3. Дивитися на особу, а не на її проблему
Наша увага – і як наслідок – наша відповідь – повинна спрямовуватись на особу, а не на її проблему. Те, що особа повинна бути в центрі наших зацікавлень, було змістом і висновком двох перших розділів. Особа важливіша від її проблем. На проблеми слід дивитися з перспективи даної особи і її очима.
ВОСЬМИЙ ВИПАДОК
Христина, 30 років, заміжня: Не знаю, чи пошлю мою дочку Магду до першого Причастя. Вона має вже дев’ять років, але не хоче до нього приступати. Минулого року ходила на катехези, але не прижилася в групі й відмовилася. Вже минув рік. Я розмовляла з парохом, і здається що нова група дуже симпатична, але Магда вже не має охоти. Але вона добра, побожна дівчина. Не знаю, що робити.
Відповідь А: Мабуть Магда ще не розпізнала, що ситуація помінялася і вже не така, як минулого року. Змушувати дитину не буде добрим. Але гадаю, що слід пробудити в дочки бажання, пояснити її потребу катехез і Причастя.
Відповідь Б: Пані не впевнена, чи повинна послати дитину до першого Причастя, чи ні.
В центрі першої відповіді перебуває дитина і катехеза; натомість друга відповідь ставить на центральне місце матір і відображає її ставлення до проблеми. Завдяки цьому створюється клімат довіри, який дає можливість зробити наступні кроки в роздумах, бо проблема не така вже й велика, щоби вона не могла її вирішити сама. Замість готового вирішення потребує допомоги, аби ясно глянути на ситуацію й прийняти рішення.
ДЕВ’ЯТИЙ ВИПАДОК
Едвард, 11 років, запитує свою маму: Мамцю, чому татко не приступає з нами до Причастя?
Відповідь А: Тато постійно говорить, що не хоче… Я постійно його намовляю…
Відповідь Б: Тебе це дуже турбує. Ти хотів би, щоб тато приступав до Причастя разом з нами.
У цьому випадку йдеться про безпосереднє питання. Мама не може не відповісти. Але добре спершу поставити в центр дитину, тобто першу частину відповіді спрямувати на особу, а не на проблему. Потім відбудеться перехід від відображення до проблеми. Едвард роздумує про щось, що для нього важливе, бо стосується його зв’язку з батьком, релігійність якого викликає в ньому сумніви. Своє питання він звертає не до батька, причини проблеми, а до мами. Це означає, що Едвард ще ніколи не ділився ні з ким тим, що лежить в нього на серці. Якщо відповідь звернеться до проблеми, то, можливо, Едвард вже не скаже більше нічого. Задовольниться розмовою в окреслених межах. Але якщо відповідь звернена на нього («Тебе це дуже турбує»), то озвучить свою проблему. У цьому випадку одну з трьох осіб можна поставити в центр: батько («Тато постійно говорить, що не хоче»), мати («Я постійно його намовляю») або Едварда. Безсумнівно, що набагато
легше виправдовуватися («Я постійно його
намовляю») або перекинути провину на іншого
(«Тато постійно говорить, що не хоче»). Але
звернення уваги на співрозмовника свідчить
про більш альтруїстичну вразливість.
| ||