2. Ситуація людини  

З факту, що комунізм був повалений без насилля, ще не виникає, що вартості й постави, які це спричинили, виразно присутні в людях, які будують підвалини нового суспільно-господарського ладу. Спустошення, яке залишив комунізм у людських душах, дуже велике. З другого боку, будування нового суспільно-господарського ладу приносить нові обумовлення і явища, які людина сприймає як загрозу для себе й своїх ближніх. 

З цих спостережень випливають два взаємодоповнюючі підходи до опису ситуації людини в посткомуністичному суспільстві: перший аналізує наслідки комунізму в людських серцях, другий показує нові обставини після падіння комунізму. 

а. Яким є найбільший спадок по комунізмі? Необхідно одне застереження. Інакше те, що скажу, може звучати як осудження, а не спроба зрозуміння. Сьогоднішня ситуація людини обумовлена досвідом несправедливості, яка залишила по собі слід. 

1. Суттєвим елементом цієї несправедливості був організований визиск праці, який принижував людину, позбавляв здорової довіри до своїх можливостей і вводив у комплекси щодо інших. Продукція не витримувала конкуренції із Заходом. Вклад нових ідей в продукцію і в організацію праці був щораз меншим. Знищення природного зв’язку між працею і капіталом спричинило величезний визиск праці. Людина перестала користуватись плодами своєї праці, яка запевнювала низький матеріальний рівень. 

Така праця втрачала сенс. Це позначалось безпосередньо не тільки на низькій якості праці, але й на труднощах у прийнятті самостійних ініціатив. Людина, яка не вірить у свої можливості, не володіє собою, а стає чужою власністю, в цьому випадку – власністю держави, яка взяла ініціативу майже у всіх сферах. Про це слід пам’ятати в духовному керівництві, яке може і повинно у своїй сфері допомагати долати безпорадність і віднаходити віру в свої можливості тощо.

2. Іншим складником несправедливості було надуживання мовою, яка десятки років служила не стільки спілкуванню і порозумінню між людьми, скільки будуванню колосальної ілюзії. Описуваний світ не відповідав дійсності, а потребам ідеології. Практика цензури відібрала в людей можливість активно впливати на перебіг подій, вільно й продумано реагувати на події, а запрягла їх до побудови позірного світу. Якщо інформація підлягала маніпулюванням цензури, то важко було випрацювати особистий погляд, який би базувався на чомусь більшому, ніж власні вузькі спостереження. Цензура елімінувала явища, яких «не могло бути» в суспільстві, яке будує соціалізм. Все це дуже обмежило природну здатність перцепції, яку в великій мірі замінили стереотипи й упередження. Часто підозри і страх підміняють аргументування. Приклеювання ярликів магічним способом підміняє необхідність розуміти людей і обставини. Надуживання мови пропагандою перешкодило інтеріоризації багатьох цінностей і багатьох стосунків, наприклад, з сусідніми народами, з національними й релігійними меншинами. Мова стала знаряддям діалектики. Діалектика – аби функціонувати – повинна знайти чи встановити суперечності. Якщо їх не видно, то вона їх створює систематичними підозрами, що якісь ворожі людському поступу сили прагнуть відвернути правильний історичний процес. Залишком від діалектики підозри є те, що будування мостів між різними культурами, народами й релігіями просувається поволі. Діалектичне мислення, в якому заперечення відіграє велику роль, має безпосередній вплив на те, що люди Церкви підкреслюють, що Церква є знаком спротиву. Менше говориться про те, що вона є знаком поєднання і любові. Ця різниця кидається в очі. Накинений несправедливістю спротив стає звичкою, утруднює стосунки в інших умовах. Дух спротиву, який колись об’єднував, не треба перекидати на діалогічний дух Другого Ватиканського Собору. Часом здається, що єдиною силою християнства є спротив, заперечення: заперечення відмінностей, заперечення плюралізму, заперечення свободи. На цьому фундаменті заперечення росте сектантське і нетолерантне розуміння світу, Церкви й самого Бога. 

Увесь комплекс справ і постав, пов’язаних з надуживанням мови, діалектикою підозри і духом заперечення може мати безпосередній вплив на духовне керівництво. Довіра до особи керівника може бути легко підкопана через справи, не пов’язані з духовним керівництвом безпосередньо. Сам керівник може впасти у підозру до пенітента. Духовне керівництво не звільнене від ризику спрощень через стереотипи і упередження, від спокус чіпляти ярлики тощо. Культура суспільства сприяє таким збоченням. Вона також дає можливість зрозуміти, що потужним засобом особового відродження у суспільному вимірі може стати духовне керівництво, розпочате в кліматі довіри й інтелектуальної чесності. 

