2. Свідчення під час навчання  

Навчання Церкви є результатом її рефлексії над досвідом і фактами свого минулого. Апостоли проповідували свій захоплюючий досвід воскресіння Господа. В світлі воскресіння пояснювали своє існування. Їхня віра в Ісуса Христа, в Отця, який Його послав, і в Святого Духа, який Його укріпляв, створила послання про Святу Трійцю. Це була перша впорядкована основа для формулювання віри, перше апостольське визнання, яке поступово розвилося до нашого сьогоднішнього визнання віри. Під впливом оживленої у середньовіччі філософії Аристотеля це визнання прийняло форму раціонального систематизованого навчання. Ставлю запитання, чи не слід дати можливість кожному християнинові – або принаймні нерішучим, які цього потребують – спільно пройти такий процес, який розпочинається від досвіду, розвивається, впорядковується, систематизується й доходить до раціонально сформованої віри. 

Кілька мотивів спонукали мене випробувати цей спосіб, і про це хочу тут розказати. З одного боку, до цього мене спонукала повага й довіра до людей – про що я писав у перших розділах. З другого боку, я відчував потребу ввійти в особистий зв’язок із окремими особами чи групами, аби передавати віру, бо був переконаний, що без такого зв’язку можна було би говорити про навчання, ідеологію, Бога, але не виникла би атмосфера, в якій можна би було по-братерському спів-ділитися вірою. 

Студенти медицини, психології, соціології та гуманістичних наук на католицькому університеті в Аргентині повинні були також ходити на лекції теології. Кожний студент повинен був пройти три курси теології. Більшість студентів були католиками, але серед них траплялися протестанти, юдеї та атеїсти. Кілька студенток закінчили монастирські школи й навчали релігії в своїх парафіях або на передмісті, але були також колишні учні католицьких шкіл, які ставилися до Церкви з обуренням або ненавистю. Лекції теології також відвідували дуже веселі, врівноважені й позитивно налаштовані молоді люди, які вважалися чудовими студентами й добрими товаришами, але які серйозно й рішуче твердили, що релігія їх не цікавить. Часто лекції теології відвідували також сумлінні курсанти з суворими релігійними переконаннями. Упродовж перших років професорської праці я викладав у класичному стилі й відкрив, що кілька студентів дуже вороже налаштовані до Бога, віри, Церкви, священників та ченців. Були також і такі, які свої стосунки з Богом відокремили від будь-якої видимої релігійної структури Церкви; і хоча вони регулярно молилися, але не мали жодних контактів із католицькою Церквою чи якимись релігійними товариствами. Інші приходили з бажанням краще пізнати свою віру й добре в ній орієнтуватися. Більшість знала тільки якість фрагменти своєї релігії, які викликали замішання в голові. Я вирішив, що потрібно, щоб вони говорили, потрібно, щоб їх слухали. 

Я представив керівництву університету пропозицію поділити студентів на групи по десять чоловік, щоб у кожній групі був хтось із викладацького складу – я або асистент. Спочатку мені відмовили. Але коли адміністрація побачила мою наполегливість, бо кожний курс я вів два рази, то, щоб вести заняття зі студентами принаймні у двох групах, мені дали асистентів і приміщення. Я завжди читав двогодинні лекції, отож ми мали по дві години на розмови. Деякі викладачі, бажаючи мене наслідувати, не надавали великої уваги поділу на групи, але я вважав це суттєвим. Мій досвід говорив, що працювати з групою понад десять чоловік дуже важко. 

Спочатку я представляв зміст курсу. Пояснював студентам, що віддаю себе у їхнє розпорядження, аби вони самі могли подавати релігійні проблеми й працювати над ними – байдуже, які ці проблеми. Потім пояснював свій метод і форму зарахування курсу. На загал лекції в університеті відзначалися високою відвідуваністю, і їх ніхто не контролював. Я говорив, що курс «практичний», отож замість іспитів зараховується відвідуваність. Щоби здати курс, треба бути присутнім на 90% занять. У кожній групі було тільки десять чоловік, отож вже на другому занятті я знав прізвища і міг непомітно перевіряти присутність. Студентам, які не хотіли розмовляти про релігію, я давав можливість замість занять здати іспит за поданою мною програмою курсу. Навіть запропонував, аби написали якусь працю на релігійну тему. Тільки п’ять відсотків студентів вибрали цю альтернативу, майже всі хотіли брати участь у групових заняттях. Студенти також повинні були прочитати мою книжку. Я написав її для них, аби могли впорядкувати й вияснити свої релігійні знання і пізнати значення віри ^[1]. Книжка дуже допомагала, бо в значній мірі містила теми, обговорювані під час курсу. 

