<< Previous    1...   24  25  [26]  27  28  ...38    Next >>

3. Розмова зі страдниками  

 

Страждання спричиняє більшість релігійних проблем; фізичний біль, безсилля щодо різних проявів несправедливості, розчарування в коханні, напруження між близькими людьми, конфронтація зі смертю. Часто зустрічаємося з людьми, які оплакують померлих близьких. Іншим разом стоїмо біля хворого з невиліковною хворобою – має рака, хоча він ще молодий і має кілька дітей. Є трагедії, які розбивають серце. Приходять люди, які в стані обурення й бунту просять в нас поради. Як слід у таких випадках вести розмову? 

По-перше, як завжди, слід надати нагальну допомогу. Якщо хтось впав у річку, то спершу його слід витягнути, а потім вже жаліти його. При нещасному випадку спочатку треба викликати швидку допомогу. Але якщо зовнішня допомога не потрібна, то найкраще вирішення – прийняти страждання другого і погодитися з тим, що він мусить терпіти. 

Якось я розмовляв з подружжям, яке розповіло, що народження наймолодшої дитини було дуже болісним. Не було лікаря, який би провів анестезію. Тепер жінка була вагітною і боялася наступних пологів. Під час розмови я натякнув, що тепер є звичай, що чоловік присутній під час пологів, щоби підтримати дружину і зміцнити їх стосунки, і як знак, що обоє приймають свою дитину. Жінка сказала, що в жодному разі не погоджується на присутність чоловіка. Я здивувався, що так рішуче відмовляє. Вона пояснила, що її чоловік так сильно її любить, що не може дивитися, як вона мучиться. Під час останніх пологів її так боліло, що плакала спазматично. В пологовій її тримали, поки не заспокоїлася. Потім зайшов її чоловік. Був дуже схвильований, взяв її за руку і дуже просив: «Анно, не плач». Продовжувала: «Руперт не міг дивитися, як страждаю, він так мене любить, що не може цього переносити». Його прагнення, щоб вона не плакала, дуже її боліло, бо свідчило про те, що не приймав її страждання. І тому не хотіла, щоби був присутній при наступних пологах. 

Під час розмови я сказав, що в кожному разі – це знак великої любові, коли мужчина стражданням дружини переймається більше, ніж своїм. Участь є мірилом любові. Було би краще, якщо би він тоді взяв її за руку, дав їй більше відчути свою присутність і внутрішньо прийняв, що вона повинна перенести такий біль. Тоді вона би відчула розуміння і що хтось її підтримує. Оскільки чоловік хотів припинити її плач, то вона відчула, що не прийнята зі своїм болем, який в той момент став незгладимою частиною. Так чи інакше, але їй було важко прийняти це. Бо якби вони були з’єднані так, як у гнізді, то легше би перенесли терпіння. Несприйняття чоловіком її терпіння викликало в неї відчуття недолі й самотності. 

Приклад Божої Матері дуже вимовний. Під час публічної діяльності Ісуса супроводжувала Його дуже делікатно й на відстані. Але на дорозі на Голгофу була близько. Чекала на Нього, дивилася на Нього і обнімала Його. Була присутньою і близько. Прийняла Його ганебну смерть. І тому не відчувала ні страху, ні бунту. Церква називає її Скорботною Матір’ю, а не боязливою. Тільки не прийняте страждання породжує страх; прийняте також болить, але без страху. Те, що Марія прийняла страждання Ісуса, було єдиною справжньою допомогою, яку Він тоді отримав від людства. 

Якщо приймемо нещастя другого і не чинитимемо йому опір, то зможемо дивитися на страдника без гарячкового шукання чогось, що відверне його увагу від страждання, не перешкоджатимемо йому виражати жаль, не протестуватимемо, не пускатимемо сльозу, не даватимемо порад і не балакатимемо порожніх слів типу: «Це пройде», «Не думай про це», «Все не так погано». Наше супроводження допоможе йому прийняти свою ситуацію. 

Так само поводився з нами Ісус Христос. Багато людей мене питало, як Євангеліє пояснить, що в житті є несправедливість і страждання, до прикладу, смерть невинних дітей, а, з другого боку, багатьом поганим людям живеться дуже добре. Часом відповідаю, що не знаю. Вони дивуються. Як духовна особа цього не знає? Часом говорю, що нема пояснення. Тільки знаю, що Ісус не пояснював і не виправдовував страждання, а страждав разом із нами. Приєднався до нас. У Гетсиманському саду страждав і прийняв своє страждання. Хотів розділити наш біль. 

