4. Духовне керівництво – форма діалогу  

Виховання полягає не в прискоренні того, що людина і так сама здобуде, але на пробудженні її суті, яка може залишитись прихованою. Пробудження суті є пробудженням до відповідальності за себе, за своє «так» або «ні». Основним завданням цієї специфічної реляції, якою є виховання, є виділення людини з маси інших предметів так, щоб вона могла стати перед іншими і перед Богом з відповідальністю. Це відбувається через діалог, в якому дистанція вихователя, яка дозволяє учневі існувати самостійно і відповідально, не є дистанцією зимного спостерігача, але одним з найважливіших голосів, що визволяє суть людської природи до відповідальності. 

Якщо я почав говорити про реляцію у вихованні, то для того, щоб на цьому фоні краще намалювати контури форми діалогу, яким є духовне керівництво. Воно продовжує педагогічний діалог, але має свою специфіку. Мені йдеться не про опис практичної сторони духовного керівництва, а про його значення для розвитку пробудженої суті людської природи, тобто для тривалого й інтегрального спрямування відповідальності за життєві «так» або «ні». Це спрямування відповідальності не ставить своєю метою звільнити когось в чомусь в життєвих ситуаціях. Навпаки – його результатом буде справжня автономія і об’явлення доброти Бога при сотворенні світу. 

Духовне керівництво я хотів би назвати діалогом свідків, за посередництвом якого розпізнаємо і відповідально умісцевлюємо себе самих по відношенню до інших людей і до Бога. Якщо діалог свідків – то суттєвим «літературним жанром» того діалогу буде оповідання, героєм якого є не Я оповідача, але хтось інший, хто зумовлює свободу оповідача. Людина часто дезорієнтована голосами зовнішнього і свого внутрішнього світів. Розпізнати голос, якому слід відповісти, не легко. І тому той, хто просить про керівництво, розповідає про те, що пробує окреслити його свобода. Він слухає і його слухають, і завдяки цьому починає розрізняти і впорядковувати те, що домагається його свободи. Те, що домагається його свободи, стає таким способом реальним. Ілюзії можуть бути відсіяні. Слухач стає свідком в двоякому значенні. По-перше, стає свідком того, що виражається в мові оповідача; по-друге, як людина, досвідчена в слуханні і розпізнаванні, стає свідком, що свідчить про ІНШОГО. Свідчення слухача допомагає розрізнити голоси, що домагаються його свободи, і знайти серед них волання ІНШОГО. Між свідками імператив не з’являється. Свідчення і слухання повинні видобути з шуму той імператив, на який варто відповісти. Він не буде загальним нормативним імперативом, але покликанням.