Дехто мені закидав, що курс не має цілісної програми, бо студенти самі вибирали тему для кожної години. Я спростовував це, вказуючи, що праця в групі – це життєва єдність; для забезпечення живого розвитку потрібно, щоб проблеми випливали спонтанно. Я говорив, що може статися, що якась дрібна догматична проблема заблокує розуміння чогось суттєвого. І тому ми замість теоретичної та абстрактної дороги – як могла би дати мені й студентам своєрідну теоретичну певність – вибрали дорогу, яка задовольняє природні потреби. 

Під час першої зустрічі я пояснив, що працюватимемо у вільно вибраних групах по десять чоловік. Зустріч закінчилася створенням груп. 

У такий спосіб я міг працювати з малими групами. Ми представлялися, говорили про свої сподівання і вибирали першу тему. Я дуже хотів, щоби студенти висловлювали свої релігійні труднощі. Кожний пропонував кілька тем, ми їх записували, потім вибирали одну за спільною згодою, а якщо це не вдавалося – через голосування. Але участь у виборі теми була дуже важливою – інакше учасники не почувалися би активними членами групи. 

Якщо тему вже вибрали, то переді мною стояло важливе завдання: як її сформулювати конкретніше. Якщо це стосувалося віри в Бога, то я ставив конкретні запитання: Як кожний з нас вірить або не вірить у Бога? Які обставини довели та такого переконання? У такий спосіб тема з абстрактної площини переходила в площину особистого досвіду. Водночас я виключав усякі дискусії. Якщо тема стосувалася сповіді, то я її формулював так: Хто який досвід має у зв’язку зі сповіддю? Яким був перший досвід? Що в нас розвилося і які маємо тепер почуття стосовно цього Таїнства? Студенти могли довільно вибирати тему – релігійну чи нерелігійну. Упродовж шести років на всіх курсах вісімдесят відсотків тем стосувалися релігії. 

Свобода дії зміцнювала в студентах почуття, що самі окреслюють свій спосіб мислення. Потім я просив учасників розповісти про свій досвід. Кожний міг висловитися. Я відображав їхні відповіді й часом ставив запитання, але тільки для того, щоб допомогти їм висловлюватися: Чи можеш це розповісти детальніше? Чи можеш пояснити те, що ти сказав? Я був дуже обережним, щоби не внести у їхні свідчення чужу проблему. Спочатку їм важко було висловлюватися. Моя пропозиція, щоб про зовнішні обставини, які змінили їх світогляд, розповідали в хронологічному порядку, була влучною. Вони вже не мусили визначати свою віру, а згадували враження, дрібні випадки й переживання. Якщо такі епізоди були озвучені, то з них легко було робити висновки. 

Часом я мусив проявляти винахідливість, щоб кожний розповів про свій досвід. Якось ми розмовляли про сповідь, один атеїст із сильним марксистським світоглядом сказав, що не має на цю тему жодного досвіду і взагалі не розуміє, про що йдеться. Тоді я запитав його, чи може розповісти про щось подібне. Він згадав про самокритику у марксистів і розповів кілька вражень на цю тему. Під кінець був дуже здивований, що з великим зацікавленням міг брати участь в обговоренні теми, яка здавалася йому чужою – як сповідь католиків. 

Часто швидко розпочиналися дискусії. Атеїст ставив під сумнів досвід віруючого і навпаки. Розбирали цей досвід. У таких випадках я терпляче дозволяв це робити якийсь час і сидів тихо, не перебиваючи нікого й не висловлюючи свою думку. Нікому не дорікав. Але потім просив їх продовжувати розповідати про досвід. Якщо питали про мою думку, то я відповідав, що хотів би спершу вислухати кожного з них. Переважно потрібно було півтори години, щоб усі висловилися. 

Я запропонував останні п’ятнадцять хвилин призначити на підсумування. Пояснював, що це ревізія активності групи. Якщо щось пішло не так або не подобалося учасникам, то могли про це сказати, аби ми звернули на це увагу наступного разу. Без підсумування незадоволення зростало би до кінця курсу, а тоді вже не було би нагоди цьому зарадити. Я заохочував їх щиро висловлюватися про динаміку групи, не повертаючись до обговорюваної теми. 

