<< Previous    1...   19  20  [21]  22  23  ...38    Next >>

V. СВІДЧИТИ  

 

1. Свідчення життям 

 

До сих пір ми стверджували, що для того, щоби підтримувати іншого в розвитку віри, потрібно слухати його повідомлення, розуміти їх, приймати й відображати. Тепер займемося повідомленнями, які ми самі хотіли би передати. Апостоли проголошували радісну новину про спасіння. Говорили про Ісуса Христа. Були свідками Його рятівної смерті на хресті і Його воскресіння у славі. Якщо хочемо брати участь у вірі інших людей, то мусимо ясно розуміти, у який спосіб свідчити про Ісуса Христа. 

Властиве свідчення, тобто визнання, виражене словами, означає, що віримо в Ісуса Христа, в Його воскресіння й у все, що воно означає для нас у цьому й майбутньому житті. Якщо згадаємо свідчення апостолів перед синедріоном або під час переслідувань, то зрозуміємо його силу. У перші століття свідчення віри в Ісуса Христа закінчувалося переслідуваннями або смертю. Це була радикальна постава, яка вимагала цілопальної жертви. 

У четвертому столітті римський світ прийняв християнство, і ситуація змінилася так, що язичник не міг отримати публічну посаду. Нехристиян почали переслідувати, а визнання віри набрало іншого значення. Воно втратило свою силу, і у багатьох випадках почало означати матеріальну, політичну й іншу користь, і тому могло бути позбавлене будь-якого релігійного значення. Щоби перевірити, чи була в цьому також справжня віра, свідчення віри словами повинні були супроводжувати інші знаки. В цьому розумінні говоримо про свідченням життям, про життя в повній гармоній з декларованою вірою. Якщо проголошуємо, що Бог – любов, то мусимо своїм життям підтверджувати, що маємо взаємну любов. Якщо її не маємо, то заперечуємо своїм життям те, що проголошуємо словами. 

У справжньому сенсі цього слова актуальне свідчення віри – це ніщо інше, як свідчення життя. Святий апостол Йоан так характеризує своє свідчення: 

«… що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися, про Слово життя, - а життя об'явилось, і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й нам явилося, - що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами. А наша спільність - з Отцем і з його Сином Ісусом Христом» (1 Йо. 1, 1-3). 

Святий Йоан говорить, що звістує свій досвід, тобто самого себе. Можемо сформулювати це виразніше: скласти свідчення означає свідчити про самого себе, об’явити себе, дати себе пізнати. 

Першим, хто об’явив себе, був Ягве. Він з’явився Мойсеєві в палаючій купині та об’явив себе і свої спасительні наміри. Ісус Христос вчинив так само. Об’явив себе апостолам. На горі Фавор об’явився у славі. Під час свого публічного життя передавав апостолам довірливу інформацію, яка поступово допомагала пізнати багатство Його особовості, трансценденцію Його буття і Його любов до них. Через об’явлення Його життя вони розпізнали в Ньому Посланця Отця, так тісно з’єднаного з Отцем, що врешті Він сказав, що становить з Отцем одне: 

«А Филип йому: «Господи, покажи нам Отця, і вистачить для нас». «Скільки часу я з вами, - каже Ісус до нього, - а ти мене не знаєш, Филипе? Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 8-9). 

Свідчення, яке Ісус склав про Отця, не справляє враження, ніби йдеться про якусь третю особу, а показує Його єство, Його місію, Його думки і Його зв’язок з Отцем. Ісус об’являє себе, і в цьому об’явленні з’являється Отець. 

Свідчити – це відкрити власне життя, передавати, ким ми є, озвучувати те, що переживаємо, що нас турбує, болить чи радує. Представляємо, який сенс для нас має життя й події, і відкриваємо серце. Якщо хтось відкриває серце, наповнене вірою в Ісуса Христа, свідчить про Нього. Таке особисте об’явлення і безкорисливе відкриття серця – це перший крок до можливості ділитися своєю вірою. 

