4. Розмова з шукачами
Якщо хтось повинен прийняти рішення, але ще не має певності, то завжди охоче поговорить із товаришем. Тому розуміючий християнин покликаний допомогти ближньому при виясненні якоїсь справи. Хтось отримує солідну пропозицію праці, яка вимагає від нього багато жертв. Мав би продати свій дім, змінити оточення, до якого звик, і почати все десь далеко. Не знає, чи прийняти цю пропозицію. Якийсь студент незадоволений своїм факультетом, хоче вчитися на іншому, але ще нерішучий. Ще хтось по кількох роках подружнього життя думає про розлучення, бо ситуація важка та безнадійна, але й в розлученні не бачить доброго вирішення. Перед молодим кваліфікованим працівником відкривається перспектива кар’єри в іншій країні, але він відчуває, що може вже не повернутися. Дівчина роздумує над тим, щоби розірвати стосунки з коханим. Зустрічаються вже кілька років, кохаються взаємно, родини вже налаштовані на шлюб, а вона відчуває, що щось у їхніх стосунках не так. Ще хтось хоче порадитися, чи повинен прийняти якусь церковну місію або навпаки – чи вийти з якоїсь групи, бо це забирає багато часу. У таких ситуаціях дорадник намагається зазвичай подати інформацію та кілька критеріїв, які можуть вплинути на рішення. Безсумнівно, що в деяких випадках, таких як вибір професії чи прийняття якоїсь посади, інформація дуже важлива. Але, на мою думку, слід починати не з цього, бо хтось, хто хоче з нами порозмовляти, очікує іншої допомоги. Якщо хтось хоче обговорити рішення, яке має прийняти, може свідомо чи несвідомо мати подвійний намір. Якщо хоче втекти від відповідальності, то шукає підтримки в дорадника. У такому випадку його думка, інформація й поради дають цій особі підтримку й певність. Часом хтось безпосередньо хоче отримати пораду, критерії, інформацію і певність. Але така певність узалежнює його від дорадника. І тому буде невідповідним заспокоїти його прагнення. Але якщо він хоче взяти на себе відповідальність і самому вирішувати, то будь-які поради його обтяжують. Я розмовляв із багатьма людьми, які не хотіли ні з ким радитися, бо ще не зустріли нікого, хто би їм допоміг, не впливаючи на їхню відповідальність. У таких випадках рахуються не слова, а факти. Багато говорять: - Не хочу нічого радити, але, на мою думку, ти повинен…
Немає сенсу заперечувати те, що робиться насправді. Хтось приходить до товариша, бо він для нього важливий. Вірить у його дружбу, в те, що бажає йому добра, що керується здоровим розсудом. І тому надає велику вагу думці товариша. І тому тоді товариш поводиться не відповідно, коли освідчує, що не хоче йому нічого радити, хоча в цьому самому реченні саме це й робить. Інші говорять: - На твоєму місці я зробив би це так чи так.
Тут ще інша ілюзія. Хто так говорить, хоче зробити враження, що близький даній особі, ніби перебуває в її шкурі. Але це неправда. Але, незважаючи на це, нав’язує другому якесь рішення. Нав’язує себе другому, хоче не допомагати, а наказувати. Як у таких випадках має виглядати властива поведінка? Мета – спонукати товариша до відповідальної та автономної людської поведінки, аби віднайшов себе. В центрі має бути не рішення, а товариш, бо важливе не його рішення, а те, що воно походить від нього, що належить йому. Властивим є те, що його до цього спонукає. Надана допомога не веде до конкретного рішення. Замість того, щоб роздумувати над мотивами, слід підтримувати процес рефлексії і прийняття рішення. У такий спосіб дорадник збагачує життя товариша, а не стає на його місце. Уявімо, що поради просить молода людина, бо має сумніви щодо запланованого шлюбу. «Ти сам повинен прийняти рішення, бо це ти будеш з нею жити». Такий заклик виразно виражає, що рішення має виходити виключно від того, хто його приймає. Повинно базуватися на його преференціях і почуттях. Це стосується кожного вибору. Якось відомий фаховий дорадник дослідив спосібності студентів і на основі висновків видав категоричну думку, яку професію кожний з них