2. Розмова з агресивними особами
Часто трапляється, що серед незнайомих людей, на конференції, за обідом, під час дебатів хтось вибухає гнівом і викидає з себе кілька агресивних речень або починає провокувати інших. Спонтанна реакція – захищатися чи контратакувати. У такий спосіб приймаємо таку саму поставу й відповідаємо на удар ударом. Це не відповідна атмосфера для релігійних тем. Як поводитися у такій ситуації? Я вважаю, що захищатися недоцільно, навіть якщо атака несправедлива, поки нападник перебуває в збудженому стані, бо тоді він не здатний розсудливо оцінити дійсність. Я часто мав бажання записувати розмови на магнітофон, але ніколи не працював науково, окрім того не хочу цього робити, бо це неможливо поєднати з особистим зв’язком. Але я знайшов розмову між психологом і пацієнткою [1]. Пацієнтка починає безпосередньо атакувати психологію. Критикує особу психолога і його професію. Він зберігає повний спокій. Хоча мусить визнати, що їх взаємини не типові й чогось подібного немає у щоденному житті, але вважаю розмову між клієнткою (К) і терапевтом (Т) вартою уваги тому, що терапевт своє терпеливістю й вчуванням змінює ситуацію.
К1: Знаю, що пан у цій справі зі мною не погодиться. Я переконана, що психологи і психіатри не схвалюють таких думок. Усі статті по психології ведуть до висновку, що людям слід дозволити робити те, що хочуть. У такий спосіб навчають морального релятивізму. Дуже добре знаю, що мої ідеї не сучасні, але в цій царині мода мене не цікавить. Т1: Пані має враження, що всі психологічні статті у якийсь спосіб підкопують моральність. К2: Враження? Вам здається, що йдеться про звичайне враження, про чисту думку? Т2: Хм. Це не враження, йдеться про факт. К3: Очевидно. Т3: Хм. К4: Прошу показати мені якусь, будь-яку, книжку по психології – можете навіть пошукати в університетській крамниці, – яка з моральної точки зору не є більш-менш облудною. Т4: Усе, що Ви прочитали, більш-менш облудне. К5: Чи є якась підстава, аби вважати, що те, що продають в університетській книгарні, не представляє усю психологію? Т5: Ви не бачите такої підстави. К6: Якщо книжки в університетській книгарні не представляють усю психологію, то я питаю, де можна купити книжки, які представляють усю психологію? Т6: Якщо ці книжки не подають справжній образ, то в такому разі «де маю їх шукати?» К7: Саме так. Т7: Але в цій справі Ви вже так переконані, що не маєте жодних сумнівів. К8: Добре, прошу вислухати, я не фахівець у цій галузі, але помітила, що кожного разу, коли відкриваю якусь книжку про психоаналіз, то бачу, що в ній багато натяків, прямих або підступних нападів на традиційну моральність. Т8: В кожній книжці, яку берете до рук, завжди прослідковується ця сама підступна тенденція. К9: Саме так. Т9: Хм. К10: Розумію, що Ви не можете мати подібного враження. Ви – психолог, отож не можете помітити жодних нападів там, де я їх бачу. Факт, що Ви – психолог, може впливати на вашу точку зору. Мусимо визнати, що всі ми якимось чином в’язні свого фаху. Ви мене розумієте, я не стверджую, що Ви самі, ваші теорії чи праці підступні. Т10: Ви мене не зараховуєте до підступних авторів, але вважаєте, що не можу уникнути наслідків своєї спеціальності. Хто в чомусь перебуває, то не бачить добре, що там коїться. К11: Так є… окрім того Ви не можете позбутися впливу своєї спеціальності. Т11: Тобто, краще судить хтось, хто не є фахівцем. К12: З певної точки зору так, хоч не з кожної. З фахової точки зору я не компетентна. Погоджуюся. Т12: Але з іншої точки зору ваша позиція краща. К13: Так, це моя думка. Т13: Хм. К14: Розумію, що через такі висловлювання видаюся дуже зарозумілою. Але все-таки вважаю, що факти є такими. Т14: Ви не хочете виглядати зарозумілою, але вважаєте, що факти незаперечні. К15: Очевидно, що незаперечні, хоча, як я вже говорила, багато людей з цим не погоджується. Це неминуче. Т15: Що різні люди по-різному сприймають факти. К 16: Дехто не знаходить у цих книжках нічого поганого. Радше знаходять там виправдання