Ми почуваємося недобре, коли той, хто не має з нами добрих людських стосунків, хоче нам передати віру! Згадаймо адептів деяких сект, до прикладу, свідків Єгови, які ходять від дверей до дверей і хочуть втиснути свої релігійні переконання. Вони зобов’язані час до часу займатися апостольською діяльністю, але виконують це, не даючи нічого з самих себе і не шукаючи справжнього спілкування. Хочуть втиснути свої переконання, але людські стосунки їх не цікавлять. Щось подібне має місце в католицьких колах, коли хтось вирішує навчати релігії, не відчуваючи потребу особистого свідчення. 

Людське спілкування – це брати й давати. Беремо й даємо повідомлення, приймаємо й складаємо свідчення. 

Озвучення своїх переживань – це позитивне свідчення навіть тоді, коли говоримо про щось негативне або коли виходять якісь помилки, незадоволення, труднощі в вірі. Колись на університеті я проводив курс з теології, який був повністю наставлений на рефлексію. У ньому брали участь десять студентів соціології, в тому числі четверо атеїстів. Ми обмінювалися досвідом, пов’язаним з вірою. Атеїсти розповідали, чому і як дійшли до своїх переконань. Під кінець курсу троє з них почали вірити в Бога. До прикладу, тридцятирічна єврейка освідчила, що в групі виникла атмосфера взаємної поваги й сприйняття, що спричинило, що учасники, які вже знають одне одного роками, почали ставитися одне до одного як до осіб, і виникла взаємна любов. А там, де люди люблять одне одного, – додала, – там не можуть заперечувати існування Бога. Визнання віри, як і щирі й шанобливі свідчення атеїстів корисно вплинули на віру всіх. І тому я переконаний, що озвучення того, що переживаємо, корисно впливає на віру другого навіть тоді, коли він відкрито виражає свою невіру. Об’явлення свого життя – це реалістичне послання, воно говорить про життя, а життя – це Бог. Якщо це послання приймають з глибокою пошаною, тоді можливе спілкування, а спілкування є любов’ю. А де є любов, там є Бог. 

Визнання помилок багато коштує, бо ми завжди хочемо захищати образ самих себе. Але вже кілька разів, коли я визнавав свої помилки, моє свідчення віри приймали – саме тому, що я показував свою недосконалість. У світі людських слабкостей свідчення досконалих, які бачать у собі тільки чесноти, збуджує недовіру. Думаю, що саме тому Ісус Христос прийшов до нас у бідній країні як беззахисна дитини без політичної влади і дозволив себе арештувати як кожний інший. Хотів показати, що його можна зранити, бо інакше Його неймовірне послання про безмірну любов Отця було би недоступним для людей. У групах, в яких ми обговорювали питання віри, я також кілька разів говорив, що мав сумніви в справах віри, і розповідав, що переживав. Для нерішучих це було як бальзам. Говорили, що якщо духовна особа має такі проблеми, то і вони ще не загублені. Коли слухали, як я долав свої труднощі, то відчували себе краще зорієнтованими й зміцненими. Цього би не було, якщо би я представляв теоретичні пояснення, як давати собі раду з труднощами у вірі. 

Вміння свідчити залежить від різних умов. По перше, слід створити атмосферу довіри, бо не можемо розповідати про свій досвід кожному. І тому ніколи не говори про себе більше, ніж справді можеш чи хочеш сказати. Перед тим як сказати щось особисте, розсудливо буде оцінити атмосферу розмови. Уже малозначна тема покаже, як тебе сприймають і чи цікавляться тобою. Якщо результат позитивний, то можеш додати до розмови щось важливе й чекати на реакцію. Якщо реакція, ставлення і зацікавлення не настільки добрі, щоби пробудити твою довіру й задовольнити тебе, тоді не говори те, що замірювався сказати. У таких випадках свідчення віри часто можливе тільки тоді, коли послідовною й мозольною працею зміниш атмосферу. Це станеться тоді, коли сам уважно слухатимеш інших і пробуджуватимеш відповідне налаштування у співрозмовників. Я говорив про це детальніше у перших трьох розділах. 

