1. Формування групової свідомості
Послухаймо трьох катехітів, які після закінчення року обговорюють свою працю: Павло: Цього року катехизація не проходила добре. Хільда: Не будь таким песимістом. Павло: Я не песиміст, але чому не признати, що ми не працювали добре? Хільда: Йдеться не про те, що ми не старалися, просто пізно почали. Генрік: Проблема не в тому, що пізно почали, а в тому, що мало катехітів. Хільда: Причиною була не кількість катехітів, а відсутність Габріелі й Карла, які постійно додавали нам енергії своїм почуттям гумору. Павло: Вважаєш, що без Габріелі й Карла не можемо вчити релігії. Це вже обсесія. Хільда: А ти не хочеш визнати, що Габріеля і Карл дуже надихали групу. Павло: Ну добре, але ми повинні були взяти більше дітей; групи були більшими, а це означає більше праці. Генрік: Так, це зрозуміло, я передбачав це, але ви не вірили. А тепер самі бачите. Хільда: Це правда, але навіть з більшою кількістю дітей йшло би краще, якщо би ми краще розумілися. Генрік: Я говорив це ще наприкінці півріччя, але ви не хотіли слухати.
Між учасниками розмови виникло напруження. Не приймають висловлювань інших, тільки заперечують їх. Не будують взаємно, не кладуть цеглин одна на одну, але кожний відкидає ту, що поклав другий, і замінює її своєю. Судять одне одного: - Не будь таким песимістом. - Вважаєш, що без Габріелі й Карла не можемо вчити релігії… - А ти не хочеш визнати…
Докоряють собі: - Так, це зрозуміло, я передбачав це…
Кілька речень починаються від заперечення: - Проблема не в тому - Йдеться не про те… - Не будь таким песимістом. - Я не песиміст.
Інші починають із позірної згоди: «Так, але». Значення цього «так, але», безсумнівно, таке: «Так, те, що говориш, слушне, але зовсім неважливе. Це не по темі, бо проблема в чомусь іншому. Насправді проблемою є те, що я говорю». Якщо зглибимо стосунки між учасниками розмови, то ствердимо, що кожний з них вважає, що саме він знає все найкраще і тому компетентно заперечує твердження другого. Всі вважають себе фахівцями, ніхто не хоче вчитися. Думки зіштовхуються між собою, бо кожний сприймає інше пояснення як перешкоду або загрозу, або як помилку, з якою слід боротися. Кожний форсує свою думку з абсолютною певністю. Думають про справи, а не про осіб. Але насправді думають тільки про себе, про свої власні переконання. Що в такій групі повинно змінитися? Учасники повинні навчитися брати до уваги тему й водночас свої взаємини. Коли говорять, то ображають одне одного, заперечують одне одному, не дбаючи, щоб когось не зранити, бо кожний живе у власному світі й не помічає, що діється в групі. Підсумок зустрічі розбуджує чутливість до групової динаміки. І тому після такої розмови учасники повинні переглянути свою поведінку й зробити підсумок. Це би допомогло відкрити нездатність обмінюватися думками з іншими. Підсумування може показати групі, що її члени повинні слухати одне одного. В поданому обговоренні кожний приймає негативну поставу щодо другого. Всім слід помітити, що така розмова безсенсовна. Вони повинні слухати одне одного і відображати свої повідомлення. Навіть якщо тема розмови не розвивається, то ця фаза дуже конструктивна. Пізніше зможуть об’єктивно обговорити тему, до прикладу, своє навчання релігії. Розмова не розвиватиметься, якщо учасники не налаштовані доброзичливо або якщо стосунки не на такому ж рівні, що й тема розмови. Уявімо собі подану вище розмову так: Павло: Цього року катехізація не проходила добре. Хільда: Так, ми мали проблеми. Генрік: Я також нею не задоволений. Павло: Ми повинні вивчити цю справу. Хільда: Так, слід вияснити, чому так сталося. Павло: Це дасть нам досвід для наступного року. Генрік: Гадаю, що цього року умови були несприятливі. Хільда: Так, ми почали пізно. Генрік: Так, час біжить дуже швидко, а ми пізно зорієнтувалися. Павло: Окрім того, цього року було більше дітей, ніж минулого. Хільда: І цього року нас, катехітів, було менше, ніж минулого. Генрік: Так, деякі пішли. Хільда: Ми відчували відсутність Габріелі і Карла; вони завжди знімали напруження. Павло: Їм ніколи не бракувало ініціативи. Хільда: Саме так. Також між нами не було доброго спілкування. Генрік: Ми помітили це щойно через пів року. Хільда: Це правда. Розмовляли про це щойно в лютому. Павло: Саме так. Нас дуже поглинали особисті проблеми. Генрік: Оскільки групи були більшими, то ми мали з ними більше клопоту.
