3. Граматика мови: суть (збережена і) знайдена  

Але мова, якою користуються люди, захищається перед такою редукцією і говорить, що підставова форма людської природи (Барт) не вичерпується в предметності третьої особи, ані в ілюзії буття. Сама примітивна граматика містить чудо буття людини (Розеншток-Хюсі). Граматика виражає все існування людини в формах: я – ти – він (вона, воно) – ми – ви – вони. Жодна з тих форм не може існувати без інших, якщо хоче схопити і виразити суть людини. Ані самотність і пафос першої особи, ані монументальність третьої особи не є автономними формами людської природи. Якби так було, то треба би було визнати, напр., нарцистичну особу чи надлюдину способами існування людської природи. Також форми множини – ми, ви, вони – не можуть бути визнані автономними формами людської природи окремо від зв’язку, визначеного словами «я» і «ти». Тоді будемо мати марксистський колектив, масу, в якій гине окрема, неповторна людина – я і ти – яка залишається лише як граматична третя особа, тобто екземпляр ґатунку або учасник зовнішніх процесів, в яких не бере участі, але їм підпорядковується. 

А. Співіснування як діалогічність 

В самотності нема людської природи (Барт). Вона існує тільки з іншими. Підставовою формою людської природи, сприйнятої як співіснування, формою, яка є умовою всякого сповнення, є форма, виражена через підставове слово, яке не є окремим словом, а парою слів Я-Ти; тому що Я в собі не існує (Бубер). Для Бубера існує або «Я» з пари слів Я-Ти або «Я» з іншої під ставової пари слів Я-То. 

Поміркуймо разом з К. Бартом над тим, що означає «Я» з пари слів Я-Ти. 

«Що означає «я»? Вимовляю це слово і тим самим роблю (…) певну різницю і встановлюю певний зв’язок. Тим словом відрізняю себе від іншої людини, яка не є мною, але також не є якимось «то», якимсь предметом, але кимось, хто моє засвідчення себе як «я» може прийняти, оцінити і зрозуміти, бо сам спроможний таким чином засвідчити себе мені. Відрізняючи себе від іншої людини, закладаю, акцептую і встановлюю – наскільки це від мене залежить – також зв’язок з ним: з ним, як з рівним мені. Звертаючись до цього предмету як «я», відрізняю його не тільки від себе, але також від усіх інших предметів, від усякого «то», ставлю його разом з собою (…) в тому самому просторі, визнаю, що в своєму просторі я не є без нього, що мій простір є не тільки моїм, але також і його» (Барт). 

Наслідком такої позиції є, між іншим те, що самотня турбота про свою власну досконалість в значенні реалізації якоїсь придуманої програми життя, також і покликання, наражається загубити суть людської природи. В «я» закладена також готовність до взаємності як форми співіснування. 

Людською формою співіснування, що відрізняє людину від маси інших предметів, є не говоріння про, а говоріння до – Є ДІАЛОГ. Я не є самодостатнім, автономним, що суверенно себе окреслює і відрізняє: 

«чисте, абсолютне самодостатнє «я» є ілюзією, тому що я, саме як «я», думаючи і вимовляючи то «я», не є для себе, не є сам, не вистарчаю сам собі, але я є для тебе «ти», отримуючи від тебе підтвердження і окреслення, якого без тебе не мав би, залишаючись в масі предметів і подій, і залишаючи тебе в тій самій масі» (Барт). 

Діалогічність людського буття, описана тут на певному рівні абстракції, може бути конкретизована через опис процесу доходження до свідомості й відповідальності. Цей опис візьму з Граматики душі Розенштока-Хюсі: 

«Слухання, що ми є для інших і щось значимо, що вони щось хочуть від нас, попереджує (…) вираження того, що ми є, і того, чим ми є. Те, що отримуємо ззовні накази і піддаємось зовнішнім впливам, додає нам самосвідомості. Тому що через накази і впливи відчуваємо себе чимсь особливим. (…) Звертання по імені до людини як істоти, що має своє ім’я, випереджує всяке власне мислення про себе самого. (…) Тому що відповідає лише людина, яка інакше, ніж ґатункові речі, такі як дерева, столи, каміння і будинки, має своє ім’я, (…) яке їй нагадує, що може відповісти «так» або «ні», що спроможна протиставити себе». 

Самоокреслення, самосвідомість людини (і як наслідок – розпізнавання) не є самодостатнім, автономним, що походить зсередини, чином, але відповіддю на виклик, відповідальністю по відношенню до іншого. Тому людську автономію слід розуміти інакше. 

Б. Автономія ТАК і НІ 

Автономія людського існування в розумінні співіснування є автономією людини, здатною сказати «так» або «ні» тим голосам, які волають її по імені і, вириваючи з маси, пробують окреслити її свободу. Автономія тут розуміється як відповідальність. Це суттєве доповнення автономії.