своїм ганебним учинкам. Т16: Це означає, що погані люди вважають це очевидним. (Пауза). К17: Не хочу сказати, що всі люди, які оцінюють такі книжки інакше, погані. Т17: Ви би їх так не окреслили. К18: Не знаю, як їх окреслити. Не всі, хто любить читати такі книжки, зіпсуті. Безумовно, що це стосується й авторів книжок. Т18: Хм. К19: Просто вважаю, що багато людей наївні. Не розуміють, що говорять і у що вірять. Багато людей неосвічені й поверхневі, хоча зовсім не погані. Але дозволяють водити себе за ніс. Мабуть звідси береться ця велика моральна катастрофа, в якій живемо. Т19: Внаслідок спостереження за сучасною ситуацією світу стверджуєте, що людство наївне, неосвічене, поверхневе… а деякі ще й погані. К20: Не думаю, що це стосується всіх. Згідно з моїм розумінням, так було завжди. Т20: Добрі і справедливі завжди були меншістю. К21: Невеликою меншістю. Т21: Хм. К22: Було би зарозуміло зараховувати себе до цієї меншості. Т22: Якщо добре вас розумію, то не хочете бути зарозумілою… але Ви змушені зарахувати себе до цієї меншості. К23: Саме так, пане лікарю, тепер бачу виразно, що маю дилему. Т23: Дилему. К24: Якщо скажу «так», то буду зарозумілою, якщо скажу «ні», то суперечитиму сама собі. Т24: Вам важко вибрати між двома можливостями. К25: Ох, гадаю, що… можу це вирішити. Т25: Хм. К26: Не знаю, чи це вирішення. Побоююся, що це висновок. Може навіть правильний висновок. Можливо, що я зарозуміла, можливо, не бажаючи цього, не помічаючи цього, взагалі не усвідомлюючи цього. Т26: Це важкий висновок… але… К27: О, Ви вже знаєте. Т27: Ви вважаєте, що не можете цього уникнути. К28: Не маю наміру нічого уникати. Хочу відважно долати свою помилку, готова її визнати. Але мене не стосуються помилки інших, за які не хочу брати відповідальність… (Пауза). Так, це те… Може це моя помилка… Саме це є джерелом моїх проблем з шефом… і колегами… Мені здається, що я горда… Я така. Т28: Вважаєте, що розуміння цього повністю вирішить ваші проблеми. Це те, чого Ви не усвідомлювали. К29: Так… це означає… це вирішення моєї проблеми. Це може навіть не розуміння. Якось… несвідомо, так, не дуже свідомо… вбила собі до голови… що мушу виділятися, що мушу перевищувати інших і що завжди мене повинні вважати кращою за інших. Я завжди хотіла бути першою в класі. Так, коли була в коледжу, де все спиралося на дисципліну і пам’ять… дисципліна не була всім, я тільки в якійсь мірі поводилася згідно з правилами. А тепер! Ах! Тепер далеко відійшла від того, щоб бути першою. Так, я – перша серед тих, яким не поталанило. Я би тут не сиділа, якщо би було інакше. І може саме це робить мене критичною і часто суперечливою. А часом я така цілком і безумовно! До прикладу, недавно одна жінка ходила по хатах у нашому районі з пропозицією побудувати в школі басейн. І я з нею, яку ніколи раніше не бачила і мабуть уже ніколи не побачу, почала сваритися. І це через план басейну! Розумієте? І уявіть собі, що це не було питання коштів, бо тільки землевласники повинні будуть платити. І навіть якщо всі мешканці повинні будуть докластися, то і так не певно, чи ми ще там будемо жити, коли дійде до реалізації. Т29: Починаєте розуміти, що існує зв’язок між критичною поставою, потребою бути першою, виділятися і труднощами на роботі. К30: Так, мені все зрозуміло. Це стало моєю звичкою, своєрідною idee fixe. Перед тим як зорієнтуватися, вже безпосередньо чи посередньо когось атакую. А що я робила під час цієї розмови? Перепрошую, час вже закінчився. Замість того, щоб говорити про свої проблеми, свою особовість, я без потреби напала на психологію. Не тільки на психологів чи якогось конкретного психолога, а на всю психологію. І зробила це в присутності психолога. А Ви були дуже ввічливі. (Встає). А… найзабавніше те, що під час усієї розмови я відчувала, що моя постава не властива, але не могла стриматися. Це автоматично стало моєю обсесією. (Підходить до дверей). Але знаєте що – незважаючи на все, моя думка про психологів не змінилася. Ну добре, це не важливо. До побачення.