Підсумування було ключем до успіху. Спочатку я давав можливість говорити сором’язливим, які, незважаючи на добрі наміри, не насмілювалися говорити. Кожний міг висловити свої застереження. Я говорив останнім. Інтерпретував увесь процес крок за кроком і звертав увагу кожному, хто в своїх висловлюваннях не проявляв повагу до досвіду інших. Ці пояснення вели їх до відкриття, що вони ще не готові до діалогу й мало вразливі до інших. Вони усвідомлювали, що хотіли тільки критикувати; навіть тоді, коли слухали, то вже думали про закиди, отож були недобросовісними. Я також звертав увагу на моменти, коли вони з зацікавленням слухали про захоплюючий досвід. Також згадував моменти, коли хтось свій досвід представляв так категорично, що це виключало будь-яку іншу думку. Після першого підсумування студенти вирішили що будуть себе взаємно слухати й шанувати досвід інших. Після трьох-чотирьох зустрічей прийшла взаємна пошана. Вже не дискутували. Збільшилося взаємне зацікавлення. Студенти почали шанувати одне одного як особи, довіра зростала з дня на день. Це також покращило ґрунт для особистих свідчень. 

Під час перших занять мене часто атакували, спочатку – приховано, пізніше – щораз більш відкрито. Атакували Церкву або щось у ній, але в даний момент для критиків я був її втіленням. Подавали факти про гріхи її представників. Я слухав атакуючих, а вони очікували на мою реакцію. Вони не планували кидати мені виклик. Хотіли вести діалог з Церквою, але її представники представляли її такою досконалою, що будь-яка критика і навіть діалог були немислимі. Більшість критиків очікували, що битиму їх офіційним навчанням Церкви. Згідно з їх образом Церкви, я був найвищим суддею. Такий образ перешкоджає вільно висловлювати релігійні труднощі й працювати над ними. Я слухав мовчки, а коли вони закінчували говорити, то відповідав, що – згідно з нашим договором – спочатку хотів би вислухати досвід усіх учасників. Вкінці, під час підсумування, я не відбивав атаки, а відверто висловлював свою думку. Додавав, що сам мав подібні труднощі, деякі з них озвучував. Потім признавався, що соромлюся, що таке діється, але все-таки вірю в Церкву й борюся з такими помилками. Це свідчення було позитивним, бо визначало моє місце в групі й було важливим елементом підсумування. Я повторював, що я в їхньому розпорядженні, аби вони разом могли проробляти свої релігійні проблеми, і що не буду представляти ні авторитарну, ні доктринальну поставу. У такий спосіб я дав їм нагоду до позитивного зв’язку з представником Церкви. Такі факти пробуджували також питання моєї ролі в групі. Я говорив, що моя роль повністю залежить від них. Можу включитися в групу як один із учасників, якщо група сама усвідомить своє завдання і щораз менше потребуватиме зовнішньої допомоги, бо сама візьме керівництво в свої руки. І тому від групи залежить – що від мене очікує. У такий спосіб я знімав напруження. Багато людей проектують на представників Церкви закостенілий моральний і доктринальний авторитет. Вважають, що вони не спроможні відмовитися від своєї ролі й проявляти свою особовість. Але той, хто стає на тій самій сходинці, що й критикан, і готовий ділитися своєю вірою, вже не належить до цієї категорії. Моя поведінка пробудила їхнє зацікавлення. Персональні атаки настільки важливі для динаміки групи, що повернуся до них у шостому розділі. 

З цього моменту студенти питали про мій досвід. Я завжди очікував їхнього зацікавлення. Якщо це було можливим, то я спочатку давав їм можливість принаймні годину розповідати про свій досвід. Якщо атмосфера ставала теплою і просили мене, то я приєднувався до них. Кожного разу спонтанно згадував події зі свого життя, які, на мою думку, містили навчання, якого вони шукали або тепер потребували. Звичайно, кожна тема поєднувалася з достатнім досвідом, який можна було озвучувати. Я не міг розповісти все. У такий спосіб я ніколи не говорив довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Намагався вибирати найважливіше, справи, які могли прояснити проблеми учасників. Я висловлював не категоричні й абсолютні тези, а плід свого досвіду, з якого вони мозольно витягували суттєві висновки. Принаймні це давало їм матеріал для роздумів. Коли хтось говорив, що сповідь для нього не має сенсу, то я розповідав про досвід сповіді, який мав з часів дитинства, як під час навчання зрозумів значення сповіді й що відкрив як сповідник або під час дидактичних занять. Але я не приховував можливих труднощів і критику її актуальної форми. Але висловлював надію, що вона може корисно розвиватися. Врешті говорив їм, що для мене сповідь – це примирення і зустріч з Ісусом, що в моменти сильної віри виразно бачу її значення, а в моменти послаблення віри вона стає тягарем і бачу в ній те, що дає нагоду критикувати. 

