3. Постави, які підтримують здатність вираження і самостійність іншого  

а) Першою умовою того, щоб співрозмовник міг вільно висловлюватися, є відсутність почуття вищості над ним. Це стосується не тільки вищості й легковаження, виражених словами. Йдеться про поставу вищості, яка може проникнути в поведінку, коли надаємо собі право ставити різні запитання, усунутися в споглядальне мовчання чи розпочинати дискусію. В дискусії кожний демонструє свою вищість, принаймні в тому, що стосується знань. Найчастіше хтось відчуває проявлення вищості співрозмовника тоді, коли той надає собі право видавати осуди щодо поведінки, поглядах чи моральних, релігійних й інших учинках іншої людини. 

б) Друга умова підтримки співрозмовника – сила уяви, яка допомагає вчутися в суб’єктивний світ іншої людини, здатність брати участь у його переживаннях і побачити світ його очима. Це має бути виразним і свідомим, щоби виражатися також словами. Замість того, щоб звертати увагу на об’єктивний зміст сказаного, ми повинні схопити особисте значення. До прикладу, хтось говорить, що сьогодні дуже жарко. Об’єктивний зміст висловлювання стосується температури на термометрі, а особисте значення стосується дискомфорту, пов’язаного з жарою. Різниця велика. Здатність зрозуміти іншого означає, що ми зосереджуємося на чомусь іншому, ніж на термометрі чи на жарі, яку відчуваємо.

Таку «альтер-центричну» поставу, зосередження на іншому, осягнемо, якщо не зважатимемо на своє розуміння цінностей, на свої почуття та бажання, і також, коли відкладемо набік реалістичні, об’єктивні й логічні критерії, які би застосовували в інших випадках. 

Вміння зрозуміти іншу людину залежить від потреб, зацікавлень і переконань, глибоко закорінених в нашій особовості. Це вміння можна розвивати, але воно вимагає глибоких змін своєї особовості. Це неможливо вчинити простим актом волі. Ми можемо прикидатися більш терпеливими, розсудними й великодушними, ніж ми є насправді, але не можемо вдавати, що розуміємо більше, ніж насправді, так само як не можемо вдавати, що ми інтелігентніші, ніж насправді. 

Для розвитку цього вміння потрібно відкласти набік свою шкалу цінностей, свої бажання та зацікавлення. Потрібно навчитися ставити іншого в центр своїх зацікавлень й не дивитися на нього зі своєї точки зору. Йдеться не тільки про те, щоби більше цінити іншого, але й щоби не порівнювати його із собою. 

Властиво кожна суспільна ситуація дає нагоду спостерігати, хто і в якій мірі проявляє емпатію. Ця здатність йде в парі з суспільною вразливістю. Люди, які не звертають увагу на те, чи деякі висловлювання приносять іншому біль чи радість, позбавлені такої вразливості. Цієї здатності не мають також ті, які не вміють помітити чужу біду, тенденції чи природу зацікавлення інших людей, і не вміють слухати іншого. 

Хто має таку вразливість, той помічає в людських стосунках гармонію чи її відсутність. Є люди, які відчувають антагонізм за ніби випадковими розбіжностями в поглядах. Вчителька може відчути, що дитина в класі почувається нещасливою. Інші відчувають нюанси в стосунках між батьком і сином або між чоловіком і дружиною. Вони вміють розуміти глибше значення слів, мають талант, потрібний для розуміння іншого і підтримування його самостійності. 

Авторитарні особи, які притримуються того, що вважають за необхідне, не можуть прийняти таку поставу. Також для людей, які в питаннях віри не толерантні або моралісти, бо бачать іншого через призму власних авторитарних, доктринерських і моралізаторських схем, прийняття такої суспільної вразливості може бути важким викликом. 

Очевидним є прагнення кожного християнина, щоби всі люди визнали Ісуса Христа. Але воно може бути перешкодою у зрозумінні особистого значення висловлювань, коли вони розбігаються з цим прагненням або перечать йому. 

При нагоді хочу сказати, що суспільна вразливість потрібна не тільки щодо особи чи групи, але вона відіграє велику роль у ширших контекстах Церкви й політики. У політиці якийсь факт не можна інтерпретувати, виходячи виключно з теорії, чи з власного досвіду, чи з партійних або класових інтересів, чи, тим більше, з можливості власної кар’єри, а потрібно розглядати з точки зору всього народу. Важливо зрозуміти, що цей факт означає для всього народу. 

Уміння зрозуміти іншого не обов’язково йде в парі з симпатією. Симпатія стосується більше сфери почуттів, а здатність зрозуміти містить пізнавальні компоненти. В обох випадках йдеться про резонанс, пробуджений відчуттям співрозмовника. Але в симпатії резонанс відбувається тому, що вона збуджує в нас подібні відчуття або що співвідчуваємо з другим деякі справи. Натомість альтер-центрична здатність зрозуміти іншого проявляється не в сприйнятті його досвіду через призму зв’язку з нами, а в прийнятті його точки зору. Беремо участь у його досвіді наскільки можливо, але без емоційної залежності. 