Проаналізуймо цей текст. У цій конкретній розмові можемо помітити багато правил із третього розділу. Незважаючи на атаки пацієнтки, обмін думок в процесі розмови не переривається. Психолог не реагує на атаку, тільки відображає отримані повідомлення. Пацієнтка розпочинає розмову з загального твердження, що вважає психологію аморальною. Терапевт відображає це як її враження, тобто, що в її розумінні всі психологічні публікації аморальні: К1: Знаю, що пан у цій справі зі мною не погодиться. Я переконана, що психологи і психіатри не схвалюють таких думок. Усі статті по психології ведуть до висновку, що людям слід дозволити робити те, що хочуть. У такий спосіб навчають морального релятивізму. Дуже добре знаю, що мої ідеї не сучасні, але в цій царині мода мене не цікавить. Т1: Пані має враження, що всі психологічні статті у якийсь спосіб підкопують моральність.
Пацієнтка помічає різницю між тим, що сказала, і тим, на що натякає терапевт, але не хоче входити в інтроспекцію й тому своїм запитанням наголошує, що говорить про об’єктивний факт. У цей момент це її послання. І тому терапевт відображає її думку, не наполягаючи, що це тільки думка. Його «Хм» означає, що зрозумів повідомлення і прийняв його таким, але в даний момент не хоче в нього заглиблюватися і висловлювати свою думку. Це підтвердження, що прийняв до відома. Звернімо увагу, що жінка поставила запитання. Зазвичай, почувши питання, намагаємося на нього відповісти. У щоденному житті зазвичай, відповідаючи на питання, хочемо висловити власну думку. Терапевт поводиться інакше. Його увага зосереджена на пацієнтці. Ані психологія, ані його особа, ані запитання, ані об’єктивна правда не відволікають його від пацієнтки. Вся увага зосереджена на тому, що вона говорить. Його питання – це позитивне твердження, що жінка не бачить жодної підстави. Терапевт її розуміє і додає відображення, що вона не бачить жодної підстави. У такий спосіб пробує спрямувати її увагу на її внутрішній світ: К2: Враження? Вам здається, що йдеться про звичайне враження, про чисту думку? Т2: Хм. Це не враження, йдеться про факт. К5: Чи є якась підстава, аби вважати, що те, що продають в університетській книгарні, не представляє усю психологію? Т5: Ви не бачите такої підстави.
Пацієнтка знову помічає, що терапевт не висловлює свою думку на тему об’єктивного факту. Вона натомість не хоче відійти від об’єктивного факту і визнати, що її критика спирається на її стані. Терапевт далі відображає слова пацієнтки: К6: Якщо книжки в університетській книгарні не представляють усю психологію, то я питаю, де можна купити книжки, які представляють усю психологію? Т6: Якщо ці книжки не подають справжній образ, то в такому разі «де маю їх шукати?» К7: Саме так. Т7: Але в цій справі Ви вже так переконані, що не маєте жодних сумнівів. К8: Добре, прошу вислухати, я не фахівець у цій галузі, але помітила, що кожного разу, коли відкриваю якусь книжку про психоаналіз, то бачу, що в ній багато натяків, прямих або підступних нападів на традиційну моральність. Т8: В кожній книжці, яку берете до рук, завжди прослідковується ця сама підступна тенденція.