Після довголітньої практики такого методу навчання в університеті я провів кілька курсів для співпрацівників у царині релігійного вишколу дорослих, аби познайомити їх з цим видом рефлексії. Часто мені вдавалося показати, що всю теологію можна переказувати через досвід. Я не хочу заперечувати інші, ширші методи й представляти свій як єдиний відповідний. Але мій досвід переконав мене, що в певних обставинах, таких як університет, де більшість студентів ще не проробили свій релігійний досвід, дуже рекомендується спочатку дати можливість піддати свій внутрішній досвід індивідуальній і груповій рефлексії. Можу запевнити, що після години слухання учасників мої слова завжди падали у добре приготований ґрунт. Принаймні я мав уважних слухачів, а мій досвід назавжди закарбовувався у їхній пам’яті. Я навчив цього методу кількох асистентів. Не всі притримувалися точно цього методу. Я просив їх спробувати цей метод і за кожним разом розповідати мені про перебіг зустрічі. Це мені давало можливість виразно розпізнати, що від них вимагалося у веденні групи. Передовсім вразливості до групи. Спочатку асистенти не могли стриматися, і тому студенти не мали можливості говорити. Я просив їх, щоби на перших зустрічах говорили не більше ніж п’ять хвилин на кожну пів годину. Цього достатньо, аби підтримувати ритм групи. Це вимагає також суворої самодисципліни, але це необхідність. Я також просив, що якщо студенти не питають про їх досвід, то щоб висловлювалися тільки на тему зустрічі. Додавав, що в кожному питанні вони не повинні висловлюватися авторитарно, тільки – якщо буде нагода – розповідали про свій досвід і ділилися тим, що завдяки цьому зрозуміли. Люди, які не мали жодного досвіду слухання і супроводження, представленого у перших розділах, не могли засвоїти цей метод. Йдеться не про техніку, а про те, що вона спирається на зацікавлення другим як особою. Я помітив цікаву річ: студенти в озвученні свого досвіду допасовувалися до асистентів. У деяких групах аж вісімдесят відсотків висловлювань стосувалося релігійних проблем; в інших – де асистент не був зацікавлений релігійними питаннями – такі проблеми не обговорювалися. Багато залежало від того, чи асистент вміє передавати свій досвід, чи ні, тобто, чи призвичаєний свідчити про своє життя. 

Спочатку або після кількох зустрічей переважно ставили запитання про результат курсу. Наші зустрічі виглядали незавершеними. Тему вибирали за п’ять хвилин або трошки довше, якщо з’являлися труднощі. Озвучення досвіду тривало півтори години. Якщо залишалося трохи часу, то, переважно, я говорив останнім більш-менш п’ятнадцять хвилин. Часом були запитання стосовно обміну думок або навчання Церкви. Підсумування тривало п’ятнадцять хвилин і завжди було плідним. Якщо цього дня це була остання група, то зустріч тривала довше. Часто студенти просили продовжити тему наступної зустрічі. Але я зазвичай пропонував брати іншу тему. Згідно з моїм досвідом, їм бракувало інтелектуального розуміння, але найцікавіша частина нашої праці не була поєднана з таким розумінням. І тому бракувало видимих результатів. Я просив учасників бути терпеливими і обіцяв видимий успіх. 