в) Третя умова самостійності другого – своєрідна автентичність. Автентичність означає більше, ніж щирість. Щира людина говорить те, що думає; автентична людина говорить те, що відчуває. Якщо Іван відчуває внутрішній опір перед відвідинами свого товариша Петра, чого не усвідомлює, а говорить Петрові, що охоче прийде, тоді він щирий, але не автентичний, бо те, що говорить, не відповідає його почуттям. Він не може бути автентичним, поки не помітить, що з ним коїться. Щирість – згідність мови з думкою, автентичність – згідність мови з екзистенційно відчутною дійсністю.

Автентична людина не вдає доброзичливого ставлення до співрозмовника. Не вдає, що не осуджує, що справді акцептує іншого чи прагне, аби інший взяв ініціативу в свої руки. Автентичність вимагає, щоби така поведінка справді переживалася, а не тільки думалася. Співрозмовник інстинктивно відчуває брак автентичності й відчуває загрозу, і тому ситуація напружена. 

Чи авторитарна особа по відношенню до іншого може прийняти поставу такої глибокої уважності, якої вимагають стосунки на однаковому рівні? Визнання такої рівності – це найважча справа, якщо хочемо навчитися такої постави. Якщо авторитарна людина не така вперта, щоби зачинитися у власному досвіді, то може розпізнати людську й християнську цінність такої постави і пробувати навчитися її. Але не осягне цього без великого зусилля, бо мусить перебудувати свою шкалу цінностей. Отож, таку можливість не можна виключати. Але інтелектуальне розуміння того, що мусимо ставитися до іншого як до рівного нам ще не означає, що ми до цього здатні. Прагнення – це початок, а не кінець. Ми можемо присвоїти цю поставу тільки завдяки солідному тренуванню – що представимо в наступному розділі. Якщо хтось хотів би переказувати свою віру з переконанням, що володіє скарбом, якого інший ще не має або не має в тій самій мірі, то може натрапити на внутрішній опір, якщо захоче розмовляти з іншим на однаковому рівні. 

г) Врешті, аби підтримувати віру іншого у власні сили, потрібно мати емоційну зрілість. Вона виражається двома способами. По-перше, мусимо брати участь у призначенні іншого, не керуючись власними вподобаннями й ідеями. Зрозуміло, що хочемо передати іншому свій досвід, але якщо хочемо допомагати йому відкритися, то мусимо відмовитися з власних бажань бути керівником, суддею чи прикладом для наслідування. Мусимо допомагати, не беручи кермо в свої руки.

Припустимо, що Андрій хоче вибрати своє покликання. Його батько – лікар, відданий своїй справі. Праця приносить йому величезне задоволення, він хоче, щоби його син був також щасливим. Його найбільша мрія – щоб син пішов його слідами. Андрій має добрий характер, але ще не має поняття – ким хоче бути. Схиляється до професії лікаря. Дуже цінить свого батька й хотів би поговорити з ним про своє майбутнє, але також має бажання стати адвокатом або інженером. Уявімо, що професія інженера відповідає йому найбільше, що вона принесе йому щастя й самореалізацію. Розмовляє про це з батьком. Якщо батько справді мудрий і вміє вчутися в ситуацію сина, не бажаючи – хоча би тільки несвідомо – бути його провідником чи прикладом для нього, тоді Андрій помітить цю малу різницю стосовно його найглибших уподобань і стане інженером. В іншому разі вибере професію лікаря. У цьому випадку виявиться що батько не шукав безкорисливо добро свого сина. Не обмежився допомогою, щоб син сам визначився, ким хоче бути. Не допоміг самостійності свого сина. Таке трапляється часто, коли хтось не тільки допомагає вияснити об’єктивну справу, а зацікавлений емоційно. Наша емоційна структура повинна бути в рівновазі, аби навіть з найбільшою тактовністю не пропонувати того, з чим ми зв’язані почуттєво. 

Окрім того емоційна зрілість допомагає нам підтримувати сердешний зв’язок без привласнення. Якщо нам вдається встановити близькі й дружні стосунки з особою, яка внутрішньо незадоволена, то зазвичай вона без обмежень віддає свої права й обов’язки, аби чутися коханою, бо відчуває сильну потребу любові. Буквально просить, щоби нею керували й взяли її обов’язки. Це може пробудити в нас прагнення володіти, захищати й керувати. Але ми можемо допомогти іншому шукати його самостійність тільки тоді, коли життя нас задовольняє, тобто ми вже знайшли в ньому своє місце й щасливі. Але якщо нам бракує емоційного задоволення, то можемо піддатися спокусі захищати й володіти. 

<< Previous    1...   5  6  [7]  8  9    Next >>