4. Три фази зустрічі
У тридцятих роках кардинал Кардейн, засновник Християнської Робітничої Молоді (JOC), виокремив у зустрічах свого руху три фази: бачення, судження і діяння. Цей принцип швидко поширився – з огляду на своє практичне значення. Я помічав ці елементи при різних обговореннях і зібраннях і тому міг помітити кілька речей, які, як здається, пояснюють невдачі різних групових зустрічей. Згідно з моїми спостереженнями, кожна фаза має не тільки особливу мету, але підпорядковується окресленим правилам, які кожного разу вимагають інших дій. Це означає, що на початку нової фази змінюється не тільки поведінка, але для осягнення бажаної мети всі учасники мусять прийняти іншу поставу. Пригляньмося правилам і необхідним діям під час цих трьох фаз. Перша фаза – бачення, вона означає пізнання і знання. Це важливо, щоб прийняти нову й об'єктивну інформацію. Католицькій ментальності часто дорікали, що їй не потрібна ніяка інформація. Вважаємо, що Боже Об'явлення вчить нас усього, що маємо знати, а якщо нам ще чогось бракує, то Святий Дух уділить нам натхнень для виконання наших обов'язків. І тому можемо піддатися спокусі ігнорувати інформацію. Церковна ментальність більше дедуктивна, ніж індуктивна. Замість вивчення знаків часу або можливої різноманітності справ, католицька ментальність воліє звертатися до своїх абсолютних знань. Виходить від незрозумілого, від суттєвого; з вічних правд висновує можливості. І тому схильна не надавати великого значення конкретним фактам і не шукає потрібну інформацію. Окрім того велику роль відіграє багатий життєвий досвід і взаємні стосунки членів, і тому суттєвою є інформація з особистих свідчень. Ми багато часу відвели свідченню як вираженню особистого досвіду й пояснювали бажану поведінку слухачів: бути чутливими, зацікавленими, шанобливими, не осуджувати, не давати порад, не хвалити, не підтримувати, тільки розуміти, приймати й супроводжувати. Якщо зустріч групи відбувається у фазі «бачення» і з'являється свідчення, то його слід вислухати. Як вже знаємо, така поведінка відображається у відображенні. Дев'яносто відсотків проблем, з якими я зустрічався в праці з групами, поставало з неспроможності прийняти таку поставу. Також у менших групах, в яких між учасниками нема особистих стосунків, свідчення повинно випереджувати об'єктивну інформацію, супроводжувати її й проникати в неї. Навіть повністю об'єктивні факти слід подавати так, як їх бачив і пережив мовець. Їх слід подавати у формі особистого досвіду, щоб вони не видавалися необґрунтованими і дуже формальними. Якщо цих правил дотримуються, то перша фаза зустрічі сприяє стосункам, зміцнює довіру і дружбу. У такій невимушеній атмосфері серця самі відкриваються і можна ділитися вірою.
Друга фаза – судження, інтерпретація інформації, отриманої в першій фазі. Намагаються пізнати об'єктивну ситуацію. Порівнюють отримані повідомлення – через що проявляється різнорідність ментальностей, поглядів і точок зору. Обмінюються ідеями. Очевидно, що не можна інтерпретувати свідчення, тільки об'єктивну ситуацію. В першій фазі передавалися свідчення та факти. Група отримала однакову інформацію. Тепер члени пробують перенести свої погляди в одну площину. Результат у великій мірі залежить від зрозуміння, отриманого в першій фазі. Прямують до згідності, але її можуть і не осягнути. Бажана, але не обов'язкова згідність окреслює правила поведінки в цій фазі. Говорячи про дискусії, я згадав про подібну поведінку. Ми повинні з пошаною слухати думку другого і в міру можливостей присвоїти собі хід його думок, якщо можливо – продовжувати й доповнювати. У такий спосіб може розгорнутися розмова, в якій всі згідно будують дім, ставлячи цеглу на цеглу. Слід уникати будь-яких дискусій. Власну думку не можна висловлювати категорично, а слід зазначати, що вона не остаточна, аби не змушувати не висловлювати протилежні думки. Ця фаза є пошуком. Не можна боротися з абсурдними поглядами, а дозволити їм просто проявитися. Можемо покладатися на силу правди. У цій фазі проявляються відмінності в способі мислення. Одні – консервативні, інші – прогресивні. Кожна тема і кожна справа витягує ці відмінності на денне світло. Не має сенсу боротися з цими поставами чи переконувати в чомусь їх носіїв. Мусимо взяти їхні думки до відома, прийняти й шанувати. Дуже легко шанувати різницю поглядів, якщо після розмови в групі не відбувається якась спільна діяльність. Але якщо друга фаза веде до якогось рішення, то тоді дуже часто важко вести дебати неупереджено і спокійно. Але це слід пробувати робити, водночас звертаючи увагу на особисті стосунки, щоб вони при цьому не постраждали. Пояснимо це на прикладі дискусії про якийсь фільм. Спочатку кожний розповідає про свої враження. Потім пробуємо інтерпретувати, аби сформувати спільний погляд. Не проблема, якщо не буде спільної думки, бо кожний збагатить себе думками інших. Одностайні остаточні висновки не є чимось необхідним.
Третя фаза зібрання – діяння. Спочатку зібрали інформацію, потім її інтерпретували, аби отримати спільну думку, а в третій фазі слід окреслити спосіб діяння. З огляду на необхідність прийняти якесь рішення, напруження збільшується. У цій фазі велику роль відіграють вітальність, підприємливість, пристрасті, матеріальні інтереси, ідеологічний тиск. Розпочинається боротьба, створюються союзи; в певному розумінні – це політична діяльність. Кульмінаційний пункт цієї боротьби за владу – рішення, яке окреслить наступну діяльність. Борються між собою різні фракції, ментальності й інтереси, намагаючись подолати супротивників. У двох перших фазах було важливо стримувати почуття, які перешкоджають мирним дебатам й гамують поєднання. Уявімо собі політичні вибори або парохіяльне зібрання, де точаться дебати, чи слід голосувати в якійсь справі або поміняти якогось працівника. Поміркуймо про пристрасті під час чернечих капітул або про боротьбу на ІІ Ватиканському Соборі, аби під час голосування перемогла думка якоїсь фракції. Інші напруження виникають в католицьких організаціях або групах, коли парох чи аніматор хоче змінити щось, що справді корисне, але чому всі противляться. У третій фазі також змінюються правила. В більш-менш демократичній групі рішення приймається голосуванням; якщо група мала, то згоду можна осягнути без зайвих формальностей. Під час наради перед голосування важливо ясно подати мотиви, а ще важливіше – виразно окреслити процедуру, аби не збуджувати емоції. Повна
згода не є необхідною,
достатньо, якщо всі
погодяться, що голосування
окреслює спосіб виконання
плану. У такий спосіб
приймають думку більшості,
хоч кожний може вважати, що
запропоноване ним рішення
було би кращим. Різні
погляди слід шанувати,
рішення стосується тільки
реалізації плану. У групах з
однаковим способом мислення,
з подібною ментальністю й
інтересами, рішення не
викликає жодного спротиву.
Оскільки кожний
ідентифікується з тим, що
було схвалене, то виконання
має більшу динаміку.
| ||