VIII. БЛАГОСЛОВЛЯТИ СЕРЦЕМ 

1. Любов в душпастирстві 

Святий Павло, закінчивши повчання про різні душпастирські завдання – ситуація подібна до нашої, – говорить про любов: 

Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, 

але не мав любови, 

я був би немов мідь бреняча 

або кимвал звучний. 

Якби я мав дар пророцтва 

і відав усі тайни 

й усе знання, 

і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, 

але не мав любови, 

я був би - ніщо. 

І якби я роздав бідним усе, що маю, 

та якби віддав моє тіло на спалення, 

але не мав любови, 

то я не мав би жадної користи (1 Кор. 13, 1-3). 

Перед тим св. Павло говорить про практику в Коринфі душпастирських чинностей: проповідування в екстазі, пророкування, добре розуміння віри, допомога бідним. Тепер додає до цього променювання вірою і мученицьку смерть. Стверджує, що це – прекрасні знаки любові, але якщо її в них бракуватиме, то вони не мають значення. Якщо віднесемо це до нашої ситуації, то можемо ствердити, що ані слухання, ані супроводження, ані відображення, ані свідчення, ані велика чутливість до групи не мають цінності, якщо їх не надихає любов. Здається, що згадана бажана поведінка нероздільно зв’язана з любов’ю і по своїй природі про неї свідчить. Св. Павло виразно торкається глибокої таємниці, яка водночас дуже конкретна і практична. Аби це краще пояснити, він продовжує: 

Любов - довготерпелива, 

любов - лагідна, 

вона не заздрить, 

любов не чваниться, 

не надимається, 

не бешкетує, 

не шукає свого, 

не поривається до гніву, 

не задумує зла; 

не тішиться, коли хтось чинить кривду, 

радіє правдою; 

все зносить, 

в усе вірить, 

усього надіється, 

все перетерпить (1 Кор. 13, 4-7). 

Св. Павло подає суттєві риси любові, які суперечні з душпастирськими інтересами. Вони показують слабку сторону любові. Справляють враження, що вона наївна і недієва. Бо чи не наївно всім вірити? А чи терпіти все – це не шлях до недієвості? Щоби зрозуміти значення цього фрагменту, потрібно вчутися у спосіб мислення душпастирів й інших служителів Церкви. Вони займаються душпастирюванням або якоюсь апостольською справою. Працюють енергійно, з практичною розторопністю, і саме тому наражаються на небезпеку не зважати на людей. Для осягнення мети використовують ближніх як механічні машини. Інші в своїй ревності пробуджують суперництво чи піддаються заздрощам. З переконанням у шляхетність своїх інтересів, шукають найефективніші засоби, яким бракує любові. Якщо хтось не згідний з їхніми планами, то використовують свою владу, до якої дуже прив’язані. Такій святій ревності й апостольській ефективності св. Павло протиставляє терпеливість, слабкість і безкорисливість любові. Стверджує, що любов здатна дати життєвий шанс також людям, які не вміщаються в наші плани, бо вона поблажлива і поступається інтересам інших. Тому вона виглядає слабкою, недієвою, наївною та невигідною. Але саме це свідчить про її велич. Ця позірна слабкість надзвичайно сильна. Св. Павло продовжує: 

Любов ніколи не переминає. 

Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. 

Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. 

Коли настане досконале, недосконале зникне. 

Коли я був дитиною, говорив як дитина, 

думав як дитина, міркував як дитина. 

Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. 

Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; 

тоді ж - обличчям в обличчя. 

Тепер я спізнаю недосконало, 

а тоді спізнаю так, як і я спізнаний. 

Тепер же зостаються: віра, надія, любов - цих троє; 

але найбільша з них - любов (1 Koр. 13, 8-13). 

Св. Павло вказує тут на різницю між любов’ю і вірою, і навіть протиставляє їх. В усіх інших листах він надає вірі в Ісуса Христа центральне місце. Проголошує, що ми покликані до віри в Господа, до віри, яку оживляє любов – її невіддільна супутниця. Вони взаємодоповнюються, поєднуються з надією, створюючи неповторну поставу, яка спрямовує погляд і серце на Господа. 

