть і навчайте всі народи (Мт 28, 19) і 

Це робіть на згадку про мене (Лк 22, 19). 

Ісус є Добрим Пастирем, який віддає життя за своїх овець і збирає їх в одну вівчарню. Священики уприсутнюють Христа, Доброго Пастиря. 

Зв’язок священиків з Христом тісно поєднується з їхньою реляцією з Церквою. Ці реляції «внутрішньо з’єднуються і взаємопроникаються» (16 п.). Святіший Отець говорить про зв’язок священика з Христом і Його Церквою у трьох вимірах. «Рукоположений священик є слугою Христа, присутнього в Церкві як таїні, сопричастя і місії» (17 п.). 

Б. Таємниця покликання 

Фундаментом кожного християнського покликання є випереджаюче вибрання Отцем. 

Євангельський опис покликання апостолів наближує розуміння таємниці священицького покликання. «Історія кожного священицького покликання – пише Іоанн Павло ІІ – подібно як і кожного християнського покликання, є історією невимовного діалогу між Богом і людиною, між любов’ю Бога, який кличе, і свободою людини, яка з любов’ю Йому відповідає» (36 п.). Найважливішою є «вільна і повністю дармова інтервенція Бога, який кличе… Суверенний вибір Бога, який кличе людину, вимагає безумовної пошани і не може бути навіть у найменшій мірі предметом претензій з боку людини, і його неможливо замінити людським рішенням» (36 п.). З боку людини необхідно відчути здивування, вдячність і довіру до допомоги Бога, який кличе. В покликанні об’являється любов Бога і водночас «найвища з можливих форм людської свободи, яка виражається прийняттям поклику Бога і довірою до Нього» (36 п.). Людина відповідає на Божу благодать добровільною жертвою себе самої. Святіший Отець подає приклад Діви Марії, бо «більше ніхто не відповів з такою великою любов’ю на безмежну любов Бога як Вона» (36 п.). 

Священицьке покликання дається і приймається в Церкві і за посередництвом Церкви. Церква народжує і виховує покликання. Покликання виходить з Церкви і є даром для росту Церкви. Єпископ або компетентний настоятель перевіряє здібності і покликання кандидата до священства. 

Церква зосереджує в собі всі покликання, якими Бог її обдаровує на дорозі спасіння і сам об’являється як таїна покликання.