У чому був успіх? Кожний залишався під враженням досвіду іншого. Студенти роками жили разом, а знали один про одного дуже мало. Кожний жив у своєму світі і мав свій досвід. Оскільки під час зустрічей виникла атмосфера великої довіри, то часом вони ділилися глибоким емоційним і навіть болючим досвідом; розповідали цікаві приклади зі свого життя. Говорили про свою роботу, про пошуки тотожності, а дехто згадував про пережитий внутрішній спокій. Багато з них відкривали новий світ, який спонукав до мислення. У зв’язку з досвідом одного атеїста, який відкидав усяку релігію, проявлялися видимі ознаки здорової релігійності інших – що робило велике враження. Одні відкривали, що за атеїзмом може приховуватися багато людських цінностей, а атеїсти відкривали, що їхні товариші, яких вони цінили роками, глибоко релігійні. Деякі через своє налаштування вважали духовний світ абсурдом, інші говорили про свій досвід віри й потойбічного життя з глибоким переконанням і такою щирістю, що це спонукало всіх до роздумів. І це було властивим вираженням: починали думати. Над розмовами роздумували й пізніше. Часто після занять продовжували розмови в кав’ярні. На наступних заняттях говорили, що роздумували над попередньою темою упродовж тижня. Це переконало мене, що, згідно з моїми сподіваннями, вони стали рефлексійними. Під кінець курсу або підсумування часто бачив, що багато справ для них постало в новому світлі. Це стосувалося не інтелектуальної інформації, до якої вони звикли на університетських студіях, а просвітлювало їх внутрішньо і глибоко. Могли тепер жити своєю релігією свідоміше і виразно бачили свої проблеми. І саме це було успіхом курсу. Це був не інтелектуальний результат, який можна виміряти тестами чи іспитами. Оскільки я пройшов цей шлях разом з ними, то можу підтвердити, що це було справжнє зростання. 

Окрім того курс дав ще й інші результати. Студенти зрозуміли суть релігійної постави, віри й сили Таїнств. Часто ми закінчували курс месою; для багатьох це був новий досвід. Завдяки взаємному слухання студенти отримали релігійний досвід. Почали будувати для себе більш людський і реалістичний образ Церкви. Частина з них перший раз у житті розмовляла зі священником. Завдяки досвіду, пережитому в групі, відкрили, що дружба зв’язана з вірою, а віра – з дружбою. Навчилися слухати себе взаємно й цікавитися собою взаємно. Декілька студентів психології сказали, що засвоїли більшу вразливість до групи тут, ніж на заняттях, присвячених динаміці груп. Інші стверджували, що курс наблизив їх до Ісуса Христа. 

Я переконаний, що успіхом можна назвати те, що ми створили новий вид взаємостосунків, в яких уся група вслухається у самовираження індивіда. Це також видно у взаємній пошані, коли ніхто нікого не перебиває, не дискутує і не осуджує. Всі слухають мовця, супроводжують його й беруть участь у його досвіді. Специфіка курсу ще й в тому, що викладач або асистент в особливий спосіб включаються в групу, завжди відображаючи висловлювання кожного, аби вчутися в їхні повідомлення. Перебіг групової розмови досить повільний, бо спілкування відбувається не як інтелектуальний обмін, а спирається на досвід – що вимагає більше часу. Я переконаний, що здобув успіх саме тому, що мені вдалося перенести спілкування з інтелектуальної у реалістичну площину, яка спирається на досвід. Не бракувало рефлексії й дидактичного аспекту; їх не усунули, тільки годували досвідом, від якого вони завжди залежали. Сила свідчень мала успіх тому, що роздумували про життя, а не про теорії та думки. Вважаю, що це властивий спосіб передавання віри. 

Ще кілька слів про свідчення. Стосовно важливих життєвих питань мої свідчення не мали великого успіху, натомість свідчення студентів справляли велике враження. Коли я говорив про целібат священників – ця тема постійно поверталася, – то студенти слухали мене з зацікавленням, але коли розмовляли про дошлюбні стосунки, то їхні свідчення справляли набагато більше враження. Мої свідчення були цінними тому, що виходили з автентичного досвіду. 

Описаний спосіб проведення дидактичних занять не досконалий. Він пробує пробудити рефлексію в специфічному середовищі, і його варто радити особливо там, де працюємо з молодими людьми, які пережили конфліктний досвід, пов’язаний з релігією, або які мусять переосмислити свою віру в зв’язку з інтелектуальним розвитком в університетському середовищі. Перед цим курсом студенти не мали найменшого бажання заглиблюватися в релігію. Наступні студії мали би охопити основні богословські джерела, Біблію, документи Церкви і праці богословів, написані упродовж двох тисячоліть історії Церкви. Але постає запитання, чи навіть студенти теології під час студій не повинні бути в тіснішому контакті зі своїм досвідом і екзистенційною дійсністю, ніж це є насправді.