2. Підтримка розвитку самостійності
Розглянемо ситуацію двох людей, в якій йдеться про віру. Одна людина хотіла би розповісти про свою віру. Друга людина хоче щось сказати – чому прийшла, в чому покладає свої надії або які має наміри. Але може бути, що шукає, що хоче щось для себе вияснити, що їй близьке або чого не розуміє. Щоби пояснити свою справу, розповідає про релігійний досвід. Можна також припустити, що хтось має якісь застереження проти релігій, хоче про це поговорити. Або під час якоїсь вечірки хтось виступає проти релігії, а хтось інший, який серйозно ставиться до віри, хоче з ним про це поговорити. Перераховую ці варіанти тому, що вони вимагають справді душпастирського підходу, тобто постави найбільшої пошани, яка уможливлює розмову з іншим. Тут йдеться не про техніку, а про поставу пошани й довіри до співбесідника. Довіра дає можливість іншому зглибити свій досвід, прояснити його і краще оформити в слова, якщо клімат розмови до цього заохочує. Сприятлива атмосфера підтримує готовність до діалогу. Співбесідник може краще себе зрозуміти, якщо йому не загрожує й тінь небезпеки. Кожний осуд – негативний чи позитивний – означає небезпеку, бо конфронтує іншого з зобов’язуючими нормами; він відчуває, що його порівнюють, і тому скутий. Аби почуватися вільним і самостійним, він потребує приязного оточення. Атмосфера зрозуміння потрібна також для того, щоби хтось швидше міг признатися до фактів, які не хоче прийняти – кожний має такі тіні в своєму житті. Самостійність є умовою для впорядкування свого досвіду, розпізнання труднощів, пов’язаних з вірою, зрозуміння чогось нового і слухання без упереджень. Але самостійність, якій ніщо не загрожує, потрібна передовсім для того, щоби співрозмовник міг ввійти в самого себе й дійти аж до тієї глибини – релігійної сфери, – яка є місцем зустрічі з Богом. Атмосфера повного зрозуміння буде тільки тоді, коли приймається постава повної нейтральності: не осуджують, не інтерпретують, не вивчають, не радять. Другій людині слід залишити свободу говорити чи мовчати, продовжувати тему чи змінити її, нічого не пояснивши. Все повинно бути налаштованим на підтримку самостійності. На відміну від інших постав, самостійності не можна нікого навчити. Людина набуває її тоді, коли оточення уможливлює їй робити самостійні кроки. Мусить бути ясно, що в цій фазі розмови ти не відіграєш жодної ролі. Ти повинен створити умови, які допоможуть іншій людині стати на ноги. Маєш запевнити безпеку, в якій хтось без почуття небезпеки зможе взяти в свої руки пояснення своїх проблем і шукати самого себе, стати самостійним партнером в діалогу двох вільних осіб. Внутрішні сили людини отримують імпульс, потрібний для формування релігійного клімату. Я хотів би наголосити, що запевнення безпеки – це тільки частина розмови, але найбільш занедбана. Легковаження нею призводить до закінчення релігійних розмов поразкою. Непевність є наслідком загрози образу самого себе. Потрібно постійно розуміти, що прагнення щастя виражається у постійному устремлінні до покращення свого образу, і що важко погодитися з його применшенням. Кожне висловлення, яке дискредитує, збуджує почуття небезпеки. Якщо ця небезпека стає звичайним станом, то значно зменшує здатність перцепції. І тому непевність завжди поєднується зі страхом, бо не знаємо, що насправді з нами діється. Непевність перешкоджає людині помітити негативні елементи досвіду, захищаючи позитивний образ самого себе, щоб він не постраждав ще більше, і захищається від кожної розпізнаної небезпеки. Найкраща допомога непевній особі – допомогти їй відчути впевненість. Замість атмосфери небезпеки запевнити безпеку. Тільки тоді друга особа залишає захисну поставу й помічає факти, які раніше не могла помітити. Починає бачити себе реалістично. Почуття безпеки допомагає подолати сором перед собою й іншими людьми, скоригувати власний образ й переглянути поведінку й спосіб вирішення своєї проблеми. Як пробудити в інших почуття безпеки? Одна з можливостей – зменшити значення проблеми й додати відваги. Можна вказати на те, що справа не така важка, що кожна людина переживає подібні труднощі, що не треба перебільшувати свою проблему, що такі турботи нормальні або – залежно від ситуації – що проблема тільки позірна. Подібний спосіб поведінки – похвалити чи визнати. Спроби переконати в чомусь мають свої недоліки. Діють як знеболюючий засіб. Мотиви, які підсувають для зменшення непевності, приходять ззовні: порівняння з іншими, статистичні дані, сугестивність тощо. Але їх найбільшим недоліком є те, що вони створюють нові узалежнення від того, що дає безпека, і це набагато серйозніше, бо нищить основу справжньої безпеки, тобто здатність особи відчувати, що