11. Перехід від слухання до говоріння
Ми вже говорили, що суттєвою частиною порадництва є емпатія, вміння вчуватися, з допомогою якою супроводжуємо нашого співрозмовника, відображаючи отримані повідомлення. Також слід зрозуміти, що авторитарним людям важко присвоїти таку поставу. Далі я покажу, як авторитарна для співрозмовника особа може навчитися вчуватися й відображати це. Антон говорить до тата: - В моєму класі всі діти мають велосипеди. - Ти один не маєш велосипеда (батько відображає). - Так, один. - Це тобі не подобається. - Так, це мені не подобається. - Так, розумію, Антоне. - Після уроків вони катаються. Добре веселяться, потім розповідають, як було весело… - А ти чуєшся виключеним. - Так, бо вони також мене питають, чому не купиш мені велосипед… - Питають тебе. - Так. - Хм. (Перерва). - Чи можу також мати велосипед? - Добре розумію, Антоне, що ти хотів би мати велосипед. Я охоче би тобі його подарував, але зараз не можу його купити. Нам бракує ще багато потрібних речей. Розумієш мене? - Хм, (після перерви) але я дуже хочу мати велосипед. Чи ми не могли би його купити в розстрочку? - На це прийде час. Так, можна купити в розстрочку, але ми не купуємо в кредит. Вважаємо, що не розумно купувати речі, які не необхідні, якщо не маємо грошей. Заплатити за щось пізніше не так легко. Коли виростеш, зрозумієш це краще. (Обоє мовчать). Розумію, що це тебе не задовольняє, бо не маєш велосипеда. Я з радістю би його купив тобі, якби мав гроші. Чи розумієш?
Проаналізуємо цей діалог. Він простий, але дуже цінний. Батько створює теплий клімат, сповнений розумінням, і дає почуття безпеки. Легше було би сказати: велосипед не є важливою річчю. Розглянемо відповіді по черзі. Антон озвучує факт: в його класі всі мають велосипеди. Батько переносить увагу з інших на Антона: - Ти один не маєш велосипеда.
Те, що Антон хоче сказати, стосується не інших дітей, а його самого; інші відіграють другорядну роль, з’являються тільки тому, що Антон не насмілюється безпосередньо сказати про свою проблему. Батько зрозумів ситуацію й зосередив увагу на Антоні. Це пояснення. Тепер батько бере участь у справі й вказує безпосередньо на почуття виключення. Антон користується нагодою, підтверджує і підкреслює своє виключення: - Так, один.
Батько показує, що зрозумів і прийняв стан сина: - Це тобі не подобається.
Антон знову наголошує на своїх почуття, а батько – на своєму розумінні: - Так, це мені не подобається. - Так, розумію, Антоне.
Остання відповідь – не відображення, а вербальне підтвердження зрозуміння. Батько дає йому час. Тоді Антон розпочинає пояснювати свої відчуття за допомогою оповідання: - Після уроків вони катаються…
Батько ще раз переносить увагу на Антона і виразно формулює проблему виключення: - А ти чуєшся виключеним.
Час, отриманий завдяки відображенню, дуже важливий, бо вираження почуттів набагато повільніше від вираження процесів мислення. Зрозуміння батька вдихає в Антона довіру, завдяки якій він міг би виразити своє прагнення принаймні посередньо. - Так, бо вони також мене питають, чому не купиш мені велосипед…
Батько проявляє емпатію. Не нервується, не випереджує бажання сина – аби він сам сформулював своє прохання. І тому використовує відображення повторення. - Питають тебе.
Антон внутрішньо бореться. Батько дає йому час. - Так. - Хм. (Перерва).
Врешті Антон формулює своє прохання: - Чи можу також мати велосипед?
Антон врешті висловився відповідно. Батько тепер може змінити поведінку і перевести розмову в нову фазу. Тепер Антон повинен слухати, хоча батько й далі залишається дуже емпатичним. Перед тим, як відмовити, підтверджує своє зрозуміння. В останній відповіді не виправдовується тим, що купити велосипед не можливо, але говорить відверто, що в даний момент не хоче брати на себе такий борг. Цей приклад унаочнює, що відображення – це участь у переживаннях іншого, і не тільки допомагає щирій розмові, але й є її суттєвою частиною. Можемо слухати співрозмовника й водночас говорити. Якщо співрозмовник хоче щось сказати, то мусимо бути вразливими. Відображення повідомлень дає йому відвагу, аби висловитися більше. Перехід від слухання до говоріння не залежить від зрозуміння факту. Ми вже давно могли зрозуміти, що інший хоче сказати, але цього не достатньо. Найважливіше, щоби він справді виговорився – як у поданому прикладі. Батько відразу зрозумів суть справи, але не почав відразу виправдовуватися чи покладатися на свій авторитет. Дав синові час, щоби пройшов важку дорогу вираження себе.
Розгляньмо ще один простий приклад. Один священник розмовляє з селянкою про хрещення її сина: - Слава Ісусу Христу, отче! - Навіки Слава, пані Х., як пані почувається? - Дякую, добре. - Я радий. Чи можу пані в чомусь допомогти? - Так, отче. Хотіла би попросити отця охрестити мого сина. - Пані хотіла би його охрестити. - Так, бо він має вже два місяці. - Пані вважає, що прийшов час. - Так, окрім того моя свекруха наполягає, щоби його охрестити. - Наполягає. - До цього часу не було хресних батьків, отож ми не могли організувати цю урочистість. - А тепер вже є? - Так, отче. Приїхали з Сальти [1]… Бо ми походимо з Сальти. - Походите з Сальти. - Так, і ми дуже віруючі. Всі ми були охрещені в катедрі в Сальті й завжди брали участь в дев’ятниці на честь Христа-Чудотворця. - Ви справді дуже віруючі люди. - Так, отче, ми дуже віруючі. І тому я хотіла би охрестити сина. Хочу, аби він пізнав нашу релігію. - Пані хотіла би виховати його в вірі. - Так, отче. Чи отець знають отця Роберта? - Отця Роберта? - Так, отця Роберта з Сальти. - Ні, не знаю. - Він хрестив моїх старших дітей. Був дуже добрим. - Пані його дуже любить. - Мені би було приємно, якби він охрестив і мого наймолодшого сина, але ми не можемо поїхати до Сальти.