Але в цьому тексті Павло хоче розділити їх. Мабуть віра в Ісуса Христа, яка під час переслідувань була джерелом витривалості аж до мучеництва, в лоні спільноти викликала тверді – і навіть протилежні – постави, які переростали у брак любові. І тому Павло каже корінфянам, щоб віру злагіднювали любов’ю. Тим самим доказує, що любов перевищує віру, бо ніколи не зникає, в той час як віра тимчасова. Також згадує, що дар пророкування проминаючий і недосконалий. Очевидно, що віра, яка нас спасає і дає певний природний задаток пізнання божественного, дуже шляхетна, щоби могла просто зникнути. Віра не припиняється з закінченням земного життя, тільки змінюється. 

Св. Павло унаочнює це двома образами. Віра є як мислення дитини і повинна розвиватися. Доросла людина вже не думає як дитина. Так само наше пізнання Бога ще недосконале і не остаточне. Віра подібна до запиленого дзеркала, яке відображає тільки невиразний контур; натомість у вічному житті бачитимемо ясніше, ніж в сонячному світлі. Будемо споглядати Бога лицем в лице. Але любов зовсім інша. Вона вже є розпізнавальним і присутнім вічним життям. Смерть не володіє нею. Це хотів пояснити св. Павло корінфянам, аби віра лагіднили любов’ю. В його поясненні любов проявляється як таємна, глибока й могутня сила. Також Пісня Пісень вчить нас про незвичайну силу любові та її зв’язок зі смертю: 

Поклади мене печаттю на твоїм серці, 

печаттю на твою руку; 

любов бо, як смерть сильна; 

ревнощі люті, немов пекло. 

Стріли її - вогненні стріли, 

правдиве полум'я Господнє. 

Водам великим любови не вгасити, 

ані рікам її не затопити. 

Якби хто за любов віддав скарби свого дому, 

зазнав би лиш погорди великої (П.п. 8, 6-7). 

Ці слова Біблії пластично описують незвичайну енергію і пристрасну силу любові. Ані великі води, ані ріки – візуалізація стихій природи – не можуть подолати вогонь любові. Навіть смерть не може згасити її жар. Це згідне з твердженням св. Павла, що любов остаточна і по смерті не потребує змін – як у випадку віри. 

Також перша заповідь, на якій Ісус рішуче наголошує, вчить нас чогось нового про силу любові: 

Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю (Лк. 10, 27). 

Цю заповідь часто пояснюють у розумінні, що в наших серцях любов до Бога не може залишати місця іншим богам. Але ми повинні в ній помітити також заклик до розвитку продуктивності наших життєвих сил і звернення до Бога. Ця заповідь також містить думку, що можемо любити слабо й несміло, але також сильно й пристрасно, і вимагає від нас сильної й плідної любові до Бога. Закликає нас розвивати альтруїстичну й доброзичливу любов. Дуже виразно говорить про шляхетну особисту силу, яка оживляє всі наші емоційні, духовні й психічні сили. Сказане про любов до Бога з невеликими поправками стосується також любові до ближнього. Любимо Бога тою самою людською силою волі, якою любимо ближніх. 

Любов виходить із недослідженої глибини людини, але виражається у дуже конкретних вчинках. Має два напрямки. З одного боку, є невидимою настільки, що її прояви можуть існувати й без неї – як про це говорить послання до корінфян. З другого боку, виражається помітними жестами: допомога потребуючим, прощення ворогам, встановлення справедливості, прощення помилок нашим ближнім тощо. Відсутність таких зовнішніх проявів викликає в нас недовіру. Але любов може також існувати як повністю внутрішня дійсність, яку неможливо розпізнати фактами, які можна виміряти. Може непомітно ставити ближнього в центр і вчуватися в нього. В цій книжці це ясно представлено. В описаній поставі міститься сердечна любов до ближнього. Зовнішні жести її не применшують; якщо обставини вимагають, то вони завжди можуть проявлятися. 

<< Previous    1...   34  35  [36]  37  38    Next >>