Ця розмова стосується цих самих фактів, але відбувається в цілком іншій атмосфері. Взаємини учасників добрі. Кожний приймає висловлювання інших і додає щось нове, що пояснює обставини і підтверджує, сприймає і доповнює сказане раніше. Кладуть цеглу на цеглу, аби разом реконструювати факти. Вони розуміють одне одного, поділяють свої точки зору й взаємно збагачуються. У цих двох прикладах не було різниці думок. Якщо погляди відмінні, то слід взяти до уваги ще один елемент. Жодна людина не володіє абсолютною правдою. Тільки Бог є правдою. Дійсність одна, але можемо до неї підходити з різних сторін. Навіть гору не можемо собі уявити, якщо не бачимо її з якогось окресленого ракурсу. Один дивиться на неї з одного боку, інший – з другого, третій – з літака чи гелікоптера. Кожний створює інший образ. Той, хто забуває, що бачить щось тільки з окресленого пункту, буде видавати аподиктичні вироки, бо вважає свою точку зору єдиною можливою. Той, хто приходить з однієї сторони, може не помітити гаю за горою і стверджуватиме, що його там нема. Той, хто бачить гору з іншої сторони, стверджуватиме щось інше. І у такий спосіб розпочнуть позірно нерозв’язну суперечку, якщо покірно не визнають відносність своїх точок зору. Є тільки одна дійсність, але на неї можна дивитися з різних точок зору. Якщо хочемо до неї наближатися, то мусимо постійно доповнювати свої знання. Кожний з нас володіє частиною правди, і завжди можемо навчитися чогось більше. Навіть якщо би хтось знав усе, хоча це й неможливо, зробив би щось корисне, якби в ситуації, коли співрозмовник шукає і вчиться, уможливив йому усвідомлення його власної точки зору. У такий спосіб ми торкнулися чогось, що я відкрив і присвоїв щойно по довгих роках. Часто мене звинувачували у категоричності, з чого я взагалі не здавав собі справи. Внутрішньо я був переконаний, що мої твердження відносні й що завжди виражаю тільки свою точку зору. Але зовні мої твердження виглядали спрощеними й абсолютними: «Є саме так» або «У цьому випадку справа виглядає так». Коли мене питали, то я відразу признавав, що мої твердження відносні, але в розмовах мої висловлювання справляли враження аподиктичних і беззаперечних. Врешті я знайшов причину цього. Якщо кілька осіб обговорюють щось і одна висловлюється категорично, то інші почуваються маргіналізованими. Їм здається, що вже не мають що сказати, бо все вже було сказано, і то аподиктично. Я помітив, що рішучі й категоричні твердження позбавляють інших бажання виражати свої, ще непевні, думки, які могли би допомогти інтерпретації проблематичної теми. Інші, додаючи свої думки до дискусії, формують уявлення про предмет розмови. У розмові чужу свободу треба не придушувати, а підтримувати її розвиток. Треба старатися, щоби співрозмовник доходив до рефлексії і вносив у дискусію ще не вербалізовані аспекти. І тому слід постійно наголошувати, що наше завдання – це тільки спроба вирішити деякі справи і що потрібно вислухати також іншу думку. Якщо починається дискусія на якусь конкретну тему і кожний старається внести в неї свої думки, то добре зазначити тимчасовість своєї думки таким введенням: «Схиляюся до думки…» або «Мені здається, що…», «Правдоподібно…» або «Вважаю, але не впевнений…». Можна також виразно спитати: «Що ви про це думаєте?» Якщо йдеться про віру, то не потрібно послаблювати певність власного переконання. У самій природі свідчення лежить те, що воно не претендує на універсальну значущість, отож не обмежує свободи другого. Така розмова є основою для передачі віри. Як часто точаться запеклі суперечки на релігійні теми: таїнства, душпастирство, церковне керування, методи апостольської діяльності, відновлення літургії і структур. Войовнича дискусія з тими, які барикадуються за своєю уявною правдою, які хочуть показати свою вищість і зачиняються від інших, нищить релігійну атмосферу. В таких обставинах Господь мовчить. Добрі стосунки – це як русло річки, в яку може плисти вода, потрібна