Клієнтка починає помічати суперечність між своїми двома становищами. Підтримує попереднє обурення і виправдовується, що не хоче працю свого терапевта називати облудною. Психолог знову вказує на дисгармонію цих двох тверджень: К10: Розумію, що Ви не можете мати подібного враження. Ви – психолог, отож не можете помітити жодних нападів там, де я їх бачу. Факт, що Ви – психолог, може впливати на вашу точку зору. Мусимо визнати, що всі ми якимось чином в’язні свого фаху. Ви мене розумієте, я не стверджую, що Ви самі, ваші теорії чи праці підступні. Т10: Ви мене не зараховуєте до підступних авторів, але вважаєте, що не можу уникнути наслідків своєї спеціальності. Хто в чомусь перебуває, то не бачить добре, що там коїться.
Клієнтка знову підтримує свою думку на тему фахівців. Психолог звертає увагу на зворотну сторону медалі. Якщо фахівець у гіршій ситуації, то це означає, що нефахівець знається на цьому краще. Це перше відображення через пояснення або протиставлення. Воно належить до третьої категорії відображень. Перша – повторення, друга – відображення вражень: К11: Так є… окрім того Ви не можете позбутися впливу своєї спеціальності. Т11: Тобто, краще судить хтось, хто не є фахівцем. К12: З певної точки зору так, хоч не з кожної. З фахової точки зору я не компетентна. Погоджуюся. Т12: Але з іншої точки зору ваша позиція краща. К13: Так, це моя думка. Т13: Хм. К14: Розумію, що через такі висловлювання видаюся дуже зарозумілою. Але все-таки вважаю, що факти є такими. Т14: Ви не хочете виглядати зарозумілою, але вважаєте, що факти незаперечні. К15: Очевидно, що незаперечні, хоча, як я вже говорила, багато людей з цим не погоджується. Це неминуче. Т15: Що різні люди по-різному сприймають факти.
Клієнтка тепер звинувачує кілька видів людей. До «них» належать і психологи: К 16: Дехто не знаходить у цих книжках нічого поганого. Радше знаходять там виправдання своїм ганебним учинкам. Т16: Це означає, що погані люди вважають це очевидним. (Пауза).
Клієнтка далі шукає вихід із суперечності, на яку їй вказано. Терапевт відображає, що співрозмовниця шукає, як окреслити поганих людей: К17: Не хочу сказати, що всі люди, які оцінюють такі книжки інакше, погані. Т17: Ви би їх так не окреслили.
Клієнтка хоче виправдати «поганих людей», змінює «бути поганим» на наївність, поверховність і неосвіченість. Терапевт знову це відображає і, не виходячи поза відображення, нагадує клієнтці, що наївні складають більшість людства: К18: Не знаю, як їх окреслити. Не всі, хто любить читати такі книжки, зіпсуті. Безумовно, що це стосується й авторів книжок. Т18: Хм. К19: Просто вважаю, що багато людей наївні. Не розуміють, що говорять і у що вірять. Багато людей неосвічені й поверхневі, хоча зовсім не погані. Але дозволяють водити себе за ніс. Мабуть звідси береться ця велика моральна катастрофа, в якій живемо. Т19: Внаслідок спостереження за сучасною ситуацією світу стверджуєте, що людство наївне, неосвічене, поверхневе… а деякі ще й погані.
Клієнтка далі шукає виходу з суперечності, але не усвідомлено тільки її поглиблює: розтягує цю більшість «поганих» на всю історію людства. Терапевт відображає висновки: добрі завжди були меншістю: К20: Не думаю, що це стосується всіх. Згідно з моїм розумінням, так було завжди. Т20: Добрі і справедливі завжди були меншістю.
Клієнтка підтверджує. Це її думка. Відчуває, що її розуміють. Терапевт говорить: «Хм». У такий спосіб хоче виразити, що зрозумів, що вона хотіла сказати: К21: Невеликою меншістю. Т21: Хм.
Клієнтка згадує свою зарозумілість. Це дуже делікатний момент. Вона ще не призналася, що зарозуміла. Але наблизилася до цього визнання. Тепер терапевт не може швидко звернути на це увагу – щоби дати їй час визнати зарозумілість і щоб не вимагати від неї забагато. Свою відповідь він формулює умовно: «Якщо добре вас розумію». У такий спосіб дає клієнтці можливість не признати його відповідь за її думку: К22: Було би зарозуміло зараховувати себе до цієї меншості. Т22: Якщо добре вас розумію, то не хочете бути зарозумілою… але Ви змушені зарахувати себе до цієї меншості.
