1. Розмова з дуже ревними особами
Є християни, які перебувають під великим тиском релігійних здобутків. Це дуже побожні люди, які займаються апостольською діяльністю, дуже послужливі й мають добру волю. Хочуть бути вірними Богові й виконувати Його волю, але роблять це боязливо і завжди незадоволені собою. Вважають, що Божа воля дуже сувора, а себе вважають слабовольними. Вважають, що їх воля ослаблена внаслідок поповнених помилок і поганих навиків. Ставлять перед собою недосяжні цілі, і коли не можуть їх осягнути, то відчувають провину. Щоб зміцнити свою волю, чинять щораз більше зусиль на релігійній підставі й вірять, що цього хоче від них Бог. Їх головна турбота: задовольнити Божі вимоги, зберегти вірність Богові. Хочуть дотримуватися принципів, виконувати заповіді, норми, поради й апостольські обов’язки, а коли виявляється, що не здатні це зробити, то їх охоплює комплекс неповноцінності. Припустимо, що маєш справу з людиною, яка активно діє зі справжнім релігійним запалом і з великою віддачею, але в поведінці якої відчуваєш напруження, внутрішній неспокій і почуття провини. Незважаючи на активну апостольську діяльність водночас відчуває невірність, бо вмовляє собі, що не може виконувати вимоги Бога. Як можеш їй допомогти? Така людина дуже вдячна, якщо її слухаєш. Це має бути твоїм першим кроком, який також охоплює відображення її висловлювань ревності й інших почуттів. У такий спосіб поступово проявляється також і друга сторона її переживань: замість усвідомлення вірності виявляється пригнічення, замість того, щоб говорити про Божу волю, помітить, що мучить себе нею, що звинувачує себе невиконанням вимог Євангелія. Замість відчуття задоволення за зусилля і добру волю з’являється відчуття постійної фрустрації та безсилля. Це – вже добра допомога, бо ці почуття дають можливість наблизитися до дійсності. Якщо після достатнього часу дана особа вже усвідомить свої відчуття, то можеш зробити загальне відображення і вказати на те, що вона спочатку представила своє прагнення бути завжди вірною, але потім визнала своє відчуття провини. У таких випадках часто трапляється, що на Бога перенесли стосунки з батьками. Часом батьки дуже вимогливі щодо дітей і постійно чогось вимагають. І тому постійно пробуджують в них докори сумління. У таких ситуаціях діти хочуть отримати любов, акцептацію і визнання батьків: хотіли би виправити свої помилки й не бояться жодних зусиль, аби виконати вимоги батьків або задовольнити їх своєю поведінкою. Чинять надмірні зусилля, не отримують очікуваних результатів, звинувачують себе за слабку волю. Приймають вимоги безумовно, а все таки відчувають провину. Несвідомо сприймають батьків як гнобителів. Ця емоційна структура переноситься на релігійну сферу. Особа справді вірить, що Бог – абсолютно добрий і прагне нашого добра, але Його вимоги – Євангеліє, заповіді, досконалість тощо – здаються недосяжними. Таких людей мучить страх, що Бог їх не заакцептує, відкине, бояться кари, особливо пекла. Чинять щораз більші зусилля, аби спокутувати свої помилки й отримати прощення. У таких людей образ Бога викривлений образом батьків. Я не хочу висловлюватися на тему об’єктивної поведінки їх батьків. Достатньо ствердити, що ці люди травматично переживали вимоги родинного дому і тепер страждають від наслідків. Не хочу також сказати, що від дітей не можна нічого вимагати. Тут йдеться про дефекти розвитку. Зовнішній образ Бога в них добрий: Бог хоче добра для них і тому вимагає дуже багато; в їхніх очах Бог чудовий. Але за цією добротою приховуються помилки. Бог не дає їм передихнути, звинувачує їх, вимагає забагато, пригноблює їх, збуджує комплекс неповноцінності, загрожує їм карами й пеклом. Їхні відчуття говорять, що Бог не такий добрий, як вважали, хоча вони цього не висловлюють, бо така критика може сприйматися як образа Бога. Звинувачували би себе за невиконання першої заповіді, яка вимагає любити Бога всім серцем. В глибині в них злий Бог. Як допомогти таким людям? Припустимо, що завдяки довгому відображенню вони вже усвідомили своє почуття провини і надмірні вимоги. Тепер мусиш бути дуже обережним. В жодному разі не можеш пробувати психологічну інтерпретацію, яка пов’язує релігійну поведінку з родинним домом. Це може сприйматися як атака. Під час духовної розмови любов і дружнє оточення мають першість над усім іншим, бо Бог, наш Господь, об’являється в любові, а суворій атмосфері Його важче помітити. Але якщо відносини добрі й довірливі, то можеш щось пробувати. Можеш запитати, чи батьки не були вимогливими. Якщо співрозмовник це усвідомить, то можеш вказати на паралелі: вимогливі батьки – вимогливий Бог; осуджуючі батьки – осуджуючий Бог. Запитай, чи не має зв’язку між фактами з родинного дому і досвідом Бога. Не шкодить, якщо відповідь негативна. Достатньо відображення: «Не бачиш жодного зв’язку». Зерно посіяне. Мусиш дати