повинен вибрати. Його не цікавили бажання конкретних осіб. Для нього це не мало значення, бо вважав, що якщо хтось заангажується у даний фах, то помалу до нього зростатиме бажання. Гадаю, що дуже не помилюся, якщо стверджу, що краще, аби хтось помилився у виборі професії, потім її змінив, але в першому виборі був відповідальним. У такий спосіб вчитиметься пізнавати самого себе, ризикувати, навіть помилятися, бо тільки так стаємо особою у властивому розуміння цього слова. Але не хочу заперечувати користь доброї інформації. Тільки в деяких дуже конкретних випадках варто втрутитися, а саме, коли хтось у дуже збудженому стані хоче прийняти рішення з фатальними наслідками. До прикладу: одружитися після короткого часу знайомства, вирішити щось під натиском сильної пристрасті, розлучитися через тимчасовий подружній конфлікт тощо. В інших обставинах ми повинні обмежитися підтримкою процесу розпізнавання. Очевидно, що не говоримо тут про випадки психічної хвороби. Співрозмовник повинен усвідомити свої почуття і взяти до уваги всі мотиви. Мабуть він уже розглядав можливості, обставини й мотиви. Мабуть уже багато разів йому приходили до голови всі за і проти, щораз ускладнюючи ситуацію. Якщо зможе перенести процес вибору з раціональної площини в площину своїх переживань, то його розуміння покращиться. Тому потрібно підтримувати його самовираження, слухати його і супроводжувати в пошуках. Це відбувається через відображення повідомлень. Якщо це зробиться, то на наступних етапах слухання можна радити, подавати інформацію, дати. Часто, коли процес вибору затягувався, я доповнював відображення питаннями, щоб прояснити ситуацію. Варто пізнати, чого хтось хоче і що цінить. Уявімо, що молода людина мріє про професію лікаря і священника. Розглядає об’єктивні вимоги, намагається розпізнати Божу волю, шукає найкраще вирішення тощо. Потрібно також зрозуміти, чого вона бажає більше, що її більше притягує. Ця внутрішня схильність, яку називаємо бажанням чи радістю, підсумовує життєво важливі чинники і показує суму внутрішніх устремлінь; тому можемо вважати її вираженням Божої волі, якщо вона містить шляхетні прагнення, а не тільки нижчі відчуття, такі як вигода чи лінивство. Врешті-решт це налаштування, яке називаємо бажанням, є вираженням усіх наших схильностей і роздумів. До нього належить останнє слово при прийнятті відповідального рішення. І тому дуже важливо звертати на це увагу, аби воно проявилося. Те, що хочемо робити, надає нашому рішенню певність і зміцнює наше почуття свободи. Уява може допомогти. Тому, в кому борються дві різні можливості, раджу вибрати одну з них і кілька днів вчуватися в неї. Уявити собі, що вже прийняв рішення. Зануритися у деталі. Якщо, до прикладу, треба виїхати до іншої країни, то уявити, що вже прийняв цю пропозицію. Поміркувати, що на це скаже жінка, що робитимуть зі своїм будинком – продадуть чи розпорядяться інакше. Добре також уявити прощання з близькими людьми, друзями. Взяти до уваги, що треба буде щодня розмовляти чужою мовою. Поміркувати, що треба бути жити в інших умовах, чи це буде приємно. Яким буде нове помешкання, нові стосунки. Якими будуть нові знайомі, чи відчуватиме ностальгію. За деякий час слід здати собі справу, чи все це відповідає бажанням і планам. Слід розпізнати, яким буде почуттєве життя. У такий спосіб слід розглянути інші варіанти. До прикладу, як будуть укладатися наступні стосунки тощо. Врешті потрібно порівняти свої відчуття в обох випадках і усталити, що принесе більше щастя, спокою – і тому краще. Ця внутрішня гра уяви може витягнути на поверхню мотиви, скристалізувати їх і усвідомити. Хто має
прийняти важливе рішення,
той повністю занурюється в
себе. Розповідати йому, як
це відбувалося в моєму
випадку – невідповідне
втручання в процес його
розпізнавання. Особисте
свідчення тут не на часі.
Відповідні питання могли би
звучати так: Як почуваєшся у
цих різних ситуаціях, коли
уявиш себе в присутності
Бога.
| ||