для передачі віри. Кілька років тому в університеті, де я викладав, ми мали в нашому професорському гроні проблеми з порозумінням. Тоді почали говорити про курси з динаміки груп. Ми запросили професора, який на цьому спеціалізувався, щоби ввів нас у цей метод і спрямував групу професорів у властивому напрямку. В курсі взяло участь близько п’ятнадцяти осіб. Спочатку запрошений гість представив свій план і оголосив, що, враховуючи пропозицію групи, запропонує кілька практичних вправ. Спочатку він хотів познайомити нас з загальною теорією групової динаміки. Дав нам до вибору два різні способи представлення основних принципів. Сказав, що перший спосіб – конкретний, спирається на вибраному досвіді; другий – теоретичний і систематичний. Попросив нас, групу з п’ятнадцяти професорів, вибрати один із цих методів. Додав, що різниця незначна. Потім замовк, а ми пробували зробити вибір. Але ми не могли дійти згоди. Частина вибрала перший спосіб й не хотіла поступитися; інші – навпаки. Пропозицію ввести посередника відкинули обидві сторони. Сперечалися цілу годину. Мені було соромно. Але професор не хвилювався. Я сподівався, що він втрутиться й допоможе нас спільно вирішити це питання, але він сидів нерухомо, без емоцій на обличчі, спокійний, але водночас дуже уважний. Через півтори години він почав говорити й показав, що відбувалося в групі. Повторив слова кожного й конкретно пояснив, яке ставлення до групи за цим приховувалося. Одні твердо трималися своєї думки, не погоджуючись на жодний компроміс. Інші весь час мовчали. Один із учасників на перерві встав і вийшов. Не вдаючись у подробиці, професор описав увесь процес і пояснив значення нашої поведінки для всієї групи. Наші дебати були повною поразкою, але коментар професора мене переконав. Переді мною відкрився новий світ, бо я зрозумів цінність особових стосунків у групі. Під час дискусії я повністю занурився у вирішення проблеми. Натомість професор показав те, що діялось між нами. В той час, коли ми дискутували про мотиви рішення і аргументи, його цікавили тільки наші взаємні стосунки. Для мене це було дуже повчально. Пізніше сталося щось більш неприємне. Наступного тижня все повторилося. Професор попросив нас продовжувати пошуки рішення. Ми знову почали дискутувати, але процес зустрічі був важкий і не було позитивного закінчення. Ситуація стала гротескною, бо така втрата часу через дрібне рішення не мала жодного сенсу. Але професор не нервував. Навпаки, ми давали йому багато матеріалу. Він ще раз проаналізував втомливий, але цікавий процес. Завдяки цьому я багато чого навчився. Важко визнати, бо це неймовірно, але упродовж наступних п’яти зустрічей діялося це саме. Ми були в розпачу. Дехто вже був готовий прийняти будь-яку пропозицію, аби це припинити. Це було неможливо. Після шостої зустрічі професор закінчив курс. Я зрозумів, як група може зазнати поразки і до якого рівня може бракувати групового усвідомлення. Також я навчився спостерігати за стосунками учасників, в той час як вони займалися завданням і обговоренням теми. Після цього я вже спостерігав за активністю інших груп. Відкрив, як важливо робити ревізію поведінки групи, яку зазвичай називають підсумуванням. Це дає можливість зрозуміти динаміку групи, виробляти чутливість до неї і є єдиною гарантією, щоб вона добре функціонувала й могла коригувати свої помилки. Якщо якась група під час зустрічі поводиться невідповідно, то ці проблеми будуть постійно повторюватися. Пів року клекоче незадоволення, розвивається критика, врешті група розпадається. Але якщо за три місяці учасники помітять свої помилки, то мають ще час, аби змінитися, і група, швидше за все, виживе. Якщо вони чутливі і після першої зустрічі хтось запропонує зробити підсумування, то втрачена тільки одна зустріч. Може трапитися, що хтось з ясним умом помітить помилку вже за п’ять хвилин і група відразу реагуватиме. Ефективність діяльності групи залежить від її чутливості; якщо всі учасники мають