Тепер клієнтка зайшла вже далеко і визнає, що не знаходить виходу. Терапевт повторює вирішальне слово, яке все підсумовує: К23: Саме так, пане лікарю, тепер бачу виразно, що маю дилему. Т23: Дилему.
Терапевт повинен ще відображати, бо вона ще не призналася до зарозумілості. Відчуття і визнання цього – це мета терапії і дорога до зцілення. Саме туди її хоче довести терапевт, аби вона усвідомила свій психічний стан. Клієнтка ще не може помітити свою зарозумілість, але вже виразно формулює дилему. За допомогою відображення терапевт наголошує, що вирішення знайти важко. Це єдина дорога до вирішення дилеми: К24: Якщо скажу «так», то буду зарозумілою, якщо скажу «ні», то суперечитиму сама собі. Т24: Вам важко вибрати між двома можливостями.
Клієнтка робить крок у правильному напрямку. Це ще не безпосереднє визнання своєї зарозумілості, але вже близько. Терапевт може тільки доброзичливо чекати і говорити «Хм». К25: Ох, гадаю, що… можу це вирішити. Т25: Хм.
Клієнтка виразно визнає свою зарозумілість. Пояснює, що не розуміла цього. Має на це право і говорить правду. Тепер це зрозуміла. Це був вирішальний момент, до якого терапевт хотів дійти. Він повторює, що таке розуміння має наслідки, і додає, що вони серйозні. Вона може вважати, що це містилося в повідомленні й що вона визнає його своїм посланням. К26: Не знаю, чи це вирішення. Побоююся, що це висновок. Може навіть правильний висновок. Можливо, що я зарозуміла, можливо, не бажаючи цього, не помічаючи цього, взагалі не усвідомлюючи цього. Т26: Це важкий висновок… але…
Клієнтка вже намагається це зрозуміти. Терапевт підтверджує, що вона не може цього уникнути. У цьому немає нічого поганого, але тут я би вже не говорив нічого. Клієнтка вже робить інсайт в себе. У цей момент її слід тільки чутливо супроводжувати, але не треба нічого говорити, тільки дозволити їй працювати самій: К27: О, Ви вже знаєте. Т27: Ви вважаєте, що не можете цього уникнути.
Вираз «уникнути» виявився сильним. Це не було безпосереднім відображенням. Клієнтка не може це прийняти. Корегуємо – і це також нормально. Вона тепер працює «в собі». Ще трохи зволікає, аби взяти на себе всю провину. Має таку потребу і має право це виразити. Працює далі і врешті виразно визнає, що зарозумілість – її основна проблема: К28: Не маю наміру нічого уникати. Хочу відважно долати свою помилку, готова її визнати. Але мене не стосуються помилки інших, за які не хочу брати відповідальність… (Пауза). Так, це те… Може це моя помилка… Саме це є джерелом моїх проблем з шефом… і колегами… Мені здається, що я горда… Я така. Т28: Вважаєте, що розуміння цього повністю вирішить ваші проблеми. Це те, чого Ви не усвідомлювали.
Клієнтка інтенсивно працює далі й іще визнає своє жадання влади і що завжди хоче бути першою. Терапевт її не перебиває. Він вже не потребує відображати, бо клієнтка щиро виражає свої почуття і на їх основі може по-новому пояснити свої проблеми. Робить багато висновків. Говорить 20 хв. або більше. Говорить помалу, так як тоді, коли з’являються висновки. Терапевт її не перериває. Це діалог К 29 і К30. Не повторюємо увесь текст. Тільки раз (Т29) терапевт застосовує відображення підсумку і виражає значення слів клієнтки: Т29: Починаєте розуміти, що існує зв’язок між критичною поставою, потребою бути першою, виділятися і труднощами на роботі.