3. Наступним чинником, який ще впливає на ситуацію людини в сучасному суспільстві, є трактування індивіда як частини колективу. Її життя було підпорядковане загальному добру. Ініціатива індивіда сприймалась негативно. Колектив мав атрибути непомильності й непорушності. Також Церква зверталась до вірних більше як до членів народу, ніж до індивідуальних осіб, поєднаних різноманітними зв’язками. Також тенденції до ідеалізації національної чи церковної історії, які раніше розумілись як противага містифікаціям колективу, тепер сприймаються як анахронічні залишки минулої епохи, а не як турбота про тотожність. Так або інакше, але індивід був підпорядкований колективу і його головним цінностям. Індивідуальність здушували. 

Я бачу безпосередній зв’язок між тим гамуванням індивідуальності й сучасним надмірним індивідуалізмом. Практика духовного керівництва може, з одного боку, допомогти відновити особовий вимір індивідуальної екзистенції і повернути властиві пропорції її реалізації в суспільстві. З другого боку, ця практика може бути під загрозою індивідуалістичного релігійного снобізму святош або патерналізму, який тримає індивіда в незрілій залежності від суспільства, яке ідеалізує себе. 

б. Звернімося тепер до опису обставин, які є результатом змінних суспільно-політичних умов. Разом зі згаданими наслідками несправедливості вони мають потужний вплив на ситуацію учасників духовного керівництва, отже й на саме духовне керівництво. Надіюсь, що цей аналіз підсилить враження, що духовне керівництво є послугою, яка адекватніше, ніж інші, відповідає на виклик часу. 

1. Для багатьох людей посткомуністичних суспільств усі переміни пов’язані зі страхом і почуттям небезпеки. Страх за роботу раніше був незнаний. Люди лякаються того, чого не знають або про існування чого не підозрювали. Деякі приховувані явища взагалі не існували в людській свідомості. Конфронтація з ними викликає страх і агресію. Так реагують на приховуваний раніше світ злиднів, наркоманії, СПІДу. Злочинність і насилля збільшують враження, що зло домінує над світом. 

Багато негативних явищ похитнули впевненість духовенства. Виявилось, що значній частині суспільства ми взагалі не потрібні – як нам здавалось раніше. Зіткнення з секуляризацією супроводжує страх перед повторення досвіду Заходу, що породжує в нас недовіру до їхніх пошуків і сприяє створенню спрощень. Іншими словами, нас роз’їдає ностальгія, тужимо за минулим, коли все здавалось простим. Ці процеси подібні до процесів у світському суспільстві. 

Страх і оглядання назад є поганими дорадниками також і в духовному керівництві. Вони протистоять вірі, паралізують здатність розпізнавати, сприяють ідеологізації віри й моральності. І тому, замість учитися важкій дорозі свободи, можна піддатись спокусі легалізму, яке є протезом свободи. Страх легко веде до малодушних рішень і доктринерства, загрожує багатовимірній єдності Церкви через устремління до уніфікації життя і ставить під сумнів апостольську любов до світу на взір Христа. Якщо дух малодушності переможе, то ми ізолюємось від життя, втрачаючи можливість формаційного впливу на освічених, великодушних і відкритих мирян. 

2. Треба також усвідомлювати, що причинами реформ і зламів епох, а також сьогоднішньої критики й незадоволення в суспільстві є не тільки великодушні ідеальні мотиви. Як важко часом побачити в претензіях сьогоднішніх суспільних груп лише прагнення справедливості. Треба реалістично сказати, що за багатьма словами про слушну справу приховується звичайне прагнення споживацтва на вищому рівні. Бажане добро, яким ще не володіють, стає своєрідним божком, який усуває Бога в тінь. Ситуація розвивається не під впливом прагнення реалізації ідеалів справедливості й суспільної солідарності та системи забезпечення людських прав, а під впливом індивідуального та групового егоїзму, під впливом погано прихованого або відкритого прагнення влади чи звичайної людської вигоди. 

Фундаментальні цінності, які інспірували мирну революцію, перебувають тепер під загрозою споживацтва. З ним мусять мірятись силами всі дії для зміцнення Євангелія в людських серцях і духовне керівництво. Духовний керівник повинен реально дивитися на людську природу і на прагнення, в які вона дійсно втілюється, аби самому уникати пасток споживацтва і допомагати іншим їх уникати. Майбутнього людської спільноти неможливо будувати лише на вільній торгівлі, тобто на приматі «мати» над «бути». Економічні інтереси часто між собою суперечні. Торгівля не затримується перед святістю. Конкуренція нищить вразливість на вищі цінності і на звичайну людську солідарність. Споживацтво підносить психологічне задоволення до рангу найбільшого критерію виборів. Свобода ототожнюється з компромісом з потрійною людською пожадливістю. Цей компроміс часто називають самореалізацією. З другого боку стає ясно, що цінності не можна накинути. Ціною компромісу є «людяність людини». Споживацтво показує лице світу, який вдає віру в Бога. 