Пам’ятаю, що ще молодим священником під час першого року священства я зустрічався, переважно у сповідальниці, з різними людськими трагедіями. Я не міг, за окремими винятками, змінити хід подій. У деяких випадках можна би було допомогти, якщо би я мав час. Але моє навчання і обов’язки забирали весь час. З часом я зустрічався з щораз більшою кількістю трагедій, що мене дуже мучило, бо важко переносив неможливість їх вирішення. Я не хотів бути нечутливим до нещасних. Я знав рутинність деяких дорадників, які здушують власні почуття й дають стереотипні відповіді, постійно повторюючи їх у тій самій формі. Я не хотів їх наслідувати, з другого боку, стурбованість також не була вирішенням. Упродовж кількох років я зрозумів, що не варто мучитися співчуттям, натомість слід брати участь у терпінні інших. Я повинен був погодитися, що не можу усунути все страждання і що є люди, які мусять терпіти, хоча хочу їх цього позбавити. Завдяки такій поставі мені вдалося допомогти багатьом людям. У моєму розумінні, я надав братерську допомогу страдникам і помираючим. Просто приєднався до них. 

Найбільшою бідою є самотність. Натомість найбільшим щастям є повне спілкування: небесна учта. Якщо хтось зазнає чиєсь товариство, то його смуток зникає як сніг весною. 

Як проявляється таке супроводження? Це не вираження словами акцептації терпіння іншої людини. Потрібна дія. Також не допоможе порада прийняти терпіння, бо страдник може мати враження, що його не розуміють і осуджують. Така порада містить осудження, що другий не прийняв свого терпіння. Незважаючи на те, що так є насправді, така порада шкодить його почуттю «я», а до його терпіння додає інше терпіння, тому може бути не прийнятою. У якій формі можемо виразити своє прагнення допомогти? Чи маємо порадити другому, щоби спокійно виплакався? Я це робив часто, але безрезультатно. Окрім того автор такої поради може виглядати гордим. Хтось з бажанням супроводжувати когось у важкі хвилини часом поводиться так, ніби був якимось героєм. Але краще залишитися на другому плані. Можемо зовсім звичайно і просто спрямувати свою увагу на страдника, на його біль і повідомлення. Ми повинні відображати його переживання і повідомлення: 

- Це тебе болить – якщо він це виражає. 

- Ти багато терпів – або щось подібне, що відповідає ситуації й розмові. 

- Тобі важко це прийняти. 

- Відчуваєш бунт проти цього. 

 

Супроводження означає, що зосереджуємося на болях іншого, на його внутрішньому смутку й стражданнях, не осуджуючи, нічого не радячи й не боячись за нього. Це жест товариша. Мусимо постійно перебувати в такій поставі, допоки він в такому стані. Поки страдник не заспокоїться – а це буде знаком акцептації, не можна залишати поставу супроводження й говорити щось інше від того, що цю особу переконує, що її повідомлення сприймаються правильно і з любов’ю. Все інше буде відхиленням від теми, непотрібною дигресією, бо негативно впливає на зв’язок і довіру. Бо це також було би проявом нашого страху. Мусимо бути зосередженими на болях і стражданнях другого так довго, аж поки вони не стихнуть. Щойно пізніше корисно засвідчити, що Ісус його любить, веде його і є біля нього. Якщо страдник відчує присутність товариша, який його розуміє, то зможе відкритися на віру в присутність Ісуса. Може переконатися, що Ісус його справді любить, а своє терпіння поєднати зі страстями Ісуса. На його віру впливає дружба, яку зазнав. Без такого досвіду свідчення може бути відкинутим як кліше. Основою передачі віри є розуміння, прийняття страдника і перебування біля нього. 

Свідчення полягає в тому, щоби проявити свою любов. Це віра в те, що страждання людини є таїною, що любов зростає в стражданнях і що прояв найбільшої любові – любові Бога – незбагненним способом закінчується на хресті; що мусимо охреститися в смерті Господа; що мусимо вмерти з Ісусом, але ця смерть веде до життя. Мусимо свідчити саме про це, а не про свій досвід страждання. Страдник не здатний слухати про нашу біду. Розповідати про неї – це очікувати, що він нас зрозуміє, але поглинутий власним станом. Достатньо перебувати біля нього й ділитися вірою, що Ісус поряд. 
<< Previous    1...   24  25  [26]  27  28  ...38    Next >>