Клієнтка до кінця працює над своїми почуттями і поставами. Щойно коли встала, то помітила, що терапевт її не осуджував і не боровся з нею. Дякує йому за це. Але не може стриматися від остатнього критичного зауваження на адресу психологів. Терапевт цього не коментує, бо це було би недоречно. Сприймає це зі зрозумінням, бо знає, як багато клієнтка зрозуміла й зцілила в собі. Але ці зміни на її поведінці відобразяться не скоро: К30: Так, мені все зрозуміло. Це стало моєю звичкою, своєрідною idee fixe. Перед тим як зорієнтуватися, вже безпосередньо чи посередньо когось атакую. А що я робила під час цієї розмови? Перепрошую, час вже закінчився. Замість того, щоб говорити про свої проблеми, свою особовість, я без потреби напала на психологію. Не тільки на психологів чи якогось конкретного психолога, а на всю психологію. І зробила це в присутності психолога. А Ви були дуже ввічливі. (Встає). А… найзабавніше те, що під час усієї розмови я відчувала, що моя постава не властива, але не могла стриматися. Це автоматично стало моєю обсесією. (Підходить до дверей). Але знаєте що – незважаючи на все, моя думка про психологів не змінилася. Ну добре, це не важливо. До побачення.
Приведений діалог походить з певного терапевтичного сеансу. Між цією розмовою і нашими розмовами на релігійну тему є різниця. Терапевт тільки відображає. Хоче лікувати й переконаний, що його пацієнт здатний вирішити свої проблеми, якщо вміє відповідно висловлюватися й завдяки цьому зрозуміти свій стан. Коли це відбувається, то праця терапевта закінчена. Ми натомість не обмежуємося суб’єктивною стороною, а кожну тему можемо обговорювати також і з об’єктивної точки зору. Але, щоби перейти від відображення до звичайного діалогу, слід виконати одну умову. Якщо емоційний стан співрозмовника не стабільний, то мусимо відображати його повідомлення. Йдеться не про те, чи людина сердита, пригнічена, розгублена чи примхлива; чи охоплена ейфорією, гнівом, ненавистю, ентузіазмом чи стражданням. Якщо вона в стані сильного емоційного піднесення, то мусимо, слухаючи і відображаючи, дозволити їй працювати над собою. Ми повинні залишатися чуйними до того моменту, коли вона зможе виражати свої почуття й осягнути спокій. Якщо вже буде спокійною та опанованою, то можемо змінити поведінку й говорити про зовнішні факти або розпочати діалог, свідчити або перейти до якоїсь іншої форми людського спілкування. До цього моменту цього робити не варто. Священників, черниць, катехітів або інших людей, пов’язаних із офіційною Церквою, часто атакують, бо ідентифікують їх з цією Церквою. Часом атакують Бога або релігію загалом. Часом загально критикують Церкву, бо критикам накладений Церквою обов’язок сповіді здається невиправданим і неприйнятним. Іншим разом якийсь розлучений вважає, що церковне право «неможливо виконати» і не може зрозуміти, чому Церква не дає другий шлюб. На університеті я зустрів багато студентів, які алергічно реагували на все католицьке, бо в середній школі, як говорили, повинні були несправедливо терпіти архаїчну дисципліну. Я постійно зустрічав людей, які в цих закладах отримали багато доброго, але зараз говорю про інших. Часто причиною конфліктів з Церквою є невідповідна поведінка її представників. Одні мають претензії, що в Церкві зробили багато змін, інші натомість не задовольняються навіть уже зробленими змінами. Незчисленні звинувачення і критика мають різні причини. Найчастіше перша спонтанна реакція на такі напади – бажання поставити критику в справедливе русло: «Так, але не всі богопосвячені особи такі» або «Це часом трапляється, але пам’ятаймо про добро, яке там робиться». Такі відповіді – це прикре нерозуміння обставин, бо це захист. Хоча тон може бути миролюбний, але ситуація нагадує воєнний маневр прикритого відступу. Розсудливо зберігати відстань і вслухатися в проблеми співрозмовника. Зазвичай перша атака не на своєму місці. Ми повинні інстинктивно відчути і зрозуміти, що за цим приховується. Якщо якась духовна особа погано ставилася до нашого співрозмовника, то атака стосується «духовенства» або «інституційної Церкви». Найчастіше звинувачення досить загальні. Співрозмовник повинен детально розказати, що його вразило. Наше