IV. СЛУХАННЯ
Найбільшою перешкодою у проголошенні віри – як і взагалі у передачі якогось послання – є те, що спочатку не слухаємо людей, яким хочемо щось сказати. Приходимо з якимось посланням, з якимось досвідом, хочемо показати дорогу, але не слухаємо, де перебуває дана людина, які її прагнення, зацікавлення, страждання і радість. Навіть якщо знаємо, що її турбує, то може вона має потребу висловитися. Не ставимо її в центрі нашої уваги – її самої, такої, якою вона є. В центрі уваги стоїть наш досвід, наш добрий намір щось дати або послання, але не особа, якій хочемо передати це послання. Віра й дорога до Бога торкають найглибшої сфери наших душ, сенсу нашого життя. Щоби в цій сфері ми могли щось передати іншому, мусимо ввійти в контакт з ним у цій сфері його душі. Мусимо налагодити з ним зв’язок у цій глибині його єства. Він повинен відкрити своє серце. В іншому разі не може допустити до себе наше послання. А це відбувається тільки під час супроводження його в дорозі й слухання. Коли його слухаємо, то він відчуває, що його розуміють і приймають. Відкладає набік свій опір і відкриває серце. У певному сенсі ми вже якийсь час слухаємо. Але наше слухання часто як у того, хто запитує: «Як справи?» і відразу говорить далі. На відповідь взагалі не звертає увагу. Думає тільки про те, що цікавить його. Тут мені йдеться про слухання, під час якого погоджуємося з тим, ким є другий, і серйозно сприймаємо те, що він говорить – як я показав у двох попередніх розділах. Ми повинні бути біля його особи, а не біля його проблем. Слухання також означає, що коли співрозмовник зайнятий собою, то, слухаючи, підтримуємо його, незважаючи на те, яким важливим є те, що ми хотіли би йому сказати, бо він сам може вирішити свою проблему – як ми це пояснили в другому розділі. Можемо слухати тільки тоді, коли навчимося думати. Коли в нашій присутності хтось працює над своєю проблемою, то ми піддаємося – часто непомітно – спокусі шукати разом з ним вирішення проблеми. Запускаємо весь процес мислення. Аналізуємо його ситуацію. Це може вести до можливого вирішення, але також послаблює нашу присутність, цілковите перебування біля особи, а не біля її проблеми, отож послаблює нашу допомогу, яку можемо надати тільки тоді, коли ми інтенсивно присутні. Перебування-в-контакті з іншим оживляє його вітальність та веде його до нього самого, до його глибини. Звідти приходять ясність і спокій. У такій атмосфері він відчуває довіру й відчиняється на зв’язок. Люди хочуть звірятися. Коли помічають, що хтось відкритий, аби щось прийняти, починають щось виявляти. Я часто вчив групи тільки слухати. Не раз траплялося, що хтось в першій розмові після двадцяти хвилин раптово зупинявся і говорив: «Не знаю, що зі мною сталося, але тепер сказав щось, що ще нікому не говорив». А я тільки уважно слухав. У цих розмовах дуже важливо, щоб ми не прагнули допомагати. Допомога – це обхідна основна постава. Віруючі люди й особи, вразливі до біди інших, завжди хочуть це робити. Коли бачимо когось у клопотах, проблемах, турботах, пригніченого, то в нас постає прагнення, воля й спонука підтримати його. Але в розмові, під час якої співрозмовник хоче щось виразити, щось усвідомити, шукає вирішення якоїсь проблеми, хоче видобути з себе глибші почуття, аби їх пізнати, найкращою допомогою буде наше слухання, наше перебування біля нього. Це його стимулює, дає йому ясність, яка походить із глибини. Підсування ідеї, вирішення або чогось іншого перериває його внутрішній процес, який хочемо підсилити. Ми повинні вчитися спостерігати, як усе діється само по собі. Мусимо вчитися вийти у відповідний момент. Це – вплив без дії. Перший крок до такої постави – глибока пошана до іншого. Наша допомога полягає в уважній присутності. Спершу я повинен усвідомити, що маю потяг до безпосередньої допомоги, і також добрі думки й поради. Коли відчуваю бажання допомогти словом, порадою, то тихо собі говорю: «Моя допомога полягає в тому, що я тут і для тебе, і надіюся, що ти сам вирішиш свої проблеми. Якщо тобі цього не достатньо, то тоді я не можу тобі допомогти». Це постава контемплятивної молитви, в якій нічого не мусимо здобувати. Спробую озвучити кілька проблем, які можуть виникнути під час слухання. - По перше, можемо перебувати біля проблем співрозмовника, а не біля його особи: можемо зосередитися на питаннях, які хочемо йому задати, часто шукаємо відповіді, які хочемо подати, видаємо осуди про нього, порівнюємо себе з ним, в нас пробуджується злість та нетерплячість, бо він говорить довго й незрозуміло або губиться у повтореннях, шукаємо терапевтичного пояснення його проблем. У всіх цих випадках ми перебуваємо біля його проблем, а не біля нього. - По друге, не перебуваємо біля нього, якщо виникають асоціації з нашими проблемами, зраненнями, почуттями, переконаннями, думками або подіями, подібних до тих, які він розповідає. Не перебуваємо біля нього. - По третє, піддаємося тому, що відволікає нашу увагу, перебуваємо біля іншого тільки принагідно, а думаємо про листи, які мусимо написати, про телефонні дзвінки, які мусимо отримати, про розмови, які мусимо провести, про завдання й труднощі, з якими боремося, про плани, які маємо скласти. Для слухання і входження-у-зв’язок потрібні три постави: - Справжнє слухання когось зумовлює глибоку пошану до його особи, зацікавлення ним, а не тільки його проблемами або щоб він врешті прийняв наше послання – зацікавлення, яке походить з пошани до його людської гідності. - По друге, вимагає вміння заглибитися в самого себе. Цього можна навчитися тільки через спокій і тишу. Повністю притомного перебування з собою людина найкраще вчиться у контемплятивній молитві, в якій увагу зосереджує на Бога, на Його присутність, в якій постійно перебуває. - По третє,
потрібно вдосконалювати слухання і
входження у зв’язок – що ми описали
в попередньому розділі. Не думаю,
щоби без сумлінного вивчення цих
принципів можна навчитися слухати
другого, аби він сам міг вирішити
свої проблеми, відкритися і прийняти
наше послання з любов’ю та
зацікавленням.
| ||