Наступна умова для свідчення віри – готовність спілкуватися з іншими. В новіціяті нас вчили, щоб ми ніколи не говорили про себе, бо це би означало, що вважаємо себе важливими, а не покірними особами. Щось у цьому є. Але правдою також є й те, що той, хто не говорить про себе, буде незнаним, ізольованим, ігнорованим, і не зможе розвивати добрі стосунки. Говорити про себе означає переказувати свої враження і досвід. Так, ми тоді відмовляємося від захисту й наражаємося на зранення. Ризикуємо, що нас не зрозуміють або наші слова використають проти нас, але завдяки цьому можемо нав’язати стосунки з іншими. 

Прагнення свідчити про себе поєднується з людською потребою любити й ділитися з іншими тим, що для нас важливе. Але якщо стосунки позначені якимись прихованими інтересами, то краще про себе говорити якнайменше. Це можуть бути матеріальні інтереси, інтереси влади і панування або інші мотивації, з огляду на які шукають стосунків не з огляду на них самих, але як засіб до мети. Типові приклади можна знайти в військовій сфері та політиці. 

На війні йдеться про те, щоби перемогти ворога. Слід опрацювати стратегію, яка запевнить воєнну перемогу над ворогом. У зв’язку з цим його слід тримати в постійній непевності щодо власних приготувань і планів. Що більше, його потрібно обдурити відволікаючими військовими діями. Водночас розвідка повинна здобути якнайбільше даних про його силу, позиції, наміри. Потрібно також відповідно захиститися, щоб ворог не довідався про наші приготування, плани й слабкі місця. У такий спосіб сильнішого ворога можна подолати за допомогою добре продуманого, приготованого й здійсненого плану. Це може бути прикладом ситуації, коли зовнішні несприятливі обставини можуть стати перешкодою для спонтанного виявлення власних переживань і думок. 

Це саме стосується і політики. Політик також прямує до реалізації окреслених намірів, приймаючи при цьому частково іншу поставу. Має добрі манери, поводиться дружньо й постійно має добрий вираз обличчя. Це бачимо на фотографіях в газетах і по телебаченню. Політик піклується своїм іміджем. Поводиться дипломатично. Аби осягнути окреслену мету, може чогось вимагати від себе і часом готовий піти на значні втрати. Має власну стратегію. Веде політичну боротьбу через розмови, дискусії, перемовини й договори. Політики дуже добре вміють нічого про себе не сказати окрім необхідного. Важко відгадати їхні думки. Якщо політик публічно свідчить, що є віруючим християнином, то відразу насувається запитання: що він хоче осягнути за допомогою такого свідчення? Шукає підтримки у церковної влади чи хоче виглядати близьким до народу? На якій актуальній хвилі пливе? Політична ситуація змушує його висловитись на якусь тему до окресленого пункту, і щоб противники – і часто й друзі – не знали, що він думає насправді. 

З такими політичними ситуаціями кожний зустрічається щоденно в родині, на роботі, в контактах із інституціями, офісами, урядом. Вони змушують нас якось поводитися, бо й ми намагаємося осягнути свої цілі, хочемо здійснити свої плани навіть тоді, коли інші ангажуються у щось зовсім інше. 

Ми завжди можемо давати свідчення життям, але не завжди це буде свідчення у повному значенні цього слова. Свідчити можна тільки в атмосфері, вільній від інтересів, в якій ніхто нікого не хоче змушувати. Якщо у такій ситуації хтось повідомляє щось про себе, то робить це для того, аби показати своє внутрішнє багатство. До цього його спонукає любов, а не бажання щось здобути. 

Чим організованіше стає християнське свідчення, тим більше до нього додаються інші інтереси, які вимагають політичної постави. Директор школи, парох, учитель чи катехитка постійно перебувають у ситуаціях, обумовлених якимось інтересами, тобто в політичних ситуаціях. Вони змушені тримати при собі значну частину своєї внутрішньої сфери віри. Трудність організованого «свідчення» полягає у тому, що, окрім інших інтересів, потрібно знайти мотиви, аби мати можливість свідчити в стислому значенні цього слова, не шукаючи якоїсь вигоди. Зрозуміло, що в інституційних границях можна свідчити життям, проголошувати віру, виконувати свої обов’язки, але свідчення віри у властивому значенні Євангелія можливе тільки тоді, коли стосунки вільні від інтересів. 