цій людині час, аби сама розпізнала цей зв’язок, і не можеш притискати її до стіни, осуджуючи. Окрім того завжди ще є таємниця особи, а цю таємницю завжди слід шанувати. Якщо створиться атмосфера довіри, то питання, чи співрозмовник вірить у любов Бога, буде на своєму місці. У випадку ствердної відповіді логічно запитати, чи дуже вимогливий Бог, який пробуджує в нас почуття провини, справді нас любить. Це питання рівнозначне з поясненням. Бо це суперечність: вірити, що Бог нас любить, а все-таки, незважаючи на добру волю й зусилля, боятися Його через свої провини. Пояснення полягає у тому, що вказуєш на цю суперечність. Коли співрозмовник помітить, що не вірить в особисту любов Бога, то це означає, що зрозумів щось суттєве. Ти повинен дійти до цього пункту, не вказуючи безпосередньо на Євангеліє, і повинен уникати пов’язань із особистою ситуацією даної особи. Щойно пізніше прийде відповідний час для свідчення віри. Коли співрозмовник зрозуміє суперечність у своїй душі й викривлений образ Бога, тоді приходить час для рятівного Божого Слова. Євангеліє проголошує, що Бог – любов. Твердження: Бог – любов не намагається ввести нас в оману, аби накинути нам надмірні вимоги – Бог справді нас любить, але цього не можна стверджувати так загально, бо це було би осудом. Свідчення більш відповідне тому, що дає більшу свободу й воно особисте. Воно полягає передовсім у тому, щоби витягнути на денне світло нашу віру в доброту Бога. Воно могло би звучати більш-менш так: - Вірю, що Бог добрий. Його вимоги мене не пригнічують. Він мене любить і хоче, щоб я жив. Він приймає мене таким, яким я є; якщо би я був гіршим, то також би мене приймав. Відчуваю, що Він не хоче мене пригнічувати. Він хоче, щоб я був щасливим, щоби брав своє життя у свої руки, Він приймає те, що я роблю з моїм життям. Якщо хочу виправитися, то Він радіє, але не тисне на мене, Він має час.
Якщо ти мав негативний досвід, то добре також розповісти про нього. Можеш також розказати, що колись ти також сприймав Бога як дуже вимогливого, але пізніше зрозумів, що переконання про ці вимоги постало й утвердилося в тобі під впливом давніших подій твого життя. І тому вже не приписуєш Богові те, що тоді на Нього проектував, і знаєш, що воно – витвір твоїх власних вражень. Можеш також сказати, що, незважаючи на почуття провини, віриш в особисту любов Господа, бо це – послання Євангелія. Потім можеш сформулювати визнання віри, беручи до уваги цю людину: - Вірю, що Бог тебе любить, приймає і цінить. Приймає тебе таким, яким ти є. Не натискає, щоб ти виправився чи чинив більше зусиль у служінні Йому. Його єдине прагнення – бачити тебе щасливим. Я переконаний, що Він тебе незаслужено любить навіть тоді, коли твоя воля слабка або не можеш виконувати деякі вимоги. Його єдина слабкість у тому, що любить тебе, більше нічого.
Можеш згадати, що Ісус з любові пробачив розбійникові й обіцяв йому, що ще того самого дня буде з Ним у небі. Попробуй також вказати на те, якою великою була любов Ісуса до грішниці в домі Симона, коли Він виразно об’явив, що достатньо любити, бо любов стирає гріхи. Варто також згадати, що Ісус не тільки пробачив Петрові, але постійно наголошував, що Отець не злопам’ятний і мстивий, а Його любов перевищує навіть любов отця з притчі про блудного сина. Вважаю, що таке свідчення – це добре послання Євангелія. Це визнання в розмові рятівного Божого слова. Я, як сповідник, рішуче пояснюю іменем Ісуса, що Він любить дану особу, і, якщо це відчуваю, задоволений нею. Але ця поведінка ніколи не повинна стати рутиною. Це щось святе, і все послання Євангелія повинно проходити через серце того, хто його проголошує. Уявімо собі таку розмову інакше. Не вислухавши співрозмовника, говорю, що Бог добрий і «любить усіх людей». Оскільки дана особа заангажована в служіння Євангелія, то добре це знає і, можливо, часто пояснює це іншим. У такий
спосіб особі не передамо
живий досвід Божої любові.
Бракує основи справжнього
людського контакту. Дана
особа не мала можливості
вербалізувати й передати
свою людську ситуацію. Але
якщо під час розмови
співрозмовник відобразить цю
ситуацію, то поступово вона
зрозуміє, що не вірить у
доброту, а отже й у любов
Бога. Насправді вірить у
правди віри, що «Бог є
любов’ю», що «Бог любить
усіх людей», але так
наповнена почуттям провини,
що так пригнічена нібито
надмірними вимогами Бога,
страждає таким комплексом
неповноцінності, що все
свідчить про те, що не
відчуває, що Бог любить її
особисто. Щоби такій людині
проголошувати Євангеліє і
допомогти у вірі, треба
спершу сконтактувати її з її
дійсністю. І тому потрібно
дати їй можливість
висловитися, аби ця
дійсність проявилася. Щойно
тоді послання Ісуса Христа
про любов Бога відчинить
перед нею нову перспективу,
не говорячи вже про користь
людських стосунків, які
постануть. У такий спосіб
люди можуть разом зростати у
вірі.
| ||