3. Динаміка керівництва  

Одна катехітка розповіла мені, що вчила в двох різних школах. В одній панувала залізна дисципліна. Те, що не було дозволено, було заборонено. В коридорах і класах був повний порядок. Оскільки не було жодних дисциплінарних проблем, вести уроки було дуже комфортно. В другій школі панував абсолютний спонтанний хаос. Вговорити учнів врешті сісти за парти забирало багато часу й не тривало довго. Але вона сказала: «Я більше воліла би вчити в цій другій школі». 

Я був вражений: «Чому?» 

«Бо різниця виходила на поверхню, коли, до прикладу, я просила дітей намалювати якусь сцену з Євангелія або записати щось в зошиті. В першій школі мене питали, в якому зошиті мають це намалювати, на якій сторінці, яким кольором тощо, і не робили нічого, чого їм виразно не наказала. Боялися зробити щось самостійно й на власну відповідальність. В другій школі все було наповнене життям. Щойно я сказала, аби щось намалювали, відразу брали зошити й починали малювати, і часто досить оригінально. Це мене радувало. Волію битися за дисципліну, але принаймні мені подобається, що діти ініціативні й творчо співпрацюють». 

Я слухав із цікавістю. Її розповідь переконала мене, що її стосунки з дітьми були дуже добрими. До дітей, які проявляють ініціативу, можна достукатися тільки через особистий вплив. Той, хто без особистих стосунків намагається тільки ввести порядок, ніколи не зможе керувати динамічною, оригінальною та сильною групою. 

Передовсім розповідь катехітки представила, хоч і в надмірному виді, одне правило, важливе для всіх груп. Занадто дисципліновані люди наражаються на небезпеку втрати ініціативи. Ті, які дуже налаштовані до дії, тяжко переносять накладені на них обмеження. Активні в професійному і подружньому житті люди, студенти університетів й усі, які самі формують своє життя, не хочуть належати до груп з твердою дисципліною. У щоденному житті вони призвичаєні до незалежності, тому хочуть мати свободу також і в релігійних групах. Але є також люди, які потребують сильного керівництва. 

Чим члени якоїсь групи більш самостійні у приватному й професійному житті, тим більш схильні до того, щоб група була демократичною. Демократичне керівництво має свої правила. Ініціатива та керівництво виходить від членів групи. Пропозиція, щоб група чимось зайнялася, називається пропозицією порядку денного. Якщо хтось під час дискусії хоче змінити тему чи процес дебати, подає пропозицію порядку денного. В демократичній групі така пропозиція походить від спільноти. Члени у такий спосіб виражають не тільки свою участь у зібранні, але також почуваються відповідальними за його процес і участь у керівництві. Після подання пропозиції група роздумує – прийняти її чи ні. У такий спосіб керує вся група. В авторитарній групі зазвичай тільки лідер подає пропозицію; а якщо подав хтось інший, то лідер вирішує – прийняти її чи ні. Різні групи реагують на пропозицію по-різному. Якщо група демократична, то учасники роздумують і дивляться на реакцію інших людей групи; в іншому випадку дивляться на лідера. У такому значенні демократія – це питання ментальності, а не тільки системи, і тому не виключає ані існування лідера, ані участі в русі чи в організації. 

Коли я перебував у Бельгії та займався Християнською Робітничою Молоддю (JOC, Jeunesse Ouvrière Chrétienne), то там сильно наголошували на різницю між лідером і духівником. Це було в п’ятдесятих роках, коли католицькі рухи намагалися звільнитися від надмірного впливу кліру. Пояснювали, що лідер веде групу, а духівник натомість тільки представляє свою думку, повчання або свідчення, але не втручається у керівництво. Посереднє втручання духівника в молодіжних групах акцептувалося, щоби пробудити запал і оживити ініціативу членів. По суті, є різниця у питанні – хто з них відповідальний і відіграє головну роль. Якщо на якісь фабриці несподівано виник дефіцит чогось і керівництво не знає докладно причину цього, то кличе експерта, технічного радника, аби знайти причину й запропонувати вирішення. Технічний радник – не власник, не приймає жодних рішень. Він тільки інформує і в разі потреби надає конкретні послуги. 

Я переконаний, що упродовж останніх п’ятдесяти років католицькі рухи зробили значний поступ в намаганні самими керувати своєю діяльністю. Ще в двадцятих роках практично всіма організаціями керував клір і церковна влада, окреслюючи апостольські цілі. В тридцятих роках народилася Католицька Акція. Зі своїми чотирма відгалуженнями вона була продовженням апостольства ієрархії, хоча зросло самоусвідомлення мирян і деякі з них були включені в процеси прийняття рішень і покликані на відповідальні посади. 