Подібна ситуація виникає тоді, коли розглядаємо функції різних ролей. В щоденному житті ми виконуємо певні функції. Кельнер обслуговує гостей. Механік ремонтує мотори. Лікар лікує хворих. Адвокат, працівник банку, продавець газет, президент – усі вони виконують свої ролі. Виконуючи свої ролі, реалізуємо інтереси спільноти чи якоїсь інституції; власні інтереси на другому плані. Слово «роль» походить з царини сценічного мистецтва. Актори повинні з’єднатися зі своїми ролями, аби вчутися в них і добре зіграти. Так само міліціонер мусить прагнути порядку, який впроваджує іменем закону. Але водночас актор не розпливається у своїй ролі, між нею і його «я» завжди існує певна відстань: він не є особою, яку представляє. Президент представляє інтереси держави, але сам не є державою. Має свої особисті потреби, і тому часом може виникати конфлікт між офіційною функцією і приватними справами. В своїй ролі говорить або робить щось, що не випливає з його глибини. Міліціонер повинен представляти закон навіть тоді, коли вважає його несправедливим. Його особисті переконання в цьому випадку другорядні. Свідчити свої почуття тут було би не властиво. 

Між роллю і особистим вираженням існує певна динаміка. Всі люди мають потребу часом повністю звільнитися від своєї ролі. Лікар, механік чи працівник банку після роботи можуть звільнитися від своїх ролей і бути собою в товаристві дружини, дітей, друзів. Там можуть виражати свої почуття, бо їхні стосунки вільні від інтересів, і тому набагато легше свідчити те, чим живуть, що відчувають і думають, якщо тільки там конфлікт інтересів не створює внутрішнього напруження і не виключає спонтанних висловлювань. 

Про роль часом говорять у негативному значенні, до прикладу, коли хтось у родині чи при якісь іншій, вільній від інтересів, нагоді, не висловлюється вільно, але – зі страху перед легковаженням і втратою популярності – вдає когось кращого, ніж є насправді. Кажуть, що одягає маску або приховує особовість за фасадом. Але роль сама по собі має позитивне значення: є суспільним служінням, функцією, представництвом групи чи інституції. Стосунки, вільні від інтересів, в яких ніхто не грає жодної ролі, а відкрито представляє своє «я», є відповідною нагодою для передавання віри. Церква має свої інституції, а християнське визнання віри часто включене в організацію, яка вимагає різних ролей. Парох має свою роль. Єпископ повинен керувати дієцезією. Також катехит не уникне виконання своєї ролі, мусить у навчанні релігії представляти Церкву. Католицькі школи і релігійні організації мають свої інституційні структури, які виконують певні ролі. Коли молодий священник мріє про те, аби працювати в справі поширення віри, то думає про те, як передавати іншим віру в Ісуса Христа й особисто свідчити про Нього. Якщо потім стає катехитом, парохом чи керівником якогось католицького товариства, то мусить виконувати роль з ясно окресленими цілями, принципами й нормами, і розуміти, що він потрібний інституції. Його роль не тільки ставить його особисті переконання на другий план, але коли у відповідний час він висловить щось особисте, то оточення відразу задається питанням, що він цим свідченням хоче осягнути. Для оточення він виконує певну роль, не є незалежною особою. Очевидно, що те, що проповідує словами, може посвідчити власним життям. Але чи проповідує науку віри своєї інституції, чи також свідчить життям? Свідчити про Христа означає, в повному значенні цього слова, особисто об’являти, що переживаємо, що відчуваємо і в що – часто помимо дуже людських обставин – віримо. Завдання постійно полягає у тому, щоби ми виконували свою роль і водночас знайшли спосіб через об’явлення самих себе особисто свідчити про Ісуса Христа. У викладацькій праці наша роль полягає у підтвердженні навчання Церкви. Існує різниця між проголошенням того, у що вірить Церква, і того, чим ми самі живемо. 
<< Previous    1...   19  20  [21]  22  23  ...38    Next >>