Духовний керівник повинен відчувати ці реальні загрози – аби його пропозиції не звучали як сюрреалістичний ангелізм. Духовний керівник, маючи особистий досвід, може бути вільним пророчим голосом, який не заповідає катастрофи, але проголошує, що дегуманізуючий суспільно-господарський розвиток не є фатумом, якого неможливо уникнути. Стиль його життя повинен підтверджувати, що є можливою свобода, яка є чимось більшим, ніж тільки опором і спротивом споживацтву, а свободою до більшого добра. У суспільстві, яке лібералізується, духовний керівник не може користуватись формальним авторитетом, опертим навіть на глибоко слушне богослов’я. Його авторитет випливає з того, що він є автентичним свідком свободи Божих дітей серед світу, який вдає з себе божество. 

3. У небезпеці споживацтва не можемо обминути факт, що для широких мас це є споживацтвом прагнень. Матеріальні труднощі мають великі розміри. Надія на швидкий матеріальний ріст змінилась розчаруванням. Ми є суспільством, розчарованим браком заспокоєння прагнення збільшеного споживання. Розчарування тим болючіше, що повні магазини постійно нагадують про неможливість заспокоїти навіть скромні прагнення. Оскільки сучасна економіка дуже складна, то людям бракує глибшого розпізнавання своєї ситуації – що, в свою чергу, підсилює розчарування. Розчарування відвертає увагу від необхідності зцілення самої праці, ослаблює мотивації посвятити себе спільному добру, збуджує і фіксує недобру солідарність проти іншим, тобто колективний егоїзм. 

І тому мені здається, що дуже важливо, щоб духовне керівництво не обмежувалось лише до інтимного діалогу двох осіб, але допомагало створювати середовище, яке, в свою чергу, буде допомагати створювати автентичні міжлюдські реляції та ініціативи, які будуватимуть спільноту. Йдеться про те, щоб духовне керівництво не стало «споживацьким добром» для вибраних осіб. 

4. Здається, що ця бажана свобода й демократія створюють більше проблем, ніж можуть розв’язати. Більша свобода подорожувати, зникнення цензури полегшили життя багатьом категоріям людей, але заплутали життя іншим категоріям (в тому числі й кліру!). Робітник, якому постійно загрожує звільнення з праці, або селянин, який не знає, що робити з врожаєм, будуть почуватись у небезпеці, може навіть будуть вважати себе жертвами перемін. Свобода в нашому суспільстві часто виражається у втечі від спільноти, від відповідальності й заангажування. Визнавання віри і перекладання її на політичні вибори сильно заплуталось. Туга за автентичністю Церкви виражається у дуже агресивних формах. Утиски зникли і об’явилась неспроможність жити в нових умовах; виявилось, що наш горизонт розуміння багатьох явищ є недостатнім. Релігійна свобода для багатьох стає джерелом труднощів і дезорієнтації, що виявляє слабкі фундаменти власних переконань. В оборонних діях проявляються спокуси авторитарних рішень. За цим приховується величезна трудність спілкування із дезорієнтованим і невпевненим у собі суспільством. Свобода у кожній сфері виявляється дуже заплутаною і піддає випробуванням усі критерії користування зі свободи. 

Труднощі в користуванні свободою і загрози свободі належать до найбільших викликів для духовних провідників. Духовне керівництво може і повинно стати упривілейованим місцем, де через свободу, пережиту в реляції з духовним керівником, здобувається вміння користуватися свободою взагалі, тобто дар розпізнавання. Духовне керівництво може і повинно прямувати до того, щоб спільнота Церкви ставала простором, в якому людина зможе знайти допомогу в доброму використанні дару свободи в індивідуальному й суспільному вимірі. Перевага духовного керівництва над іншими формами допомоги полягає в тому, що воно само може бути дієвим лише в свободі і через свободу. Зміну ролі Церкви щодо свободи окреслив Папа у промові до польських єпископів 9 червня 1991 року: в попередньому ладі Церква захищала людину від системи, створювала простір, в якому людина і народ могли захищати свої права; тепер завданням Церкви є створення простору, в якому людина зможе захищатись від себе самої, тобто від поганого використання свободи і від ризику змарнувати історичний шанс для народу. Сама така зміна ролі Церкви щодо свободи відчиняє перед духовним керівництвом великі можливості.