2. Загублена суть
Представлена в спрощеній формі візія особи епохи просвічення
не заперечує різних елементів, що окреслюють людину. Лише
стверджується, що те, що окреслює буття людини достатнім
і повним способом, є сама людина. Не заперечується, що
реляція до світу, а особливо до іншої людини може бути
багатовимірною і важливою. Лише стверджується, що вона
нічого нового не вносить в окреслення суті людини, бо
справжня суть людини – якщо взагалі може бути схоплена –
то лише в предметній реляції, до якої повинна бути
зведена. Це означає, що про людську любов або про
релігійні чинності суттєві речі можна сказати лише в
третій особі, з позиції віддаленого спостерігача; самі ж
закохані чи релігійна людина можуть, наприклад, писати
вірші, які скоріше закривають, ніж виражають суть
справи.
Особа епохи просвічення – це людина, яка загубила свою суть, і про це
не знає, і не відомо, як має про це довідатись, бо
автономна людина сама дає собі раду, до всього доходить
сама. Мені здається, що саме функціонування цієї моделі
особи (може навіть несвідоме) накладається на страхи і
захисні механізми, усправедливлює зачинення в собі,
відмову від шукання порад і допомоги в розпізнаванні.
Загублення суті може виражатись в переживанні самотності
як самодостатності, в знеохоченні питати й слухати (бо
людина сама все знає), в неспроможності піддати сумнівам
свій світогляд. Напевно тому в нашому суспільстві стільки
людей, які все знають, мають рецепти на виправлення
світу. Чи не так поводяться впевнені в собі священики?
Функцію «просвіченої» ідеї може перейняти також релігія.
Втрата власної суті підносить попит на протези, маски й
умовності. Вдаваність, яка людині вистарчає як сурогат
своєї суті, найкраще свідчить про вбогість
духа.

|