5. Конкретна форма наданих відповідей
а) Відображення
У попередньому підрозділі ми ствердили, що в центрі нашої відповіді повинна бути особа співрозмовника, і особливо почуття, які він повідомляє. Тепер звернемо увагу на форму відповіді відображення. Якщо хочемо дати співрозмовнику нагоду висловитися, то ми не повинні ані осуджувати, ані пояснювати, ані задавати запитання, ані пропонувати допомогу, тільки мусимо включитися у його переживання. А якщо так, то наші відповіді повинні відображати його досвід у такий спосіб, в який він має намір повідомляти. Вони повинні бути співзвучні з тим, що він сказав, або принаймні він мусить визнати їх своїм повідомленням. Такі відповіді називаємо відображеннями. Вони полягають у повторенні, узагальненні чи підкресленні змісту висловлення – згідно з правилами, поданими в попередньому підрозділі. Зазвичай повторення повідомлення може здаватися чимось дуже примітивним і тільки чистою технікою. Але воно має позитивний результат. Приносить мовцю полегшення й заохочення, бо він вже призвичаївся до того, що у відповідь на свої повідомлення мусить вислуховувати позбавлені розуміння заперечення, критику чи, принаймні, монолог. А відображення не спричинює перерви чи дисгармонії. Дає мовцю почуття певності, що його розуміють, і заохочує до того, щоб без страхів і самостійно вчуватися у свій досвід. Відображення – це не техніка, а налаштування, яке уможливлює терпеливо й уважно сприймати життєво важливі повідомлення. Якщо повідомлення співрозмовника слухатимемо з зацікавленням і сприймати їх так, як він їх переживає, то наша поведінка не справлятиме враження технічного прийому. Ми вже раніше зазначили, що повідомлення співрозмовника можуть мати значення, які він не хотів висловлювати. У них можуть приховуватися також невиражені значення, які він вважає правильним відображенням того, що хотів сказати. Розглянемо це на кількох прикладах. Якщо не озвучуються виразно протилежні твердження, то учасник недільної меси безмовно виражає наступне: - що вірить у Бога; - що вірить в Ісуса Христа; - що вірить у навчання католицької Церкви; - що хоче нав’язати стосунки з Богом (через прохання, подяку або виконання якогось релігійного обов’язку; - що належить до християнської спільноти; - що здатний пожертвувати частиною недільного відпочинку, бо віра для нього є чимось суттєвим.
Ці чинники свідомо включені у відповідь й їх можуть вважати властивими.
б) Відображення невисловленого змісту
Зауважмо також невиражені аспекти вербальної відповіді. Хтось говорить: - Я вже більше не можу. Я повністю вичерпаний.
Якщо ці слова справді виражають його досвід, то водночас він говорить: - Я вже перепробував усе можливе. - Перед цим я був оптимістом. - Перед цим я ще мав силу. - Щось відібрало в мене бажання трудитися. - Відмовляюся від подальшої боротьби. - Я даремно так старався.
Ці твердження містяться у повідомленні. Коли їх відображаємо, то даємо співрозмовнику можливість їх підтвердити – якщо вони узгоджені з його наміром. Спробуймо відобразити перший невисловлений зміст: - Я вже перепробував усе можливе.
Можливо, що це приведе нашого партнера до відкриття, що втратив бажання не тому, що зробив усе можливе, а тому, що ще не використовував відповідні засоби, аби вирішити свою проблему. У будь-якому разі ця відповідь заохочує до подальшого вияснення і прокладає дорогу для послідовного вивчення своєї поведінки. Хто має проблеми, той зазвичай не повністю усвідомлює, що діється насправді. Справжня причина знеохочення – досвід не співзвучний зі свідомістю. - Так, тепер відчуваєш, що вже нічого не можеш зробити.
в) Рух маятника
Ця відповідь вказує на ще один аспект: досвід мінливий. Співрозмовник може відкрити, що його проблема відносна. Може також трапитися, що не визнає її елементом свого повідомлення: - Ні, це не тимчасова проблема, тут йдеться не про проминаюче враження.
У цьому випадку він виражає всю глибочінь свого розпачу. Зазвичай після такого дуже особистого визнання відбувається рух маятника. Тобто з’являється протилежне відчуття. Це дуже важливе правило. В розмовах з особами, підданими сумнівам, я часто відображав їхнє почуття повної безнадії у наступний спосіб: - Відчуваєш повний розпач. - Ти зовсім втратив надію.
Відповідь зазвичай звучала так: - Саме так.
Оскільки співрозмовника повністю акцептують, незважаючи на його перебільшення, відбувається рух маятника. В нього з’являється надія, яку придушили труднощі. Часто через кілька хвилин я чув: - Тепер відчуваю певну надію.