Поміркуймо, що відбулося під час цього діалогу. Обоє вітаються. Священник відразу бере в свої руки ініціативу, задаючи питання, як вона почувається, і віддає себе в її розпорядження. Вона просить його охрестити її сина. Він відображає прохання: - Пані хотіла би його охрестити.
У такий спосіб дає їй нагоду сказати більше і не словами виражає свою участь, а слуханням. Жінка подає більше інформації, яка – виправдовування й водночас вираження стурбованості: - Так, бо він має вже два місяці.
Відповідь священника – дзеркальне відображення її стану: - Пані вважає, що прийшов час.
Жінка подає додаткову інформацію: - Так, окрім того моя свекруха наполягає, щоби його охрестити.
Священник відображає: - Наполягає.
Жінка продовжує: - До цього часу не було хресних батьків, отож ми не могли організувати цю урочистість.
Для неї урочистість – важлива справа. Для священника урочистість не має великого значення, але він її розуміє, а вона почувається краще, бо згадала про це. Священник бере участь у її досвіді, відображаючи позитивну частину її слів: - А тепер вже є? - Так, отче. Приїхали з Сальти… Бо ми походимо з Сальти.
У її споминах Сальта має велике значення. Як виявиться – це її мала батьківщина. Хресних вибрала звідти. Там також коріння її віри й традиції. Сальта – доказ її тотожності й вірогідності її віри. Священник терпеливо відображає: - Походите з Сальти.
Жінка починає свідчити про свою віру: - Так, і ми дуже віруючі. Всі ми були охрещені в катедрі в Сальті й завжди брали участь в дев’ятниці на честь Христа-Чудотворця.
Тепер вона довірливо говорить про своє релігійне життя. Якщо священник має охрестити якусь дитину, то його цікавить, чи батьки віруючі. Він повинен її про це запитати, але в цьому випадку це виходить само по собі – достатньо уважно слухати. Тому священник відображає: - Ви справді дуже віруючі люди.
В наступному реченні вона пояснює своє сильне переконання про значення релігійного виховання: - Так, отче, ми дуже віруючі. І тому я хотіла би охрестити сина. Хочу, аби він пізнав нашу релігію.
Священник відображає її слова церковною мовою: - Пані хотіла би виховати його в вірі.
Жінка почувається настільки добре, що асоціює його з отцем Робертом: - Так, отче. Чи отець знають отця Роберта?
У цьому випадку відображення звучало би так: - Пані хотіла би знати, чи знаю отця Роберта.
Але це не мало би сенсу, тому священник змінює поведінку й відповідає безпосередньо, що не знає. Тоді жінка говорить, яким добрим для них був отець Роберт.
Священник відображає її враження: - Пані його дуже любить.
Відповідь ствердна: вони його так люблять, що хотіли їхати до Сальти, аби він охрестив дитину. Жінка почувається вільно. За п’ять хвилин виразила свою віру, розповіла, як глибоко вкорінена в свою малу батьківщину і в релігійну традицію предків. Також розповіла про своє бажання передати дітям віру батьків, виразила велику пошану своєї родини до отця Роберта, згадала про важливість урочистості. Священник її не випитував, це само вийшло на поверхню за кілька хвилин. Якщо би священник мусив її попросити, щоби порадилася з ним, прийшла на підготовчу катехезу, то знав би, чим підтвердити своє прохання. Дуже добре, що жінка перша висловила свій стан. Вона переконана, що цей священник добрий – як і отець Роберт. Коли й кому слід давати тільки відповіді відображення й обмежитися точним повторенням повідомлень? Відображення потрібне завжди тоді, коли співрозмовник хоче повідомити про себе щось, що йому важко приходить; тоді відображення дає йому час і зміцнює його довіру. На загал можна припустити, що співрозмовник хотів би говорити від душі; і тому важливо відображати його висловлювання так довго, аж поки зауважимо, що вже нічого не хоче сказати. Слід ще додати, що в релігійній царині комунікація переважно інтимна й глибока, отож може відбуватися тільки в кліматі великої довіри. І тому в релігійних розмовах важливо відображати достатньо довго. У розмовах з групою, перед тим як щось сказати, спершу слухаю студентів і відображаю їх мову. Поки не помітимо найменшого зацікавлення тим, що хочемо сказати, краще не говорити нічого. Зацікавлення повідомленням другого – це дуже християнська постава. Відображати потрібно також в розмовах із конфліктними особами й критиканами. Відображаю переважно тоді, коли хтось публічно задає мені двозначне запитання або, принаймні, підозрюю, що запитання маскує справжню проблему. Такі відповіді швидко витягують правду на світло. Людям, які безперервно говорять, але нічого не можуть сказати, зазвичай відображаю почуття. Так спрямовую розмову в реалістичному напрямку. Якщо комунікація позбавлена змісту, то дуже раджу реагувати відображенням. Вважаю, що слід наполегливо тренувати слухання, аби воно стало звичкою, а відображення – це тільки конкретне вираження суспільної вразливості. Якщо ми навчимося слухати, то робитимемо це спонтанно, і воно дасть можливість непомітно переходити від слухання до говоріння й назад. | |