2. Загублена суть  

Представлена в спрощеній формі візія особи епохи просвічення не заперечує різних елементів, що окреслюють людину. Лише стверджується, що те, що окреслює буття людини достатнім і повним способом, є сама людина. Не заперечується, що реляція до світу, а особливо до іншої людини може бути багатовимірною і важливою. Лише стверджується, що вона нічого нового не вносить в окреслення суті людини, бо справжня суть людини – якщо взагалі може бути схоплена – то лише в предметній реляції, до якої повинна бути зведена. Це означає, що про людську любов або про релігійні чинності суттєві речі можна сказати лише в третій особі, з позиції віддаленого спостерігача; самі ж закохані чи релігійна людина можуть, наприклад, писати вірші, які скоріше закривають, ніж виражають суть справи. 

Особа епохи просвічення – це людина, яка загубила свою суть, і про це не знає, і не відомо, як має про це довідатись, бо автономна людина сама дає собі раду, до всього доходить сама. Мені здається, що саме функціонування цієї моделі особи (може навіть несвідоме) накладається на страхи і захисні механізми, усправедливлює зачинення в собі, відмову від шукання порад і допомоги в розпізнаванні. Загублення суті може виражатись в переживанні самотності як самодостатності, в знеохоченні питати й слухати (бо людина сама все знає), в неспроможності піддати сумнівам свій світогляд. Напевно тому в нашому суспільстві стільки людей, які все знають, мають рецепти на виправлення світу. Чи не так поводяться впевнені в собі священики? Функцію «просвіченої» ідеї може перейняти також релігія. Втрата власної суті підносить попит на протези, маски й умовності. Вдаваність, яка людині вистарчає як сурогат своєї суті, найкраще свідчить про вбогість духа.