У п’ятдесятих роках відбувся дальший поступ. У французькій Action Catholique виникли великі суперечки. Члени одного з її відділів вимагали, аби весь рух визначив нову мету. Вони говорили, що не хочуть бути продовженням апостольства, керованого кліром, і вимагали, аби метою організації було формування членів. Майбутня царина діяльності – формування членів так, аби кожний в родині й у праці випромінював віру так, як зможе. Очевидно, що весь рух мав би змінити мету. В тамті часи Католицькою Акцією керував клір, а її діяльність полягала в організації демонстрацій і заходів на користь християнського виховання тощо. Рух вже не був би знаряддям спільної акції. Діяльність у новому стилі – розвивати християнське життя членів. Змінилася би роль кліру. Замість керівників потрібні би були дорадники, які підтримують пробудження християнської свідомості, а не накидають себе як лідери. Група, яка запропонувала ці зміни, відділилася від Католицької Акції й створила окремий рух. В той самий час з подібними намірами виник Рух Християнських Родин. Мета – виховання до свідомого християнського життя так, щоб члени могли жити по-християнському всюди, куди їх закине життя. Ієрархія схвалила цей рух і поставила керівниками мирян, а священників дорадниками. 

Згідно з моїми спостереженнями, в шістдесятих роках постало щось нове. Незважаючи на великі здобутки, розвиток згаданих рухів сповільнився і навіть впав у стагнацію. Щоби відповісти на пробуджені очікування, один дуже динамічний молодіжний рух мав дати новий поштовх. Власне, це був не тільки рух, а зовсім новий стиль спілкування, інша ментальність, інший спосіб взаємного трактування себе. Здавалося, що нічого не сталося. Я навіть мав враження, що сталося якесь замішання, створилася якась пустка. Але коли відвідав різні місця, то помітив, що це не так. Як гриби після дощу, всюди поставали молодіжні, подружні тощо групи. Вони ніяк не називалися і не належали до жодних рухів. З’являлися всюди й несподівано, не хотіли приєднуватися до жодної організації і намагалися самі окреслити свої цілі. Найчастіше вони виникали довкола однієї чи двох осіб і майже завжди основою були дружні стосунки. Вони давали чудові приклади відчуття спільноти, шукали пояснень своєї віри, але рідко були зовнішньо активними. Як виникали, так само і зникали, не залишаючи по собі ані сліду, хоча намагалися розвивати життя спільноти. Вони прагнули автономної демократії, яка не зменшувала їхньої великої пошани до віри та ієрархії. 

Цікаво, що рухи, які сьогодні процвітають, такі як Курсійос, найчастіше мають подібні риси. Вони спираються на мирян, а їхня структура дуже розмита, хоча використовують дуже інтенсивну й чітко врегульовану ініціацію, яка породжує багато навернень. Але пізніше пропонують тільки допомогу, аби підтримувати стосунки й підживляти початковий ентузіазм. По суті, дають повну свободу в дальшому розвитку. Вони не будують організацію, а промують особисту ініціативу й відповідальність, бо їх мета – не вербувати адептів, а пробудити духовне життя в відповідальних людях. Також на увагу заслуговує харизматичний рух, хоча його структура також не дуже чітка. 

На початку моєї праці з групами був випадок, коли певна група, створена раніше з подружніх пар і активних людей, хотіла ввійти в Рух Християнських Родин. Я пішов до центрального секретаріату й попросив інформацію про статути й програми з попередніх років. Вивчив їх і представив членам групи. Групу цікавили не правила, а теми. Ми вибрали річну програму, але вона провалилася. Важко було встановити причину незадоволення. Ми змагалися з цим цілий рік – безрезультатно. Цікаво, що, незважаючи на невдачу, зацікавлення не ослабло і зібрання далі відбувалися. Врешті я запитав їх безпосередньо – чого хочуть. Кожний подав свою пропозицію. Я сказав: «Добре, занотуймо все, аби помалу обговорити». Матеріалу вистарчило на цілий рік. Для цієї групи це була відповідна поведінка. Тоді я переконався, що самостійна доросла людина добре знає, чого хоче; ставить питання і хоче все вирішити самостійно. Теми випливали самі – відповідно до ритму й потреб групи. Від мене очікували тільки того, щоб я відчув їхні устремління, шанував їх і підтримував своїми релігійними знаннями, але не вводив інші теми до їхньої групової динаміки й не агітував їх до жодної зовнішньої діяльності. Я помітив, що в історії католицьких груп останніх п’ятдесяти років виникало щораз більше самосвідомих і відповідальних груп, здатних діяти згідно з власною внутрішньою динамікою. 