достатню чутливість, то жодних проблем не буде. Через підсумування група вивчає свою функціональність і розвиває відчуття спільноти, завдяки чому стосунки врівноважені. Пам’ятаю групу, яка збиралася щомісяця, але навіть через шість років її учасники не погоджувалися на підсумування. З цілком конкретних причин група не розпалася, її діяльність була задовільною, але взаємні стосунки ніколи не вияснялися і тому спілкування було поверхневим. Зовні була постійна балаканина і критика. Характерно, що коли групову динаміку не обговорюють під час зустрічей, то критика розвивається поза групою, за плечима учасників; стосунки не щирі; втрачається багато енергії на зменшення напружень. Відверте незадоволення групи – це властивий мотив, аби проголосувати за підсумування, навіть якщо його принципово відкинули. Підсумування – дуже проста процедура. Наприкінці зустрічі група дає згоду. В праці з недосвідченими групами і в разі виникнення проблем підсумування після кожної зустрічі дуже доцільне. Важливий принцип підсумування – обговорення тільки процесів, які відбуваються в групі під час зустрічі, а не теми зустрічі. Для зацікавлених і досвідчених учасників це очевидно. Якщо групового усвідомлення ще немає, то постійно повертається тема зустрічі. Це говорить про те, що під час зустрічі група не була уважною до процесів, які в ній відбувалися, бо учасники ще нечутливі до процесу в групі. Зазвичай розпочинаю підсумування двома питаннями: «Що відчував кожний окремо під час зустрічі?» і «Що діялося в групі?». Перше питання стосується особистого досвіду, друге питання спрямоване на спільноту. Перше питання потрібне, щоб кожний виразив своє відчуття зв’язку з групою. Слід артикулювати своє відчуття комфорту чи дискомфорту. Чому даний учасник відчував дискомфорт? Що йому не подобалося? Група радіє, якщо хтось почувається її частиною. Це почуття зміцнює спільноту і є цінним елементом групової свідомості. Також важливо виразити незадоволення і його причини. Свідчення, що щось не в порядку, розплющує очі й веде до розпізнавання помилок. Причиною може бути якась особиста проблема, але група мусить розпізнати, що хтось не відчуває, що належить до неї, і що він незадоволений. У новостворених групах часто трапляється, що хтось під час зустрічі не говорить ані слова. Таке мовчання пробуджує почуття небезпеки. Група не знає, що дана особа думає. У такий спосіб хтось може приховувати незадоволення, але може також планувати співпрацю, тільки ще не насмілюється. Те, що група може розпізнати, як кожний бачить свою участь, дає їй велику певність, зміцнює взаємозв’язки, зміцнює відчуття приналежності й робить непорозуміння чи дискомфорт особи спільною справою. Друге питання стосується групи. Це запрошення до всіх учасників взяти на себе відповідальність за групову динаміку, бо її легко переносять на лідера. В недосвідчених групах дуже важко отримати чіткі відгуки. І тому зазвичай питаю про найважливіші факти під час зустрічі: чи був якийсь прогрес, чи зустріч була кращою від попередньої. Також запитую, чи атмосфера була теплою і чи помітили якісь приховані напруження чи інші проблеми. Такі допоміжні питання полегшують відповіді, не формулюючи їх заздалегідь. В
недосвідчених групах я
спочатку прошу, аби в
границях підсумування всі
відповіли на ці два основні
питання. У такий спосіб
кожний має нагоду щось
сказати і шанобливо слухати
інших. В групах, які вже
розвинули чутливість,
підсумування спонтанне,
цікаве й приємне. Завжди
можна навчитися чогось
нового. Вираження почуттів
супроводжується спокійною і
заохочуючою розмовою, яка
позитивно впливає на
спільноту. Група, яка
розвивається правильно й
готова до спілкування, не
боїться підсумування, бо
воно підтримує стосунки,
зміцнює відчуття єдності,
розвиває взаєморозуміння і
допомагає прийняти виявлені
слабості; у такий спосіб
створюється клімати
розуміння. Цей процес
означає спільно ділитися
життям, отож надається також
і до ділення вірою.
| ||