завдання – слухати й відображати те, що він сказав, щоб він перестав злитися на Церкву, відчув, що його розуміють, усвідомив стан своїх почуттів. Також тут зобов’язує правило, пояснене вище: поки хтось у стані емоційного збудження, ми повинні його слухати. Це вимагає терпеливості й часу, багато часу. Якщо вже проясниться справжня причина незадоволення, тоді можна говорити про те, що хтось у Церкві знову зробив помилки. Якщо хтось реалістично говорить про вади церковної інституції, тоді зазвичай я розповідаю про кілька конфліктів, які сам пережив. Не замовчую також своєї критики щодо деяких справ у Церкві чи щодо деяких її представників – очевидно, що з відповідною розважливістю. Мені ніколи не бракувало тем. Пояснюю, що борюся з цими помилками. Додаю, що Церква, духовенство, інституції, норми й звичаї не досконалі, і що я також колись через це страждав. Це веде до ситуації, яка характеризується людським зрозумінням. Церква перестає бути недоторканим велетнем, а я – досконалою істотою. Я зійшов з п’єдесталу і можу розмовляти зі своїми співрозмовниками по-людському. Стаю вбогим братом, який помилявся, який бореться зі слабостями і може потребує допомоги, якщо йому дуже важко. Водночас мій співрозмовник починає краще розуміти Церкву і нав’язувати з нею контакт. Після таких визнань приходить відповідний момент для свідчення: Хоча страждаю через різні слабкості Церкви, вірю в Ісуса Христа, який у ній живе. Вірю, що Церква є Церквою Христа, і вірю в її ієрархію. Молюся за неї, приймаю її разом із її помилками; борюся за її відновлення, але погоджуюся, що вона недосконала. Свідчу, що знав незвичайних духовних осіб і особисто зустрічав багато позитивних прикладів, які мене дуже захоплювали. Зауваж, що до сих пір не було потреби приводити загальні або доктринальні докази, які по своїй природі вели би до вербальних суперечок. Замість цього постало взаємне порозуміння, людські взаємини і добрий клімат для інтерпретації подій і доктрини. Це відповідний момент, аби пропонувати якісь вказівки чи пояснення – якщо це потрібно. У цій фазі розмови співрозмовник переважно достатньо відкритий, а критику на адресу Церкви виражає зі зрозумінням і помірковано. Я радив би вводити це в дію наступним способом. Зверни увагу, коли в твоєму оточенні хтось критикує Церкву, навіть у формі запитання. Постався до цього серйозно і стримайся від відповіді чи висловлювань. Якщо в цей момент читаєш лекцію чи береш участь у якійсь зустрічі, то не продовжуй дану тему. Отримаєш щось цінніше. У спонтанній розмові під час товариської зустрічі тримай свою думку при собі. Зверни увагу, як сильно відчуваєш напад на себе через ідентифікацію з Церквою. Мусиш піднятися над цією природною вразливістю. Стримай усякі осуди і тільки добре відображай, щоби другий добре виговорився. Це може забрати багато часу. Намагайся співпереживати з другим його обурення, глузування, незадоволення тощо. Чекай, поки співбесідник повністю виговориться й віднайде спокій. Тоді зроби в розмові малу перерву – може ще щось з’явиться. Не видаючи осуду, можеш – якщо вважатимеш за потрібне – розповісти про подібну подію чи прикрість, при чому має бути ясно, що довіряєш Церкві й ієрархії. Потім знову зроби паузу. Якщо співрозмовник про щось запитає, то відповідай, якщо це можливо, особистим свідченням або наголошуй, що це твоя особиста думка. Це дає іншому відчуття свободи й допомагає переглянути свою думку, яку до цього часу вважав переконливою. Щойно потім доцільно вияснювати помилки або обговорювати об’єктивні факти. Не спіши. Тільки коли співрозмовник повністю виговориться, а ти поділишся своїм досвідом, то він мабуть про щось тебе запитає. Те, про що будеш тоді говорити, впаде на добре приготовану землю, а співрозмовник ще довго про це пам’ятатиме. Ти не мусиш пояснювати багато. Те, що хочеш сказати, міститься у твоїй братерській любові, бо ти без жодних застережень приєднався, дав свідчення, що так само був виставлений на життєві випробування, і тим самим виразив свою віру в Церкву. Факти промовляють краще від слів.
[1]
Carl Rogers,
Marian Kinget,
Psychotherapie et
relations humaines,
Publications
Universitaires, Louvain
31996, v. 1,
p. 83-87.
| ||