Часом задумуюся, чи ці групи такі індивідуалістські, що не можуть об’єднатися в один рух. Не знаю, чи це відповідний час, аби дати однозначну відповідь на це запитання. Я переконаний, що ці групи могли би об’єднатися в один рух, але не так, як уже існуючі рухи й організації. Оскільки вони налаштовані демократично, то й об’єднання повинно мати такий самий характер. Може вони об’єднаються в більшу цілість, але настільки, наскільки це буде корисним для них і наскільки не втратять незалежність. Вони не терплять жодного керівництва зверху, не потребують жодних програм, тому в їхньому випадку не має сенсу приймати на себе якесь керівництво й обов’язки, типові для рухів. Але це не перешкоджає їм мати добрі стосунки з церковною ієрархією й приймати обмеження, які вона повинна накладати згідно зі своїм покликанням. Але вони можуть втратити великий досвід церковної спільноти, коли на якомусь конгресі зустрічаються тисячі людей з усіх частин країни, континенту і навіть світу. 

Згідно з моїм досвідом, ми, священники, часто, не усвідомлюючи цього, маємо сильну схильність панувати над групами. Коли я брав участь у групах священників, не виконуючи жодної керівної функції, то мені часто дорікали, що я гордий і не шаную ритму групи. Ця критика була дуже корисною, бо я зрозумів, що групи, в яких я був лідером, не насмілювалися це сказати. Мабуть їх стримувала пошана або я не розумів їхніх бажань, коли ставили під сумнів мою поведінку. І тому ми з колегами часто говоримо, що дорадники повинні створювати групи, в яких могли би обговорювати помилки своєї поведінки в групах. Для цього в групах потрібно проводити ревізію життя.  

Якось я розмовляв з товаришем про священників, які, згідно зі своїм покликанням, повинні поширювати віру. Він сказав, що боїться їх, бо з ними дуже важко мати безкорисливі стосунки: «Рано чи пізно від когось чогось хочуть. Потребують грошей або нашої співпраці в якійсь справі тощо. А потім людина потрапляє в сферу їхньої діяльності й відчуває, що її використовують». Це дало мені матеріал для роздумів; може він був правий. Хто працює в душпастирстві, дуже зайнятий у вікенд, коли інші відпочивають. Ситуація вимагає більшої активності, ніж в інших людей. І тому йому може бути важко мати безкорисливі стосунки. Він також може піддатися спокусі домінувати в ролі лідера. 

Деяким групам потрібний сильний лідер. Дебати, які тривають тільки кілька днів, а кількість учасників велика, мусять спрямовуватися сильною рукою. Короткотривалі групи потребують більшого керівництва. Створення групи вимагає часу. Молодіжні групи потребують ідеалів та інструкцій. Зазвичай вони просять вказувати їм напрямок і водночас хочуть бути вільними, щоби реалізуватися без перешкод. Курсійос – це ригористичні курси. Повинні бути такими, бо мають план, встановлений зверху. Групи з програмами дій, як на заводі, особливо коли працюють упродовж визначеного часу, зазвичай потребують сильного керівника. Умови окреслюють деталі. Але існують важливі для всіх груп правила. 

Загалом групи прагнуть більшої участі в керівництві. Якщо якась група може відповідально взяти демократичне управління, то має на це право. Але в міру емансипації група втрачає щось із зовнішньої ефективності. І тому якщо лідер – а в деяких обставинах група – не дозволяє частково або поступово ослаблювати керівництво або зменшувати ефективність, то група ніколи не стане самостійною. Деякі групи шукають підтримки в лідера, і задоволені цим. Але їм постійно слід давати нагоду практикувати самовизначення. Перші кроки до автономності слід обговорити. Група вибирає, приймає рішення і його здійснює. Потрібно дозволити можливі помилки і щойно пізніше їх обговорити, аби група їх помітила. Без помилок вона ніколи не стане самостійною. Очевидно, що йдеться про помилки, які можна виправити і завдяки яким здобувають досвід. Самостійність не виключає діалогу. Всі групи відкриті на діалог, але не всі толерують самоволю лідера. 

Час від часу варто поставити кілька запитань про стосунки з лідером чи дорадником. Яку роль йому визначає група? Чого від нього очікує? Як хоче включити його в групу? І навпаки: лідер повинен ясно сигналізувати – що пропонує і чого очікує. Якщо взаємні стосунки визначать наперед, то пізніше буде помітно, чи їх дотримуються. 

Бог – наш Отець. Форми батьківства дуже відмінні в залежності від того, чи йдеться про немовля, дитину, підлітка чи жонатого сина в розквіті літ, який питає поради в досвідченого батька. Сива людина терпелива і поблажлива, ніщо її не підганяє. Можливо, що навіть усміхається, коли дорослий син хоче зробити щось несхвальне. Мудрість батька часто полягає в тому, що він мовчить, поки його не запитають. В такому батьківстві довіра й обмін думок мають більше значення від ефективності й об’єктивних результатів. 

<< Previous    1...   31  32  [33]  34  35  ...38    Next >>