може самостійно вирішити свої проблеми. Якщо когось переконуємо, що щось не є серйозним, незважаючи на те, що людина давно відчуває саме так, то він вважатиме, що не вміє властиво оцінити свою проблему. В дану хвилину справді відчуває якийсь рівень безпеки, бо опирається на думці іншої людини, але, по суті, зміцнює в собі почуття непевності. Безпека, яку слід запевнити, має зовсім інший характер. Вона повинна допомогти людині відчинитися на власний досвід. Це відбувається тільки тоді, коли людина не боїться власного досвіду, сприймає його без сортування і без захисної постави. Страх викликає туманний стан почуттів, які охоплюють все. Почуття безпеки також охоплює все. Воно не стосується чогось окресленого і не проявляється безпосередньо. Підтримка справжнього почуття безпеки полягає в тому, щоби переконати іншу людину, що вона здатна розпізнати і сама вирішувати свої проблеми. Але слід пам’ятати, що йдеться не про комунікацію словами – це би означало згадану вище помилку, – а про поведінку. Співрозмовник сам повинен це відчути. Підтримка почуття безпеки означає стимулювання іншого до самовизначення. Його навіть не слід заохочувати говорити те, що хоче сказати, а дати йому самому таку можливість – згідно з його уподобаннями. Бо коли під час розмови він зазнає хоча би часткову свободу, то тренує свою автономність. Факти повинні підтвердити, що беремо до уваги його ритм, дозволяємо його змінювати поведінку без видимої причини, припиняти розмову, замовкнути або змінити тему, не довівши її до кінця. Він має відчувати, що ми настроєні на його спосіб мовлення. Також не треба звертати увагу, якщо скаже щось нелогічне, повторюватиметься або проявить інші риси. У такий спосіб визнаємо його здатність вести розмову. Такий метод може дати йому задоволення. Це не задоволення з отриманої поради, а здорове задоволення, яке з’являється вслід за самостійним чином, вибором, рішенням або особистим зобов’язанням, і не загрожує самостійності. Таке задоволення додає впевненості в собі, яка, в свою чергу, спричинює більшу самостійність. Ми також повинні подбати про те, що інша людина почувалася коханою. Але ця любов не може бути власницькою. Ми, люди, володіємо речами. Ми – їх власники, користуємося ними, розпізнаємо їхні дефекти, можемо їх змінювати ради своїх цілей. Вони не мають власної мети, і тому кожної хвилини можемо їх підпорядковувати своїм інтересам. Але любити особу – акцептувати її разом із її ідеями, враженнями й усією її неповторністю. Також не можемо використовувати її у власних цілях, окреслюючи ідеал, до якого вона мала би прямувати, або стверджувати її вади у втіленні ідеалу. Любити когось – це приймати іншу особу як відмінну від мене і якою я не володію. Любов не стримить злитися й ототожнитися через абсорбцію. Не претендує на щось протилежне – щоби через відмову від власної особовості уподібнитися до іншої людини. Любити – це взаємно акцептувати свою незалежність і самостійність, шанувати різниці й увійти в безкорисливий зв’язок. У довірливому оточенні мусимо дозволити іншому бути тим, ким він є насправді. Якщо хочемо накинути іншій людині власні інтереси й цілі, то втрачаємо таку атмосферу. Для такої атмосфери найпридатнішим буде знайоме, позбавлене напружень середовище. Але якщо хтось приймає офіціальну поставу, то таку атмосферу втримати важче. А таку поставу приймають тоді, коли виступають з якоюсь релігійною ініціативою, коли хтось виконує відповідальну функцію в якомусь закладі, колегіумі, товаристві, парафії, навчанні релігії чи при організації якоїсь урочистості. Тоді може статися – принаймні частково, – що хтось підпорядковує інші особи власним цілям і потребам. Щось подібне відбувається тоді, коли хочемо переконати свого співбесідника до віри. Наше прагнення, щоб він увірував чи скріпився у вірі, яку ми визнаємо, хтось може відчувати як осудження, перед яким замовкне. Також бажання допомогти
може викликати подібну реакцію. Здається
неправдоподібним, що бажання допомогти
іншому чи звільнити його від небезпеки може
затемнити пошану до його самостійності. Якщо
це помітимо, то вже зробимо великий поступ.
Але чи можна захищати віру перед іншими
людьми? Ми торкаємося суттєвої теми нашої
книжки. Проголошення полягає не стільки у
«переказуванні» чи «переконуванні», скільки
у співучасті, і передовсім у стимулюванні
самостійності іншого, акцептації його,
розумінні й звертанні до нього з
переконанням, що він здатний керувати своїм
розвитком. Не нав’язувати, а свідчити. В
апостольстві наша діяльність повинні
реалізуватися через свідчення, а не через
переконування. Про це буде мова в четвертому
розділі. Але спершу слід зайнятися поставою,
яка намагається зрозуміти іншого.
| ||