2. Молитва в душпастирстві
Завдяки силі молитви невидима сила любові може дуже змінити описану в цій книжці поведінку і виразити її в дуже духовний спосіб. Ми, християни, віримо в силу молитви й просимо за наших рідних, за стражденних, за ворогів. Молитва полягає в тому, що звертаємося до Бога. Можемо також просити заступництва в Божої Матері й святих. Молитва передбачає віру, що Господь втручається в людську історію і що Його любов до людей, які справді вірять, чинить навіть чудеса. Але ця віра мусить перевищити матеріальне розуміння світу, який навіть не здатний зрозуміти, що рятівна сила Ісуса Христа може чинити чуда у всесвіті. Християнська постава – у важкі хвилини віддатися в руки Господа або благати Його про допомогу для добра інших. Молитва по своїй суті – це не прохання, а подароване спілкування з Господом без очікування на щось поза Ним самим. Але прохання є важливою частиною нашого контакту з Господом, бо виражає нашу біду й віру в Божу любов. Заносячи до Бога прохання, ми водночас повинні намагатися чинити те, що можемо. Відповідь на молитву – це безкорисливий дар, який не можемо вимагати в неба. Мусимо покірно просити як знедолені, але витривало, бо так нас вчив сам Господь. Прохач повинен постійно очищувати свої мотивації, позбавляти їх егоїзму. Часто молимося про навернення якоїсь людини, гріхи якої нас пригнічують. Така молитва егоїстична. Добро іншого мусимо випрошувати безкорисливо. Намір чистий тоді, коли добро другого не поєднуємо з собою, але, вільні від будь-яких інтересів, просимо про щастя другого й сповнення найглибшої туги, яку в ньому пробуджує Святий Дух. Багато
людей не вірять у силу
молитви, але це не шкодить.
Їхня віра в присутність
Господа не достатньо жива,
аби могли очікувати від Його
любові конкретних знаків.
Коли їх віра зміцніє, то
самі в цьому переконаються.
| ||