Ці приклади показують, що кожне висловлення може нести в собі приховані значеннєві нюанси. Відображення дає можливість їх виразити, заперечити або докладно окреслити. У всякому разі воно допомагає глибше зануритися в чужий досвід. Навіть проста розповідь може містити різні неявні повідомлення: - Вчора я ліг спати о четвертій ранку.
Це просте речення, яке виглядає вільним від будь-якого особистого й афективного контексту, може – в залежності від контексту – повідомляти: - Сьогодні я втомлений. - Сьогодні нічого від мене не сподівайтеся. - Вчора я добре веселився. - Питайте, охоче відповім, що я робив.
До кожного з цих значень може віднести інше відображення: - Ти втомлений. - Праця сьогодні не дасть тобі радості. - Ти добре веселився. - Ти хочеш розповісти, що робив.
Вразливість, яка уможливлює хапати невисловлені елементи, важлива, бо дає можливість проникнути аж в серце іншого і під час розмови знайти потрібне відображення.
г) Контрастне відображення
Відображення може бути дуже плідним ще й тому, що, говорячи про інших, окреслюємо самих себе. Хто вважає, що люди дуже малі, вважає, що він сам дуже великий. Хто принижує інших, проявляє свою зарозумілість. Якщо наша відповідь відображає образ, який співрозмовник сформував про того, про кого говорить, то не додає нічого нового до досвіду, але може дуже допомогти, аби краще зрозуміти своє «я» і свій досвід.
- Люди в моїй парафії не мають поняття, що означає бути християнином. Не ходять на месу, нема співпраці, ніщо їх не цікавить.
Мовчазне повідомлення про самого себе звучить: - Я єдиний, хто розуміє християнство. - Я хотів би вплинути на них, щоби ходили на месу. - Я ходжу на месу. - Я дуже активний, хочу, щоб і вони були активними. - Для мене парафія багато значить, але не можу їх заохотити до співпраці. - Я кращий від них.
Торкаємось тут границі між ненаміреним і наміреним повідомленням. Під ненаміреним повідомленням розумію те, що хтось не хоче сказати, а воно йому вирвалось. Намірене повідомлення – те, що хтось хоче сказати: зміст значення висловлення. Воно може бути виражене explicite або implicite. Якщо невиражений зміст з’являється у відображенні, то є нагода краще його представити, вияснити чи заперечити. В останньому випадку співрозмовник, ймовірно, не визнає більшості тих аспектів своєї особовості, які проявив несвідомо. Незважаючи на це, можна пошукати вдале відображення, аби співрозмовник розпізнав себе в дзеркалі своїх висловлювань.
- Вважаєш себе активнішим від інших. - Відчуваєш себе самотнім у своїй парафії.
Є три види відображення: повторення того, що було сказано виразно; виразний перелік домінуючих вражень; пояснення. Між цими трьома видами немає виразних границь.
д) Відображення через повторення
В повторенні використовуємо ті самі слова або узагальнюємо сказане. Це застосовується в оповіданнях, коли повідомлення щось описує, коли не містить жодних важливих вражень або коли виразно містить афективний зміст. Його функція подібна до функції розділових знаків у тексті: впорядкування висловлень або узагальнення довшого оповідання. Послухаймо розмову двох товаришів: - Недавно приходив Генрік і запросив мене на зустріч. Там мене запитали, чи я не хотів би приєднатися до групи. Це цікава молодіжна група. Не знаю, чи мушу прийняти пропозицію… - Не знаєш, чи мусиш. - Не знаю, насправді не знаю. Ми добре розуміємося, маю в цій групі кількох товаришів, яких часто відвідував… - Відвідуєш їх. - Так, і тому хотів би прийняти запрошення. Але мушу вчитися, бо пропустив багато лекцій. Маю багато заборгованості й мушу здати ще кілька екзаменів. Група забирає час, а я його не маю. - Не маєш часу. - Так, і це мене турбує. Але може це тільки привід. Насправді боюся. - Боїшся. - Так, бо я вже колись належав до однієї групи, витратив багато часу, але врешті мусив відмовитися. Не хочу наступної поразки… - Боїшся поразки. - Так, і боюся ще з однієї причини. - З іншої причини. - Так, часом маю враження, що взагалі не вмію знайти своє місце в групі. - Взагалі не вмієш. - Так, іншим легко говорити. Я зазвичай мовчу, бо мені важко говорити на людях. Не можу знайти відповідні слова… - Тобі важко говорити.
