1. Засновки  

В окресленій в титулі реляції попробую відчитати ситуацію людини з Центрально-Східної Європи, маючи перед собою особливі стосунки, які існують між двома особами в духовному керівництві. 

Трюїзмом є твердження, що духовний керівник повинен брати до уваги ситуацію людини, яку супроводжує в духовному розвитку, і повинен усвідомлювати обставини, в яких сам перебуває. Щоб зрозуміти ситуацію людини, треба намагатись пізнати не тільки історію її життя з неповторними впливами, але також вміти побачити її в ширшому суспільному й еклезіальному контексті, в якому пробігає її життя. 

а. Цей контекст є найчастіше контекстом світу без Бога і є причиною та місцем багатьох страждань, які змушують людину шукати спасіння, яке сприймається не в богословському значенні, а в дорелігійному – як порятунок.

Св. Ігнатій Лойола саме таким способом вчить нас бачити ситуацію людини. 

Спробуймо добогословським способом прочитати перші слова Засад: «Людину створено для того, щоб хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому, спасаючи у такий спосіб свою душу». Людина не брала участі у своєму створенні, і все її існування не є реалізацією можливостей, вписаних в її незмінну, позачасову сутність, а пошуками спасіння. Спробуймо почути в цьому слові не його богословське значення, а інше, більш елементарне й приземлене, поєднане з визволенням від утисків, з порятунком від якоїсь загрози. Інакше нема сенсу говорити про спасіння. Тим, що перебуває під загрозою, є людська свобода. Загроза для свободи не є небезпекою лише зовнішньою, але ситуація, в якій повинна реалізуватись людська свобода, суттєво її зумовлює. 

Яка це ситуація? 

б. Розпочнімо від наступного трюїзму: Ситуацію людини слід описати як існування в світі, як стан створіння серед інших створінь і використання інших створінь. Загроза для свободи пов’язана, головно, з необхідністю використання інших. 

Чим є світ, чим є створіння, що можуть бути загрозою для людської свободи до такої міри, що людина прагне й шукає порятунку і – додаймо – в пошуках цього порятунку відкриває, що сама собі його дати не може. Необхідно знайти відповідь на це питання, бо поза цим світом немає іншого місця, в якому людина могла би реалізувати свою свободу. Це означає, що світ є загрозою для людини і єдиним місцем, де може здійснитись спасіння/ порятунок. Утеча від світу не вирішує проблем. Вона не є бажаним порятунком, а лише пересуває проблему в інше місце того самого світу. 

Загроза свободі пов’язана з фактом, що світ – не будучи Богом – так притягує увагу людини, що заповнює собою увесь горизонт – ніби сам був Богом. Світ не є Богом! Це означає, що світ у деякому розумінні є без-божним. Людина не є лише жертвою без-божного світу, але й його фактичним конструктором. Це активне проникнення в безбожність світу є загрозою для надії. Суспільна дійсність, яка так часто відбирає в людини надію, досконало зображає це активно-пасивне проникнення. 

в. Духовні Вправи св. Ігнатія, які є також періодом дуже інтенсивного духовного керівництва, ведуть людину до усвідомлення своєї фактичної ситуації у світі. Це робиться не тільки через Засади і мету людину в остаточному її вимірі, але також через усвідомлення свого занурення в безбожність світу в її суспільному вимірі. Св. Ігнатій робить це передовсім у Контемпляції про Втілення. Накреслює образ людини з кількох перспектив. У першому пункті контемпляції цей образ ми оглядаємо з близької віддалі: «По-перше, слід побачити тих, що населяють земний обшир та вельми різняться між собою і одягом, і способом життя: одні – білі, інші – чорні; одні перебувають у мирі, інші – у війнах; одні плачуть, інші сміються; одні – здорові, інші – хворі; одні народжуються, інші вмирають тощо» (ДВ 106). 

Після цього відразу дивимось на людину з великої віддалі: «По-друге, треба уявити собі і поміркувати про те, як ото три Божі Особи сидять, так би мовити, на престолі своєї Божої Величі та споглядають увесь обшир світу й усі народи, що перебувають у великому засліпленні, і бачать, як люди помирають і прямують до пекла» (ДВ 106). У другому пункті: «Вслухатися у те, що говорять люди, які населяють земний обшир, себто послухати, як вони розмовляють, проклинають та богохульствують» (ДВ 107). У третьому пункті: «Спостерігати за вчинками людей, що живуть на земних просторах: як вони ворогують між собою, убивають, йдуть до пекла тощо» (ДВ 108). 

Увесь процес Вправ, який є в деякому сенсі моделлю і для духовного керівництва, спрямований спочатку до того, щоб людина усвідомила свою фактичну ситуацію в світі – аби змогла прийняти дар свободи і надії – прийняти порятунок. 

Я почав від цього теоретичного погляду, щоб ввести опис ситуації людини в посткомуністичній країні в контексті роздумів на тему духовного керівництва. Загрози свободі й надії, які змушують шукати порятунок-спасіння, ніколи не є загальними. Вони є завжди конкретними! 

Існує ще один дуже суттєвий мотив: духовний керівник повинен розуміти ситуацію людини, яку супроводжує. Духовний керівник підлягає тим самим обставинам, які деформують сприйняття дійсності в людей. Маю на увазі хоча би довгий досвід цензури й самоцензури, вплив пропаганди, яка деформує образ дійсності і підсилює упередження й ворожість, досвід дволичної політики, фактичну перевагу негативних постав… Перелік може бути довгим. Мені йдеться головно про те, щоб пригадати основний герменевтичний принцип, згідно з яким людина, яка пробує зрозуміти ситуацію й епоху, в якій живе, повинна брати до уваги факт, що вона сама занурена в процес, який пробує зрозуміти й описати. Застосування цього принципу в духовному керівництві може виразитись у вільному від моралізму й гордості почутті спільності долі з людьми, якими керується. Окрім того слід рахуватися з фактом, що дійсність, яку пробуємо зрозуміти й усвідомити собі й іншим, не є статичною, а дуже швидко змінюється. Звідси маємо ясне усвідомлення відносності й фрагментарності аналізу, який прагну представити.