4. Дивитися на наміри, а не на мимовільні прояви
Відповідь повинна відображати намір повідомлення, не затримуючись над тим, що проявилося мимовільно. До прикладу, якийсь учень на екзамені. Вираз обличчя, тремтіння рук і тон голосу зраджують його страх. Він хотів би показати, чого навчився, приховати страх, який дуже виразний. Цей приклад показує різницю між наміреним і мимовільним повідомленням. У попередньому розділі ми ствердили, що людина противиться усьому, що псує її образ самої себе. Було би дуже важко комусь підтвердити відображення якогось негативного факту, який проявився мимовільно. У даному випадку учень відчув би осудження, став би нервовим і заперечив, що боїться. І тому відповідь завжди повинна відображати те, що інший справді хоче повідомити, тобто виразний зміст повідомлення.
Те, що випливло небажано, можна розпізнати не тільки з жестів та міміки, але й зі слів. Слова можуть приховувати різні значення, які мовець не хотів висловити. Відповідь повинна відображати його намір, а позитивна реакція означатиме, що справжній зміст висловлювань розпізнано. Під час якогось зібрання хтось може запитати: «О котрій годині зібрання закінчиться?» Питання може означати: - Маю багато роботи, мушу поспішати. - Я маю сьогодні зустріч з кимось, отож мушу знати, коли зібрання закінчиться. - Не можу дочекатися, коли це закінчиться. - Мій час дуже дорогий. - Я – важлива особа. - Це зібрання мене не дуже цікавить. - Перебіг цього зібрання не дуже добрий. - Я відмовився брати активну участь у цьому зібранні. - Тут не маю що шукати.
Зміст перших двох відповідей мовець ще може підтвердити. А інші шкодять його образові самого себе, отож могли би викликати негативну реакцію: «Ні, я не це мав на думці». Ці значення могли би бути мимовільними, а не наміреними. Бажаючи ввійти в досвід ближнього, не можна йому випоминати його мимовільні висловлювання, а дати почуття безпеки, яке дає йому можливість спонтанно до них признатися.
ДЕВ’ЯТИЙ ВИПАДОК
Йосип, 59 років, жонатий: В моїх околицях люди байдужі до релігії. Нічим не цікавляться, з ними нічого не можна зробити.
Намірене повідомлення: - Я хотів би, щоб вони були релігійні. - Я хотів би, щоб з ними щось можна було зробити.
Повідомлення, до яких Йосип, ймовірно, не хотів би признатися: - Я не здатний щось з ними зробити. - Я – єдина особа, яка має відчуття відповідальності, іншим його бракує. - Мені залежить на тому, щоб священник знав, що я дуже релігійний.
Оскільки метою такої розмови є не ствердження об’єктивної дійсності, а зрозуміння світогляду іншого, то немає найменшого сенсу звертати увагу на його ненамірені повідомлення. Якщо вдасться створити атмосферу довіри, тоді інший зможе признатися до тих аспектів своєї особовості, які заперечував для захисту свого «я». Згода співрозмовника означає, що наша відповідь була властивою. - Так, це саме те. - Саме це я хотів сказати. - Так, а поза тим… - Власне, бо… - Так, бо…
Переважно у такий спосіб
розпочинаються відповіді на правильне
відображення. Згідно з моїм досвідом, в них
часто присутнє «бо» «поза тим», які
означають, що співрозмовник задоволений і
має бажання говорити ще. Оскільки його
повідомлення зрозуміли, то він відчуває, що
може звірятися далі. Якщо реакція негативна,
то наше відображення було невластивим.
| ||