Ця розмова може видаватися скороченою, бо товариш, запрошений у групу, виражає свої справжні мотиви дуже швидко і відкрито признається до своєї несміливості. Але коли інший тільки слухає і відображає, то таке трапляється часто. У такій розмові можемо також помітити, що відображення переважно повторює ті самі слова, які стосуються домінуючого переживання. Завдяки цьому я керую розмовою. У першій відповіді був повторений сумнів щодо прийняття запрошення. Це було ясно виражене, і тому це відображення повторення. Друга відповідь («Відвідуєш їх»), яка є звичайним повторенням, використовує паузу, аби повторити зацікавлення. У третій («Не маєш часу») згаданий раніше страх знову випливає. Можемо також помітити, що повторення переважно вживає останні слова. Дуже допомогти може узагальнення довшої розповіді. Повторюючи ціле речення, перериваємо біг думок. Вказуючи на враження, приховане в останніх словах, наголошуємо на ньому. Наступна відповідь («Боїшся») дуже важлива. Як пізніше виявиться, страх – домінуючий елемент цього повідомлення. Три останні відповіді затримують увагу на відчутті страху й допомагають його виразити.
е) Відображення вражень
Відображення повторення дає співрозмовникові певність, що його повністю розуміють, шанують і приймають. Відображення вражень йде далі: хоче видобути або вияснити намір, поставу чи враження, пов’язані з повідомленням. Воно допомагає висвітлити те, що суттєве в усьому процесі. Витягує на перший план ключові елементи, допомагає помітити намір, поставу і враження повідомлення. Воно є відображенням у справжньому значенні цього слова, бо вказує на те, що найвиразніше належить до повідомлення, хоча мовець цього виразно не артикулює. І тому спрямовує увагу, ніби рефлектор, не на перший план, а видобуває щось з фону. Осягнути це природним і невимушеним способом вимагає від нас вчутися в переживання іншого. До прикладу, Луїза скаржиться на поведінку своєї тітки: - Моя тітка нестерпна. Все критикує і ніколи нічим не задоволена. Живе з нами й у всьому, що робить мама, знаходить якісь вади. Їй не подобається кухня мами. Вважає, що ми погано виховані, бо в її часах було інакше. Мене завжди картає, що розмовляю дуже голосно і думаю тільки про розваги і хлопців. Завжди мене нагадує, щоб я шанувала старших.
Повторення відображення могло би звучати так: - Вона нестерпна.
Це виражений зміст. У цьому випадку краще би було відображати враження: - Тітка тебе злостить (або: тебе це злостить).
Коренем повідомлення Луїзи є злість на тітку; але ця злість не одягнута виразно в слова. Луїза відчуває, що полегшуємо їй завдання, коли допомагаємо виразити злість безпосередньо. Без цього елементу самопізнання вона говорить тільки про тітку, а на серці в неї злість. Почувши те, що сама не могла виразити, зазнає приємне відчуття і може безперешкодно реагувати, бо бачить факт збоку. Ми бачимо відображення враження. Воно полягає у тому, що розпізнають і відображають афективний зміст у ситуації, коли в повідомленні є тільки зовнішні факти. Це важливо особливо тоді, коли афективний зміст – як у поданому випадку – дуже сильний. Коли проблема переноситься на іншу сцену, то відображення веде до більш реалістичного розуміння справи. Дуже цікавим є відображення вражень осіб, яка безустанно балакають годинами, а про себе нічого не говорять.
є) Пояснення
Відображення вражень, безсумнівно, видобуває на поверхню суттєві елементи, натомість третій вид, пояснення, полягає в тому, аби вловити елементи, які, хоча й не належать до повідомлення, але можуть з нього логічно висновуватись. Потрібно брати афективну участь, аби властиво вловити те, чого повідомлення не говорить безпосередньо, але чим просякнуте. Таке пояснення – це важливий причинок до образу самого себе, який має співрозмовник. У цьому міститься його своєрідна вартість. Але існує небезпека, що воно зменшить ініціативу й почуття відповідальності. Пояснення відділене від сприйняття іншого і ризикує бути відкиненим. Тому співрозмовникові слід дати нагоду висловитися на тему влучності відображення. До прикладу, за допомогою наступних зворотів: - Якщо я добре зрозумів… - Мені здається, що хочеш сказати, що… - Якщо не помиляюся… - Я не впевнений чи добре тебе зрозумів; мені здається, що ти хотів сказати… - … але не знаю, чи хотів сказати саме це.
Окрім ствердження або
підтвердження того, що було сказано, метою
цих зворотів є також підтримання зв’язку –
через слухання, розуміння і акцептацію – і
допомога іншому. Оскільки пояснення
граничить з психологічною інтерпретацією, то
його застосовувати слід тільки у виняткових
випадках. Згадана вище відповідь на скаргу,
що ніхто в парафії не хоче співпрацювати, є
поясненням, бо звертає увагу на власний
образ мовця, тоді як він негативно
висловлюється про парафіян.
| ||